Але під час самої реєстрації шлюбу, хоч вона й тривала недовго, Рей відчув, ніби якась дивовижна, таємнича сила непереможно тягне одне до одного його і супутницю Енни.
Після закінчення шлюбних формальностей, чи, краще сказати, скріплення давнішого зв'язку, всі четверо в одній кареті поїхали до Реєвого помешкання, щойно найнятого в одному з нових передмість Лондона, — на окремий будинок він тоді ще не мав коштів. Там Енна розрізала маленький тортик, що його Рей купив напередодні по дорозі з Лінкольнз-інна, і більше їй не було чого робити. У Реєвого приятеля була якась справа, і він залишив їх майже відразу. І, коли без нього зав'язалася жвава розмова, у ній фактично брали участь тільки двоє, Рей та Едіт, а Енна лише слухала мовчки, нічого не розуміючи, неначе домашня тварина. Рей видимо здивувався і відчув якусь незручність у тому, що вона мовчить. Урешті він не стримав свого розчарування й промовив:
— Місіс Гарнхем, моя кохана дружина так розхвилювалася, що й досі не може опам'ятатись. Мені здається, їй після такої події не завадило б трохи відпочити, поки вона зможе висловлювати ті милі думки, якими чарувала мене у своїх листах.
Рей і Енна збиралися того дня зранку від'їхати в Нолсі і провести там перші дні свого подружнього життя. Коли наблизилась година від'їзду, Рей попросив свою дружину піти в сусідню кімнату, де був письмовий стіл, і написати коротенького листа його сестрі, яка через нездужання не змогла приїхати в Лондон на весілля: повідомити її, що церемонія вже відбулася, подякувати їй за подарунок і висловити сподівання ближче познайомитися з нею, бо тепер вона не тільки Чарлзова дружина, а й її сестра.
— Напиши їй так чарівливо та поетично, як тільки ти вмієш, — додав він, — бо я дуже хочу, щоб ти їй сподобалась і щоб ви між собою подружились.
Енна зніяковіла, але слухняно пішла собі, а Рей розмовляв далі з гостею. Енна довго не верталась. Враз її чоловік підвівся й пішов до неї, у другу кімнату. Енна сиділа, нахилившись над письмовим столом, і на очах у неї блищали сльози. Він глянув зацікавлено на аркушик паперу, що лежав перед нею. Йому кортіло узнати, з яким тактом його дружина висловить свою прихильність у цих делікатних обставинах. Але, на його подив, вона встигла написати лише кілька рядків недоладних, незв'язних слів почерком восьмирічної дитини.
— Енно, — спитав він, не вірячи своїм очам, — що це означає?
— Я… Я не вмію писати краще! — відповіла вона крізь сльози.
— Та що ти балакаєш!
— Не вмію, — хлипаючи повторила вона з відвагою розпачу. — Ті листи писала не я, Чарлзе, не я! Я тільки казала їй, що писати, і то не завжди! Але я скоро навчуся, мій коханий, мій коханий мужу! І ти пробачиш мені, що я тобі не сказала цього зразу, правда, пробачиш?
Вона впала перед ним на коліна і, боязко обнявши його за стан, притислась до нього лицем.
Рей постояв хвилину, підвів її, рвучко повернувся і, вийшовши до вітальні, де сиділа Едіт, щільно причинив за собою двері. Місіс Гарнхем побачила, що викрилась якась неприємність, і вони обоє пильно подивилися одне на одного.
— Чи я правильно зрозумів? — спитав з похмурим спокоєм. — Це ви мені писали листи за неї?
— Так треба було, — відповіла Едіт.
— Вона диктувала, і ви завжди писали до мене все те слово в слово?
— Не кожне слово.
— По суті, дуже мало.
— Дуже мало.
— Більшу частину тих сторінок щотижня ви писали зі своєї голови, тільки від її імені?
— Так.
— Мабуть, багато листів ви писали самі, навіть не радившись із нею?
— Було й таке.
Відвернувшись до книжкової шафи, Рей затулив обличчя руками. Побачивши, який відчай терзає його душу, Едіт пополотніла.
— Ви обдурили мене, знівечили моє життя, — сказав він тихо.
— О, не кажіть так! — вигукнула вона скрушно і, схопившись, поклала йому руку на плече. — Я цього не знесу!
— Ви тішились, дурячи мене. Навіщо ви це робили? Навіщо?
— Я почала писати, жаліючи її. Що я мала робити, щоб урятувати просту дівчину від прірви? Але я зізнаюся, що я продовжувала листуватися з вами, бо це давало мені радість.
Рей пильно подивився на Едіт.
— Яку радість? — спитав він.
— Чи варто казати? — відповіла вона.
Він усе дивився на Едіт і раптом побачив, як під його уважним поглядом її очі налилися сльозами і вона їх опустила. Відвернувшись, Едіт сказала, що їй уже пора їхати на станцію, і попросила Рея негайно викликати візника.
Але Рей підійшов до неї і взяв її за руку, і вона не відвела своєї руки.
— Тільки подумати! — промовив Рей. — Ми з вами подружились, покохали одне одного, щиро покохали — і все це листовно!
— Мабуть, так.
— Навіть більше.
— Більше?
— Авжеж, більше. Що тут критись! Законно я одружений з нею — хай нас бог помилує! Але серцем я належу вам і тільки вам на цілому світі!
— Замовкніть!
— Ні, я не замовкну! Навіщо ховати правду, коли ви самі вже наполовину визнали її? Шлюбом зв'язані ви і я, а не я й вона! Зараз я нічого більше не скажу. Але, о моя жорстока коханко, я думаю, що я маю одне право на тебе!
Вона не відповіла нічого. Нахилившись над нею, Рей пригорнув її до себе.
— Якщо в тих листах усе було тільки химерою, тоді дозвольте мені поцілувати вас у щоку, — промовив він патетично, — а якщо ви писали в них те, що думали, тоді дозвольте поцілувати вас в уста. Але це буде перший і останній поцілунок.
Вона підставила йому уста, і він припав до них довгим поцілунком.
— Ви пробачили мені? — спитала Едіт, ридаючи.
— Так.
— Але життя ваше знівечене!
— А чи не однаково? — відповів він, стенувши плечима. — Значить, так мені й треба!
Едіт відхилилась від Рея, втерла сльози і вийшла в сусідню кімнату попрощатися з Енною. Енна не сподівалася, що її хазяйка так скоро поїде додому, і все сиділа та мучилась над тим листом. Рей провів Едіт униз, і через кілька хвилин вона вже їхала кебом до вокзалу Ватерлоо.
Рей вернувся до дружини.
— Залиш, Енно, на сьогодні того листа, — промовив він ласкаво. — Одягайся, бо нам теж час уже рушати.
Простосерда дівчина, підбадьорена думкою, що вона таки справді вже одружена, дуже зраділа, почувши, що її чоловік навіть тепер, після того як узнав про неї всю правду, лишився до неї таким же добрим, як і був. Вона не здогадувалася, що він дивився на своє майбутнє, як на каторгу, де він, витончений житель міста, має нидіти весь вік з прикутою йому до бока неписьменною селючкою.
Тим часом Едіт їхала до Мелчестера. На її обличчі застиг глибокий сум, а уста ще горіли від його розпачливого поцілунку. Так закінчились її палкі любовні мрії.
Коли вона приїхала до Мелчестера, надворі вже було темно, і, хоч чоловік чекав її на станції, вони не побачили одне одного: він був занадто заклопотаний комерцією, а вона була тяжко пригнічена своїм невдалим коханням. І вона пішла зі станції додому сама. Візника не взяла, йшла пішки — бездумно, машинально.
Вона зайшла в будинок, тиша в якому здалась їй нестерпною; не запалюючи світла, піднялася в кімнату, в якій раніше спала Енна, посиділа трохи в темряві, потім вернулася в вітальню і, не знаючи, що далі робити, важко опустилася на підлогу.
— Я занапастила його! — повторювала вона. — Я занапастила його, бо боялася зрадити її!
Десь за півгодини якась темна постать повільно відчинила двері в вітальню.
— Хто це? — злякано спитала Едіт, бо було темно.
— Твій чоловік! Хто ж іще? — відповів шановний комерсант.
— Ах, мій чоловік! А я й забула, що в мене є чоловік! — прошепотіла Едіт сама до себе.
— Ми розминулися на станції, — вів далі комерсант. — Ну, що з Енною? Все гаразд? Бо пора вже.
— Так, Енна вже одружена.
В той самий час, як Едіт їхала додому, в поїзді, що мчав на Нолсі, в одному купе вагона другого класу сиділо молоде подружжя; Енна і навпроти неї Чарлз, її чоловік. Він тримав у руках гаман, повний пом'ятих, густо списаних аркушиків. Розгортаючи один за одним, він читав їх мовчки і зітхав.
— Що ти робиш, коханий Чарлзе? — боязко спитала Енна і, підвівшись зі свого місця, ступила до нього, неначе до якогось божества.
— Перечитую чарівні листи за підписом "Енна", — відповів Чарлз із смутною покорою.