Володар Перснів — Дві Вежі

Джон Толкін

Джон Роналд Руел Толкін

Володар Перснів — Дві Вежі

Частина третя

Розділ 1

ПРОЩАННЯ З БОРОМИРОМ

У гобітів легка хода, і навіть Слідопитові важко відшукати їхні сліди; однак неподалік від вершини пагорба стежку перетинав струмок, і на вогкій землі Арагорн нарешті вгледів те, що шукав.

"Я вірно збагнув, — подумав він. — Фродо піднявся на верхівку. Хотілося б мені знати, що саме він звідти побачив? А потім тією ж дорогою спустився..."

Арагорн завагався: часу він мав обмаль, але варто було оглянути місцевість. І він пішов по вищербленій бруківці, по стертих сходинках до Сторожового Поста, а там присів на Караульне Крісло та з височини подивився на світ. Сонце світило тьмяно, земля далеко внизу була вкрита імлою. Арагорн озирнувся на всі чотири боки виднокругу й не побачив нічого, крім віддалених гір, та десь далеко виписував повільно у повітрі широкі кола величезний птах, схожий на орла.

Якийсь заколот зчинився на західному березі Ріки. Гучно засурмив ріг, і його поклик, підхоплений гірською луною, полинув по ущелинах, здолавши навіть грім водоспадів. Арагорн насторожився: він із жахом впізнав хрипке ревіння орків.

— Ріг Боромира! Він кличе на допомогу! Слідопит зістрибнув з Караульного Крісла та стрімголов метнувся униз стежкою.

— Горе мені! Що б я нині не робив — усе не вдається... Ось і Сема ніде не видно...

Дикий лемент орків перейшов у пронизливе верещання. Голос рога з кожною миттю слабшав, задихався.

— Еленділ! — вигукнув Арагорн, вихоплюючи меча, і кинувся до лісу. Але крики вже відступали, віддалялись, згасали... [5]

На широкій галявині, десь за милю до Причальної Бухти, Арагорн знайшов Боромира. Лицар Гондору напівлежав піц розложистим деревом, неначе відпочивав; у його широкі груди вп'ялися чорні стріли. Він усе ще стискав свій меч, але клинок був переламаний, а розбитий навпіл ріг впав на землю. Навколо були розкидані тіла порубаних орків.

Арагорн став на коліна, торкнувся руки Боромира. Поранений трохи розплющив очі та промовив пошепки, з останніх сил долаючи слабкість:

— Ганьба мені... Я хотів відібрати.Персня у Фродо... Тепер мій борг сплачено...

Боромир подивився на трупи ворогів: щонайменше дві дюжини повбивав він своєю рукою.

— їх зв'язали, повели... Гобіти в полоні. Живі, але в полоні...

Він знесилено опустив обважнілі повіки.

— Прощавай, Арагорне. Йди до Мінас-Тіріта, врятуй мою землю. Я програв...

— Ні! — сказав Арагорн. — Ти переміг, Боромире. Не кожному судилося одержати таку перемогу. Мінас-Тіріт не загине!

Він нахилився й поцілував чоло друга, що вже холонуло. Боромир ледь посміхнувся.

— Тепер скажи, куди пішли орки? Кого вони схопили? Але Боромир уже нічого не міг йому відповісти.

Леголас та Гімлі безшумно спускалися з західного схилу Амон-Ведара, ховаючись поза стовбурами дерев. Гімлі тримав напоготові сокиру, Леголас — гострий стилет: стріл у сагайдаку в нього вже бракувало.

З галявини лунав голос Арагорна, що дивно змінився.

— Горе, горе! Навіщо Гандальф довірив мені загін! Що ж робити, що робити? Боромирові обіцяв я йти до Мінас-Тіріта, та й душа моя рветься туди. А що буде з Перснем, що — з його Хранителем?

Друзі обережно розсунули гілля ліщини, вийшли на галявину і застигли, вражені: сльози текли по обличчю Арагорна; сам цього не помічаючи, він все міцніше стискав нерухому руку Боромира.

— Горе нам! — тихо сказав Леголас, наблизившись до Арагорна. — Ми розігнали погань і немало їх поклали, але бачу, що тут ми були потрібніші. На заклик рога одразу [6] ж повернули назад, але все ж таки запізнились... Ти поранений, Арагорне?

— Цілий. Мене тут не було. Боромир загинув, захищаючи гобітів, а я був далеко...

— Захищаючи гобітів? — здивувався Гімлі. — Де ж вони, в такому разі? Де Фродо?

— Не знаю, — стомлено відгукнувся Арагорн. — Боромир встиг сказати, що гобітів повели орки. Я доручив Боромирові наглядати за Меррі та Піном, а про Фродо й Сема не знаю. Спершу я не здогадався спитати, а потім було запізно. Все, за що б я нині не брався, погано закінчується... Як нам тепер бути?

— Перш за все поховати полеглого в бою, — сказав Леголас. — Не личить залишати героя серед падла.

— Тільки швидше, — додав Гімлі, — Боромир сам не схотів би нас затримувати. Як є ще надія, що гобіти живі, треба їх рятувати!

— Таж ми не знаємо, чи з ними Хранитель Персня, — сказав Арагорн. — Отже, кинути його? Чи навпаки — йти за ним?

— Спочатку віддамо останню шану, — не поступався Леголас. — Глибоку могилу нам немає чим викопати. Але можна скласти курган. Назносимо каміння...

— Тривала й важка праця, — заперечив Гімлі. — Каміння довелося б носити з берега ріки.

— Віддамо Боромира хвилям Андуїну, — вирішив Арагорн. — Так хоча б кістки його знайдуть спокій...

Поспіхом обшукали орків, покидали до купи шаблі, шоломи та щити, що зім'ялись та подекуди луснули.

— Дивіться, що я знайшов! — вигукнув Арагорн. З-під зброї вбивць він витяг двійко ножів у вигляді

вузьких листків з червоно-золотим візерунком; тут же знайшлися й піхви, оздоблені дрібними самоцвітами.

— Орки такими не користуються. Це кинджали гобітів. Вороги їх відібрали, але не насмілилися привласнити: клинки ж бо нуменорської роботи, на них вирізано за-кляття проти Мордору. Отже, якщо малюки ще живі, то лишилися неозброєними. Це маємо забрати з собою. Може, доведеться ще й повернути власникам...

— А я зберу якнайбільше стріл, — сказав Леголас. — Мій сагайдак порожній.[7]

Уся галявина була вкрита розсипом стріл, звичайних коротких і довших. Доки Леголас збирав їх, Арагорн оглядав убитих.

— Ось ці з Мордору, ці — з півночі. А цієї породи не знаю, і спорядження в них інше.

Дійсно, серед убитих лежали четверо здоровезних гоб-лінів, косооких, з міцними ногами та товстими лапами. За зброю їм правили не криві шаблі, а широкі короткі ятагани й луки з тису, за розміром не менші, ніж людські; щита були оздоблені незвичними позначками: біла доло-ня на чорному тлі, а на залізних шоломах — кована з білого металу рунічна літера "С".

— Цей знак мені ще не зустрічався, — сказав Арагорн, — Що він може означати?

— Неважко здогадатися, — відповів Гімлі. — "С" — це Саурон.

— Ні, — заперечив Леголас, — Саурон не користується рунами ельфів.

— Він приховує своє справжнє ім'я й забороняє не тільки записувати, але навіть промовляти його, — підтвердив Арагорн. — І потім білий — не його колір. Орки Барад-Дура носять знак "Криваве Око". Скоріше "С" — це Саруман. Справджуються Гандальфові побоювання: зрадник довідався про нашу мандрівку. Про загибель Гандальфа йому теж, напевне, доповіли: ті, що чигали на нас у Морії, могли обійти сторожові пости Лоріену. До того ж у Сарумана є й інші інформатори. Пам'ятаєте, як шпигували за нами птахи?

— Нема часу зараз про це гадати, — махнув рукою Гімлі.

— Як не зараз, то пізніше доведеться знайти розгадку, щоб обрати вірний шлях.

— Хтозна, — спохмурнів Гімлі, — чи є взагалі для нас вірний шлях...

Гном зрубав кілька дубових гілок. Гілки перев'язали тятивою від луків, поверх розстелили плащі. На цих простих ношах перенесли на берег Ріки тіло загиблого в бою й зброю — трофеї його останньої битви. Арагорн залишився біля нош, а Гімлі й Леголас помчали бігцем на стоянку, де більше нікого не було. Від Причальної Бухти їх відділяло півтори милі, і тому немало часу збігло, доки вони повернулись на двох човнах, через обережність пересуваючись у тіні берега. [8]

— Ми знайшли тільки два човни, — повідомив Леголас. — Третій пропав, наче розчинився!

— Гадаєш, орки побували й там? — запитав Арагорн.

— На перший погляд, не схоже, — сказав Гімлі. — Вони б геть усе пограбували, а то й сплюндрували вщент.

— Коли повернемось, я сам подивлюся.

Вони опустили Боромира на дно човна, Йід голову підстелили сірий ельфійський плащ, розправили по плечах довге чорне волосся. При боці його поклали розбитий ріг, руків'я й уламки меча — на грудях, ворожу зброю — в ногах. Потім сіли в другий човен, прив'язали погребний до корми й заходилися веслувати. У цілковитому мовчанні випливли на стрижень Ріки. Боромир лежав безтурботний, наче заколисаний гойданням хвиль. Холодно блищав срібний пояс — дарунок Лоріену, Урвища Тол-Бран-діру пашіли жаром: сонце вже повернуло на вечірній пруг. Прямо попереду вирував, іскрився золотою піною водоспад Раурос. Повітря здригалося від грізного ревіння води.

Надійшов час рубати останню прив'язь. Сильна течія підхопила човен Боромира, а його друзі залишились на місці, вигрібаючи проти течії веслами. Ось він проплив повз них, його відносить все далі й далі, ось уже тільки рисочка темніє серед райдужних іскор — і зовсім зникає з виду...

Водоспади гуркотіли так само невблаганно й грізно. Андуїн Великий забрав Боромира, сина Денетора.

— Дивитимуться з Білої вежі, чи не їде, — з тугою промовив Арагорн, — а він вже не повернеться ані приморським шляхом, ані гірським...

І Слідопит неголосно почав прощальну пісню:

Через безкраї степи, де високі хвилюються трави,

Західний вітер мандрує під стінами, свідками слави...

Що ти чував, о блукальцю, в широкому світі?

Чи не стрічав Боромира високого в зорянім світлі?

Через потоки він мчав і річки він минав повноводні...

В землях пустельних його проводжав я у ночі холодні.

Бачив: сміливця поглинула сутінь північного краю...

Вітра спитайте північного, певне, про нього він знає.

О Боромире, вдивляюсь засмучено в даль неозору,

Та не спішить з пустозем'я прославлений син Денетора. [9]

Тут Леголас підхопив:

Вітер південний торкається моря, шліфує каміння,

В пісню печальну вплітає чаїне квиління.

Чи Боромира прекрасного ти не стрічав по дорозі?

Вітре співучий, потіш моє серце в тривозі...

— О, не питайте мене, — мовить вітер, — не плачте даремно,

Бачу, лиш кості біліють під небом буремним,

Темний вкриваючи берег. Тут впало хоробрих багато,

Тих, що до Моря спішили... Спитайте північного брата.

О Боромире, вдивляюся пильно в південні простори,

Ти ж не вертаєшся з плачем чаїним від сивого моря.

Знову продовжив Арагорн:

Від Королівської брами, минаючи пінні пороги,

Вітер північний летить — поганяє коня крижаного.

В ріг бойовий засурмиш ти, відлунням хлюпнувши од вежі,

Вітре, чи ти не стрічав Боромира хороброго в зимнім безмежжі?

— При Амон-Хен чув я поклик відчаю та гуки нерівного бою...

1 2 3 4 5 6 7