По її уривчастому диханню він міг здогадатися, що вона чимось дуже схвильована; але навіть і цього разу він не зізнався, що бачив її. Тільки коли вона лягла поруч, він, вдавши, немов тільки що прокинувся, спитав її про щось незначне.
— Так, Едмонде, — відказала вона байдуже.
Лорд Аплендтауерс впевнився, що Барбарині дивні відлучення траплялися частіше, ніж він помітив, і вирішив слідкувати за нею. Наступної ночі близько півночі він вдав, що міцно заснув, і невдовзі зауважив, як вона нишком встала і в темряві вислизнула з кімнати. Він накинув якусь одежину й пішов назирці. В кінці коридора, звідки шум викрешування вогню не міг долинути до того, хто в спальні, вона запалила свічку і пройшла до свого будуара. Граф стояв у одній з порожніх кімнат, а потім рушив за нею. З пирога будуара він помітив, що двері до піші відчинено і там, міцно обійнявши руками свого Едмонда за шию, Барбара цілує губи статуї. Шаль, яку вона накинула поверх нічної сорочки, сповзла з плечей, і в довгій білій сукні, з блідим обличчям, жінка була схожа на ще одну білосніжну статую, яка припала до першої в поцілунку. Між цілунками вона ніжно шепотіла до статуї, наче дитина:
— Moє єдине кохання, яка я була жорстока до тебе, мій незрівнянний, любий, такий добрий і щирий, я завжди була тобі вірна, хоч може здатися, що я зрадила! Я весь час думаю про тебе, мрію про тебе і в довгі нудні дні, і в нічні години! О Едмонде, я навік твоя!
Ці слова, а також ридання, гарячі сльози, розтріпане волосся, свідчили про палкість почуттів його дружини, про що лорд Аплендтауерс і мріяти не міг, володіючи нею.
"Еге, — подумав він собі, — так ось куди ми зникаємо, ось де гине моя мрія про спадкоємця! На це справді варто подивитися!"
Лорд Аплендтауерс хитрував, коли прагнув чогось добитися, хоч зараз він навіть не подумав про найпростіший спосіб — виявити ласку до дружини. Та він не зайшов до кімнати, щоб впіймати її на гарячому, як вчинив би чоловік грубий, ні, він так само тихо, як і виходив перед цим, повернувся до спальні. Коли графиня повернулася, тремтячи від сліз і щойно пережитого, він вдав, що міцно спить. Наступного дня свої щоденні справи він розпочав з того, що розпитав, де живе вчитель, який подорожував з першим чоловіком його дружини. Він дізнався, що той вчителює в школі, недалеко від Ноллінвуда. При першій можливості лорд Аплендтауерс поїхав, щоб поговорити з ним. Шкільний вчитель був дуже зворушений відвідинами такого поважного сусіди і був готовий розповісти все, про що його світлість хотів би дізнатися.
Побалакавши трохи про школу і шкільні справи, гість зауважив, що вчитель, здається, колись довго подорожував з бідолашним містером Віллоузом і був з ним, коли трапилось нещастя. Він, лорд Аплендтауерс, хотів би знати, що тоді сталося насправді, і вже давно збирався про це розпитати. От тоді граф не тільки почув з вуст очевидця те, що хотів знати; їхня розмова стала інтимнішою, і учитель намалював на папері спотворену голову й обличчя і, сумно зітхаючи, пояснив різні деталі малюнка.
— Він мав бути дуже потворний і страшний, — мовив лорд Аплендтауерс, беручи малюнок. — Ні носа, ні вух!
Коли графиня поїхала провідати батьків, граф викликав з сусіднього міста до Ноллінвудхола одного художника, який водночас був талановитим механіком-винахідником. Художнику пояснили, що наймають його для цілком приватної справи і що гроші, які він отримає за роботу, мають бути запорукою збереження таємниці. На дверях ніші відімкнули замок, і винахідливий механік-художник, звіряючись з малюнком шкільного вчителя, заходився до роботи над божественним обличчям статуї за вказівками господаря. Те, що було знівечене вогнем в оригіналі, різець знівечив у скульптурній копії.
Це була жахлива потворність, безжалісно перенесена на скульптуру і ще відразливіша, бо художник надав цьому страхітливому обличчю колишніх барв, так ніби воно лишилося живим після такої страшної катастрофи.
Через шість годин, коли майстер, закінчивши роботу, пішов, лорд Аплендтауерс глянув на зроблене, зловісно посміхнувся і мовив:
— Скульптура має зображати чоловіка таким, яким він був у житті, а він виглядав саме так. Ха-ха! Та зроблено це з доброю метою, не з лихою.
Він замкнув двері до ніші відмичкою і поїхав, щоб забрати дружину додому.
Цієї ночі Барбара спала, а лорд не спав, пильнував. Як це буває в казках, вона бурмотіла уві сні ніжні слова; та він знав, що в сновидіннях зі словами кохання вона звертається до того, в кого вже нічого не лишилося, крім імені. Графиня пробудилася від сну, встала, і повторилося те саме, що і в попередні ночі. Чоловік її лишився лежати і став прислухатися. Годинник пробив дві години ночі, коли, прочинивши двері, вона вислизнула в далекий кінець коридора, де, як завжди, викресала вогню. В будинку було так тихо, що він навіть з ліжка міг чути, як вона тихенько роздмухує викресаний вогник. Тоді вона рушила до будуара, і він почув, чи йому здалося, що чує, як повернувся ключ у дверях до ніші. Л наступної миті голосний і довгий крик розітнув тишу і пішов луною у найвіддаленіших закутках будинку. Крик повторився, а тоді почувся шум, ніби впало щось важке.
Лорд Аплендтауерс зірвався з ліжка. Темним коридором кинувся до будуара, двері якого лишилися прочиненими, і при світлі свічки побачив, що його бідолашна дружина в нічній сорочці лежить нерухомо на підлозі. Коли він підійшов до неї, то побачив, що вона жива і тільки знепритомніла від переляку. Граф швиденько зачинив двері, замкнув ненависну скульптуру, яка принесла стільки горя, і підхопив дружину на руки. За кілька хвилин вона розплющила очі. Притулившись обличчям до її обличчя, він поніс її назад у спальню, намагаючись розвіяти її страхи, сміючись їй у самісіньке вухо сміхом, в якому водночас дивно поєднувалися сарказм, пристрасть і брутальність.
— Ха-ха-ха! — сміявся він. — Що, злякалась, любонько, еге? Яка ти ще дитина! Це ж тільки жарт, Барбаро, всього тільки чудовий жарт, та діткам не варто ходити вночі до комірчин дивитися на привиди дорогих покійників! Нічого дивного немає, адже такого обличчя справді можна злякатися! Ха-ха-ха!
В спальні, коли Барбара зовсім опам'яталася, хоч заспокоїтись вона все ще не могла, граф заговорив до неї суворіше:
— А тепер, люба, відповідайте мені, чи кохаєте ви його?
— Ні, ні! — затинаючись, пробурмотіла вона, тремтячи і не зводячи розширених від жаху очей з чоловіка. — Він такий страшний — ні, ні!
— Ви певні того?
— Цілком певна! — відказала бідолашна графиня, у якої помутилося в голові.
Та її природне вміння пристосовуватись до обставин допомогло їй. Наступного ранку граф знову спитав її:
— Чи ви його ще кохаєте?
Вона здригнулась від його погляду, але нічого не відповіла.
— Це означає, що ви його ще кохаєте, хай йому біс! — провадив він далі.
— Це означає, що я не буду казати неправди, не хочу сердити свого господаря, — відказала вона з гідністю.
— Тоді, може, підемо ще раз подивимось на нього?
Кажучи це, він раптом схопив її за руку і повернув так, ніби хотів негайно вести до страшної ніші.
— Ні, ні! О ні! — скрикнула вона і відчайдушно стала виривати свою руку — свідчення того, що нічний переляк набагато більше вразив її ніжну душу, ніж могло б здатися ззовні.
"Ще один чи два таких сеанси, і вона одужає", — подумав граф.
Тепер всі знали, що граф і графиня не миряться між собою, бо лорд Аплендтауерс навіть не намагався особливо приховувати свої вчинки в цій історії. Вдень він наказав чотирьом чоловікам чекати його в будуарі з інструментами. Коли вони зібралися, двері до ніші вже були відчинені і верхня частина скульптури була обтягнута полотном. Граф наказав перенести її до спальні. Про те, що сталося потім, можна лише здогадуватися. Мені розказували, що, коли лорд і леді Аплендтауерс лягли спати, Барбара помітила недалеко від ліжка високу дубову шафу для одежі, якої раніше там не було, та вона не спитала, звідки ця шафа.
— Це моя невеличка примха, — пояснив граф, коли вони лишилися в темряві.
— Що ж це таке? — поцікавилась вона.
— Мені заманулося збудувати невелику капличку, якщо це можна так назвати.
— Капличку?
— Так, для того, кого ми обоє однаково обожнюємо, правда ж? Зараз я вам покажу, що там.
Він смикнув за мотузок, схований за ліжком, і дверцята шафи повільно розчинилися. Полички всередині було вийнято, щоб звільнити місце для страшної фігури, яку було поставлено так самісінько, як і в будуарі, тільки з обох боків скульптури було запалено воскові свічки, щоб ясніше виступали скалічені і спотворені риси. Вона вчепилась за нього, тихо скрикнула і сховала обличчя в простирадла.
— О, заберіть його геть, будь ласка, заберіть його! — благала вона.
— Заберу, коли скажете, що кохаєте мене більше за нього, — відказав він, спокійно повертаючись до неї. — Ви, певно, ще не можете цього сказати, правда ж?
— Я не знаю, я думаю… О Аплендтауерсе, згляньтеся, я не можу цього знести, о змилуйтеся, заберіть його звідси!
— Дурниці, людина може звикнути до всього. Ну ж бо, погляньте на нього ще раз.
Зрештою дверцята шафи він лишив відчиненими, тонкі воскові свічки горіли й далі, і такою була дивна притягальна сила цього моторошного видовища, що графиню охопила якась хвороблива цікавість і вона, підкоряючись його наказу поглянути на скульптуру, виглянула з-під покривала, здригнулася, затулила очі, а тоді глянула ще раз, весь час благаючи його прибрати статую, бо вона збожеволіє. Та він ніяк не хотів цього робити, і шафа залишилась відкритою до світанку.
Те саме повторилось і наступної ночі. Вирішивши не відступати від свого експеримента виправлення графині, лорд Аплендтауерс і далі проводив сеанси, поки нерви бідолашної жінки були виснажені до краю витонченими тортурами, навмисне вигаданими її чоловіком заради того, щоб повернути вірність її легковажного серця.
Третьої ночі, коли дверцята шафи розчинились, як і напередодні, вона, лежачи в ліжку, дивилася розширеними божевільними очима на жахливу скульптуру, а потім раптом почала неприродно сміятися; вона сміялася все дужче й дужче, дивлячись на скульптуру, аж поки майже не завищала від сміху, після чого запала тиша, і граф побачив, що його дружина не ворушиться, заклякла нерухомо.