Гобіт, або Мандрівка За Імлисті Гори

Джон Толкін

Джон Роналд Руел Толкін

Гобіт, або Мандрівка За Імлисті Гори

Переклад з англійської Олександра Мокровольського За виданням "Веселки", Київ, 1985

Розділ перший

НЕСПОДІВАНІ ГОСТІ

У норі під землею жив собі гобіт. Не в бридкій загидженій мокрій норі, де повно дохлих червів і тхне багном, але й не в сухій та голій піщаній печері-вигрібанці, де ані сісти, ані попоїсти — нічогісінько немає. Була то гобітівська нора, а де гобіти, там і затишок.

До нори вели двері: круглі-круглісінькі, мов ілюмінатор на кораблі, ще й пофарбовані в зелений колір. Якраз посередині на тих дверях сяяла кругла ручка з жовтої міді. Відчинялися вони до передпокою, схожого на невеличкий — і дуже вигідний — тунель: ніякого тобі диму й чаду, кахляна підлога вистелена килимками, скрізь поліровані стільці, а в обшитих панелями стінах безліч кілочків для капелюхів та плащів — цей гобіт полюбляв вітати гостей. Тунелик звивався далі й далі, заглиблюючись, але не дуже, в гору, що її всі в окрузі називали просто Горою. В самому тунелику чи то передпокої теж були двері, чимало маленьких круглих дверей.

Спочатку, як увійти, вони траплялися лише з лівого боку, проте трохи далі гість бачив двері вже обабіч. Нашому гобітові не доводилося пихкати, чалапаючи сходами на другий поверх, бо все у нього: спальні, ванні кімнати, льохи, комірчини (безліч комірчин), гардероби (цілі кімнати призначалися під саму одежу), кухні, їдальні — було розташоване на одному поверсі, власне, при тому самому тунелику-передпокої. Найкращі кімнати були, звісно, ті, котрі з лівого боку (як увійдеш), адже тільки вони мали вікна, глибоко посаджені круглі вікна, які дивилися на гобітів садочок та на луки, що потроху спускалися ген аж до самої річки.

Гобіт цей був дуже заможний, і звали його Більбо Злоткінс. Злоткінси жили тут, під Горою, з давніх-давен, ніхто й не згадає відколи, і всі мали їх за вельми поважних людей — не тільки тому, що здебільшого вони були багаті, а й тому, що Злоткінси ніколи не вплутувалися ні в які пригоди й не робили нічого такого, чого б від них не сподівалися. Можна було наперед сказати, що відповість будь-який Злоткінс на те чи те запитання. А от ця повість — саме про те, як один із роду Злоткінсів зазнав пригоди і, собі на диво, почав робити й говорити зовсім несподівані речі. Він, може, й втратив повагу своїх сусідів, зате здобув... ну, та ви побачите самі, здобув він що-небудь урешті чи ні.

Мати нашого гобіта... Стривайте, а чи знаєте ви взагалі, хто такі гобіти? Ні? То я розповім вам, які вони з лиця та на вдачу, бо й справді тепер їх щось не видно. Може, тієї дрібноти ще й лишилося трохи, але ж вони бояться потикатись на очі великому людові — так гобіти називають нас із вами. Гобіти менші на зріст за гномів, і в них не буває борід, а гноми, як відомо, всі бородані. А от за ліліпутів гобіти куди більші. Чарувати вони якщо й уміють, то небагато; відомі їм тільки найпростіші буденні чари, що допомагають, скажімо, тихо й швидко щезнути, коли ми, здоровезний недоладний народ, вискочимо, бува, звідкілясь, тупочучи й галасуючи, мов слони,— а чують вони той галас за добру милю.

Вони люблять, коли у них кругляться животики; в одязі віддають перевагу яскравим кольорам (здебільшого зеленому й жовтому); взуття не носять, бо мають природні товсті шкіряні підошви і брунатну, теплу й густу на ногах вовну, що кучерявиться так само, як і чубчик у них на голові; мають іще довгі, вправні брунатні пальці й добродушні обличчя. Сміються гобіти глибоким оксамитовим сміхом, надто коли пообідають добре, а пообідати вони примудряються двічі на день — звісно, коли є чим. Ось тепер ви знаєте досить для початку. Так от, я кажу, мати цього гобіта — себто Більбо Злоткінса — була славетна Беладонна Тук, одна з трьох незрівнянних дочок старого Тука, який був за старшого в гобітів по той бік Водиці — річечки, що текла попід Горою. Подейкували, нібито давно колись хтось із Туків одружився був із феєю, а лихіші язики стверджували, що з відьмою. Чого тільки не наплещуть люди, але одне відомо напевне: таки прикинулося щось негобітівське до тих Туків, бо вряди-годи той чи той із їхнього роду зніметься, бувало, та й помандрує в чужі краї, пригод набереться. Тихенько щезне, а родина про те — нічичирк. Хай там що, а Туки, хоч і багатші, та не були такі поважані, як Злоткінси. Ні, з Беладонною Тук не трапилося жодної пригоди — принаймні після того, як вона стала пані Бунго Злоткінс. Бунго, батько Більбо, збудував для неї (за її гроші почасти) щонайрозкішнішу гобітів-ську нору — такої не знайти було ні під, ні за Горою, ні по той бік Водиці. В тій норі подружжя й дожило собі до самої смерті.

І все ж Більбо, єдинчик Бела-доннин, дарма що й з лиця був гобіт як гобіт і поводився, мов точнісінька копія свого статечного та завжди вдоволеного батечка, мабуть-таки, перейняв щось чудне від туківської вдачі. Те "щось" ніби тільки чекало слушної нагоди, щоб вигулькнути назовні. Але нагода все десь барилася, поки Більбо Злоткінс ріс, а гобіти, до речі, доросліють десь років аж під п'ятдесят. Коли ж наш гобіт виріс, то вже ніхто не сумнівався, що він як жив безвиїзно в чудовій батьківській норі, так і вік свій там звікує.

Якось воно так склалося, що одного тихесенького ранку, давно-давно, ще коли на світі було менше гамору та більше зелені, а гобітівське плем'я було ще численне й багате, Більбо Злоткінс, поснідавши, курив біля своїх дверей довжелезну люльку, що трохи не торкалася вовнистого, дбайливо розчесаного. волоссячка на пальцях ніг. Аж гульк — іде Гандальф. Гандальф! Аби ви почули бодай трохи з того, що я чув про Гандальфа,— а чув я лише малу дрібку всього, що про нього можна розповісти,— то ви б уже нашорошили вуха, чекаючи найнеймовірніших історій. Скрізь, хоч би де він проходив, дивовижні історії та пригоди так і пурхали йому з-під ніг. Багатенько літ минуло відтоді, як Гандальф був востаннє завітав до гобітівського краю під Горою. Власне, Гандальфа гобіти не бачили, відколи помер його приятель — старий Тук, і вже й не пам'ятали гаразд, який-то він з виду. Всі вони були тоді ще малі гобітенята, а він весь цей час мандрував у своїх справах по далеких краях, що за Горою та по той бік Водиці.

Того ранку Більбо побачив перед себе просто дідка та й годі: високий, гостроверхий синій капелюх, довгий сірий плащ, довга біла борода поверх сріблястого шарфа, величезні чорні черевики на ногах — одне слово, нічого незвичайного.

— Доброго ранку! — перший привітався Більбо, і він справді сказав те, що думав.

Сонце сяяло, а трава так зеленіла!

Але Гандальф тільки зиркнув на гобіта з-під довгих кущуватих брів, що стриміли далі, ніж сягали криси його тінявого капелюха.

— Що ви цим хочете сказати? — запитав він нарешті.— Чи ви зичите мені доброго ранку, чи хочете сказати, що сьогодні добрий ранок,— байдуже, хочеться мені, щоб він був добрий, чи ні? Чи, може, що вам добре цього ранку? Чи що слід бути добрим у такий ранок?

— Усе це зразу,— відказав Більбо.— А ще такого прегарного ранку добре викурити люлечку надворі.

Як є у вас при собі люлька, то сідайте, почастуйтеся моїм тютюнцем! Поспішати нікуди — у нас цілий день попереду!

І Більбо вмостився на стільчику під дверима, схрестив ноги та й пустив чудове сизе кільце диму, яке не розпалось, а піднялося високо в повітря і попливло за Гору.

— Дуже мило! — похвалив Гандальф.— Тільки ніколи мені сьогодні пускати димові кільця. Я саме намислив одну пригоду й шукаю, хто б це пристав до мене, а знайти на таке охочого ой як нелегко.

— Ще б пак — у цих краях! Ми прості тихі люди, і нам ті пригоди зовсім ні до чого. Пригоди — це ж докука, турботи, дурний клопіт! На обід через них спізнюєшся! Не доберу, що в них взагалі дехто бачить хорошого! — гнівно вирік пан Злоткінс і, засунувши великого пальця за шлейку, пустив із рота ще більше димове кільце. Тоді видобув з кишені свою ранкову газету і почав читати, удаючи, ніби вже й не помічає дідка. Собі він зміркував, що той, мабуть, трохи не його поля ягода, а як так, то хай забирається геть. Але дідок і не думав нікуди рушати. Він сперся на свою патерицю і мовчки втупився у гобіта, поки тому аж моторошно стало. Більбо навіть трохи розсердився.

— Доброго ранку! — сказав він нарешті.— Не треба нам тут ніяких пригод, красненько дякую! Пошукайте собі охочих десь за Горою чи по той бік Водиці.

Цим він хотів сказати, що розмову закінчено.

— І для чого лишень не вживаєте ви оте "доброго ранку"! — здивувався Гандальф.— Тепер ви маєте на думці, що хочете позбутися мене і що добра не буде, поки я не піду звідси геть.

— Та що ви, що ви, добродію! Стривайте-но, я, здається, не знаю, як вас звати?

— Еге ж, еге ж, добродію! А як звати вас, я таки достеменно знаю, пане Більбо Злоткінс. І ви теж, безперечно, знаєте моє ім'я, тільки забули, що воно належить мені. Я Гандальф, а Гандальф — це я! Подумати лишень — дожився, що син Беладонни Тук відбрикується від мене "добрими ранками", так наче я припхався до нього під вікно гудзики продавати!

— Гандальф! Гандальф! Чи це ж не той мандрівний чарівник, що подарував старому Тукові пару діамантових запонок, які самі застібались і не розстібалися, поки їм не накажеш? Той самий, що завжди розповідав такі чудові казки вечорами — все про драконів, та лихих гоблінів, та велетнів, та як визволяли принцес, та як несподівано таланило вдовиним синам — удовиченкам? Той самий, що робив такі навдивовижу гарні фейєрверки? Я їх пам'ятаю! Старий Тук щоліта влаштовував фейєрверки на Купала! Яка то була розкіш! Вони злітали вгору, мов величезні вогняні лілеї, чи ротики-собачки, чи золотий дощик, і так і висіли в сутіні цілий вечір!

(Ви, певне, помітили досі, що Більбо Злоткінс був не такий вже й прихильник прози, за якого себе мав, і що він кохався у квітах.)

— Матінко рідна! — не вгавав він.— Чи не той Гандальф, хто заморочив голови стільком тихим хлопцям та дівчатам, і вони погналися в синю далину за божевільними пригодами? Спочатку вони лазили по деревах, а кінчали тим, що "зайцями" забиралися на кораблі, які пливли на край світу! Слово честі, життя тоді було таке ціка... себто я хотів сказати, що свого часу ви тут добряче побаламутили.

1 2 3 4 5 6 7