Вона була молода й недосвідчена і ще й досі не виросла з віку дівчачих каверзувань.
Та Віллоуз не повертався, отож, згадуючи його обіцянку ще повернутися, якщо буде живий, і знаючи, що він завжди дотримував слова, Барбара вирішила, що його вже немає на світі. Так вважали її батьки, так вважала ще одна людина — той мовчазний чоловік з непохитною твердістю, з незмінним виразом на обличчі, що чатував, мов семеро вартових, коли здавалося, ніби він спить так міцно, як ті фігури, що були висічені на його родинному склепі. Лорду Аплендтауерсу ще не було й тридцяти, але він уїдливо бурчав, мов шістдесятирічний дід, коли заходила мова про Барбарин переляк і її втечу в ніч повернення чоловіка та Едмондів швидкий від'їзд. У нього не було ніякого сумніву, що Віллоуз, якби був живий, незважаючи на болючу образу, обов'язково з'явився б через рік до своєї світлоокої дружини.
Барбара, зоставшись одна, залишила будинок, приготований батьком для неї й чоловіка, і повернулася жити до Чінеменора, де жила ще дівчиною. Потроху випадок з Едмондом Віллоузом став здаватися кошмарним сном, і згодом, коли місяці стали складатися в роки, дружба лорда Аплендтауерса з мешканцями Чіне, що дещо охолола після Барбариної втечі з Едмондом, значно міцніла, і граф став часто наїздити в маєток. Найменша зміна чи якесь нововведення в Ноллінвудхолі, де він жив, не обходилось без того, щоб він не з'їздив у Чіне за порадою до свого приятеля сера Джона; часто зустрічаючись з лордом Аплендтауерсом, Барбара звикла до нього і стала розмовляти з ним зовсім невимушено, як з братом. Більше того, вона стала дивитись на нього як на людину, з думкою якої слід рахуватися, до суджень якої слід дослухатись і розважливість якої слід поважати; і, незважаючи на те, що його суворість в суді до браконьєрів, контрабандистів та кишенькових злодіїв була загальновідома, Барбара вважала, що більша частина з того, що кажуть про графа, вигадки недобрих людей.
Так вони й жили, час відсутності її чоловіка став вимірюватись роками, і ніхто вже не сумнівався в тому, що його немає в живих. Байдужі, без пристрасті, нові залицяння лорда Аплендтауерса вже не здавалися недоречними. Барбара його не кохала, але вдачею вона була подібна до духмяного горошку та інших в'юнких рослин, яким для того, щоб рости вгору й цвісти, треба обпертися об щось міцніше за їх власне стебельце. До того ж тепер вона постаршала і міркувала собі, що людина, предки якої знищили полчища сарацин, звільняючи гроб господній, більш достойна в очах світу, аніж та, що тільки й може з певністю твердити, ніби її батько й дід респектабельні міщани.
Сер Джон при нагоді сповістив їй, що вона може офіційно вважати себе вдовою; і, зрештою, лорд Аплендтауерс таки домігся свого — вона стала його дружиною, хоч так ніколи й не визнала, що кохає його так, як кохала Віллоуза. В дитинстві я знав одну стару леді, мати якої бачила це весілля, то вона розповідала, що лорд та леді Аплендтауерс ввечері виїхали з дому Барбариних батьків каретою, запряженою четвіркою коней, і що Барбара була вбрана в зелену, розшиту сріблом сукню, на голові у неї був яскравий капелюшок з пером — важко навіть уявити собі щось більш крикливе. Зелений колір аж ніяк не був їй до лиця, більше того, графиня мала вигляд блідий і втомлений. Після весілля чоловік відвіз її до Лондона, де вона розважалася цілий сезон; а тоді вони повернулися до Ноллінвудхола. Так минув рік.
Перед весіллям її чоловік, здавалося, мало турбувався тим, що вона не може палко його покохати.
— Стань лише моєю, і я з усім цим змирюсь, — казав він. Та зараз ця відсутність теплоти з її боку, здавалося, дратувала його, лорд затаїв образу, і це спричинилося до того, що вони, бувало, годинами сиділи в болісному мовчанні, коли лишалися вдвох. Після смерті лорда Аплендтауерса титул мав перейти до одного з далеких родичів, який, як і більшість людей та речей, не становив винятку з того, до чого граф відчував неприязнь, тож він зосередив свої думки на тому, щоб мати собі спадкоємця. Він дуже картав її, що вона ніяк не може стати матір'ю, і допитувався, задля чого вона взагалі живе.
Якось одного дня свого нерадісного життя леді Аплендтауерс несподівано отримала листа, адресованого їй як до місіс Віллоуз. Скульптор із Пізи, нічого не знаючи про її другий шлюб, повідомляв, що статуя містера Віллоуза в натуральний зріст, яку, від'їжджаючи, Едмонд наказав зберігати, поки він не пришле за нею, все ще стоїть у його майстерні. Тому що за роботу йому повністю не заплатили і статуя займає надто багато потрібного йому місця, скульптор хотів би, щоб з ним розрахувалися і сповістили, куди надіслати скульптуру. В цей час у графині почали з'являтися невеликі таємниці (дрібні, звичайно) від чоловіка, що були викликані все більшою відчуженістю між ними. Барбара відповіла на листа, не сказавши про нього чоловікові, надіслала решту грошей скульптору, написавши, щоб він негайно вислав статую.
За кілька тижнів до того, як скульптура прибула до Ноллінвудхола, за дивного збігу, вона отримала першу достовірну звістку про Едмондову смерть. Він помер кілька років тому на чужині, через півроку після того, як вони розлучилися. Він тяжко страждав від розлуки, до якої додалася ще й моральна депресія, це все спричинилося до його смерті, — він не зміг побороти навіть легкої недуги. Звістку цю надіслав якийсь родич Віллоуза з іншого кінця Англії. Лист був короткий і офіційний.
її смуток набрав форми глибокого співчуття до його нещастя і докорів собі за те, що вона так ніколи й не змогла збороти в собі відразу, згадуючи, яким вона бачила його востаннє, і порівнюючи з тим, яким він був раніше. Жалюгідна істота, що відійшла до іншого світу, ніколи не була для неї її Едмондом. О, якби вона тільки могла побачити його таким, як вперше! Ось про що думала Барбара. Тільки через декілька днів, під час сніданку, Барбара і її чоловік побачили, як до заднього крила будинку під'їхав віз, запряжений двома кіньми, на якому лежала велика скриня з написом "скульптура", а незабаром їм сказали, що скриню привезено для господині.
— Що це може бути? — спитав лорд Аплендтауерс.
— Це статуя бідолашного Едмонда, яку мені до цього часу не прислали, — відказала Барбара.
— Де ж ви хочете її поставити? — поцікавився граф.
— Я ще не вирішила, — відказала графиня. — Принаймні поставлю так, щоб вона вам не заважала.
— О, вона мені зовсім не заважатиме, — заперечив він.
Коли статую розпакували в задній кімнаті будинку, обоє прийшли подивитися на неї. Скульптура була в людський зріст, з найкращого каррарського мармуру. Вона зображала Едмонда Віллоуза в усій його природній красі таким, як він був перед розлукою з нею, коли вирушав у подорож, — взірець чоловіка, кожна лінія, кожен вигин тіла якого були досконалі. Дивувала виняткова схожість скульптури з живим Віллоузом.
— Це сам Феб-Аполлон, — зауважив граф Аплендгауерс, який ніколи до цього не бачив ні самого Віллоуза, ні його портретів.
Барбара не чула його. Як зачарована, стояла вона перед своїм першим чоловіком, ніби не усвідомлювала, що поруч з нею стоїть її другий чоловік. З пам'яті її зникли спотворені риси Віллоуза; ця чудова істота була чоловіком, якого вона дійсно кохала, його, а не те жалюгідне створіння, яке вона бачила пізніше і не змогла себе примусити бачити в ньому цей улюблений образ.
Так вона стояла, аж поки лорд Аплендтауерс грубо не сказав:
— Що ж, ви так і стоятимете тут цілий день, молячись на нього, як на ідола?
При цих словах Барбара здригнулась.
До цього часу її чоловік навіть не підозрював, що Едмонд Віллоуз був такий красень, і він подумав, як дуже він міг би ревнувати багато років тому, якби знав тоді Віллоуза. Повернувшись додому після обіду, він побачив, що дружина його знову стоїть перед скульптурою в галереї, куди ту перенесли.
Вона замріяно дивилася на неї, як і вранці.
— Що це ви робите? — спитав він.
Здригнувшись, вона обернулася.
— Дивлюся на свого чоло… на статую, чи ж гарно вона зроблена, — відказала вона, затинаючись. — Хіба цього не можна робити?
— Не бачу причин для цього, — сказав він. — Що ви збираєтесь робити з цією потворною скульптурою? Вона не може тут довше стояти.
— Я й не хочу, щоб вона тут була, — відповіла вона. — Знайду для неї інше місце.
В будуарі у неї була глибока ніша, і, коли граф наступного тижня на кілька днів поїхав з дому, вона найняла в селі майстрів, які за її вказівкою зробили до цієї ніші легенькі двері. До молільні, яка утворилася таким чином, перенесли скульптуру. Двері Барбара замкнула на замок, ключ від якого весь час тримала при собі.
Коли чоловік повернувся, він побачив, що статуї більше немає в галереї, і, вирішивши, що її прибрали з поваги до його почуттів, більше про неї не розпитував. Та часом він став помічати щось таке у виразі дружини, чого раніше не було. Він не міг зрозуміти, що це таке, це було якесь безмовне обожнювання, Барбара ніби непомітно погарнішала. Він не міг здогадатися, куди поділася скульптура, цікавість його все більше зростала, і він став нишпорити всюди, аж поки, думаючи про Барбарину кімнату, він не напав на слід. Коли він постукав до неї, він почув, що хтось причинив двері, повернув у них ключ, та, коли він ввійшов, дружина сиділа за роботою — вона плела. Лорд Аплендтауерс помітив недавно пофарбовані двері на місці, де була ніша.
— Ви, виявляється, зайнялися перебудовою у мою відсутність, Барбаро, — зауважив він байдуже.
— Так, Аплендтауерсе.
— І для чого ви поставили таку незграбну переборку, яка псує витончену арку алькова?
— Мені потрібна була затишніша кімната; я думала, якщо це мій покій…
— Ну, гаразд, — погодився граф. Тепер лорд Аплендтауерс знав, де сховано статую молодого Віллоуза.
Якось вночі, чи, швидше, на світанку, прокинувшись, він побачив, що графині біля нього немає. Лорд не був людиною хворобливої уяви і тому знову заснув, не задумуючись над цією подією, а наступного ранку він і зовсім про це забув. Та через кілька ночей трапилося те саме. Цього разу граф теж прокинувся, та, перш ніж він вирушив на пошуки дружини, вона сама зайшла до спальні, в халаті, з запаленою свічкою в руках, яку вона згасила, підійшовши до ліжка, думаючи, що він спить.