Я бачив, як вам відомо, не тільки це. Вони зустрілися лише один раз, а вдруге вже не змогли.
— Мілзе, може, нагадати тобі деякі слова із тієї клятви, яку один пастух дав тоді на узвишші?
— В цьому немає потреби. Пастух доклав усіх зусиль, щоб дотримати своєї клятви. Після тієї ночі він і словом не обмовився про це все, навіть перед самим собою. Казати й далі мені чи ні, ваша світлість?
— Я не бажаю більше про це слухати, — похмуро відповів герцог.
— Добре, хай буде так. Але мені здається, що надходить час, — може, він уже зовсім близько, — коли, незалежно від мого мовчання, ця подія перестане бути таємницею.
— Я не бажаю більше про це слухати! — повторив герцог.
— Вам нема чого боятися — я вас не зраджу, — промовив економ з гіркою ноткою в голосі. — Ви завжди були таким добрим покровителем, що кращого годі й бажати. Ви мене одягали, учили, дали мені притулок. Я про це завжди пам'ятаю. Та що з того, ваша світлість? Чи багато дала вам моя відданість? Думаю, що ні. Всіх дуже схвилювало зникнення капітана Огборна, але я не прохопився жодним словом. Тіло його так і не знайшли. Протягом двадцяти двох років я все думав, що ви з ним зробили. Тепер я знаю. Сьогодні сталася подія, яка викликала в мене яскраві спогади про ті часи. Щоб пересвідчитися, що це не сон, я взяв лопату й пішов на те місце. Я знайшов і розкопав борсучу нору, і того, що я там побачив, досить, щоб зрозуміти, що то чиїсь догниваючі останки.
— Мілзе, ти гадаєш, що герцогиня догадалася?
— Ні, до самої смерті вона так нічого й не знала. Я впевнений у цьому.
— Ти знову все закопав, як було?
— Так.
— Що змусило тебе піти на узвишшя саме сьогодні?
— Те, про що ви не хочете слухати, ваша світлість.
Герцог мовчав. Вечір був тихий. В кімнату долинали далекі удари дзвона.
— Чому дзвонять? — запитав герцог.
— Саме про це я хотів вам сказати, ваша світлість.
— Що за звичка дратувати мене! — гарикнув герцог. — Хто помер у селі?
— Найстаріший чоловік, вівчар.
— Нарешті. Скільки йому було?
— Дев'яносто чотири.
— Мені лише сімдесят. Отже, маю право ще на двадцять чотири роки.
— Я служив у нього підпасичем, коли доглядав овець на Марлбері Даунс. Він стояв на узвишші в ту ніч, коли я вперше розмовляв з вашою світлістю. Він був там весь час, але я цього не знав. І ви не знали.
— Ага, — скрикнув герцог, здригаючись. — Кажи далі… Твоє зверху… кажи!
— Сьогодні я дізнався, що він ось-ось помре. Саме це наштовхнуло мене на думки про минуле і змусило шукати на узвишші те, про що я вже вам казав. Повертаючись звідти, я почув, що він кликав вікарія, щоб розкрити йому таємницю, яку зберігав понад двадцять років "з поваги до його світлості герцога". Таємниця була пов'язана з якоюсь подією на Марлбері Даунс, свідком якої він став двадцять два роки тому, ідучи однієї грудневої ночі з дому на пасовисько. Я знову згадав, як усе було. Того вечора старий залишив мене з отарою, а сам пішов додому. Але він мав звичку повертатися несподівано, боявся, що я можу заснути. В ту ніч я його не бачив, хоч він і обіцяв прийти. Мабуть, таки і прийшов, але… мав усі підстави ховатися. Тут усе зрозуміло. Крім того, мені відомо, що дві години тому вікарій пішов до нього. Більше я нічого не знаю.
— Досить і цього. На світанку я зустрінуся з вікарієм.
— Навіщо?
— Щоб заткнути йому рота на двадцять чотири роки, поки мені буде дев'яносто чотири і я помру, як отой вівчар.
— Ваша світлість, ви наказали мені мовчати, і я не скажу й слова, хоч би мені довелося накласти головою. Я поклявся, що належатиму вам, і я цілком ваш. Та чи не марна ваша завзятість тепер?
— Я сказав, що заткну йому рота! — майже загорлав герцог, як у давні часи. — Іди додому і лягай спати, Мілзе. Я сам з ним упораюсь.
Па цьому розмова скінчилась, і економ пішов. Ніч була дійсно такою ж, як двадцять два роки тому, а події цього вечора змусили його забути про те, що Різдво — це час святкового настрою і доброзичливості. Він простував до свого будинку у віддаленому кінці парку, де жив сам, майже не маючи друзів. Хотів лягти об одинадцятій, але натомість сів і поринув у спогади. Пробила північ. Він виглянув у вікно, подивився на блідий місяць, потім одягнув капелюха і, підкоряючись невідомій силі, вийшов надвір. Уїльям Мілз йшов не зупиняючись, аж поки не досяг вершини Марлбері Даунс. Більше двадцяти років минуло відтоді, як він востаннє був тут о цій порі.
Він підійшов якомога ближче до того місця, де, як йому здавалося, стояла колись хатина вівчаря. Овець тут під час окоту більше не тримали, а старий пастух, який так грубо з ним обходився, тільки що помер. Лише дольмен, як завжди, білів у місячному сяйві. Мілз минув галявину, що відділяла його від древньої споруди, подумки припав устами до каменя. Навіть у цю хвилину збентеженості і каяття він не міг утриматись від усмішки, згадавши, як цілував камінь храму язичників на знак скріплення страшної клятви. Він дотримав свого слова, але не тому, що дав формальну клятву, а тому, що не міг не виконати своєї обіцянки. Завдяки цьому він багато досяг у житті, але щасливим не був. З роками в ньому наростало почуття невдоволення, яке спричинилося до того, що події цієї ночі він сприйняв майже з полегшенням.
Так він задумано стояв, опираючись на Двері диявола, аж поки не відчув, що на узвишші, крім нього, є ще хтось. Попереду він побачив постать у білому, що рухалась довгими безшумними кроками. Мілз стояв нерухомо. Коли постать була зовсім близько, він упізнав герцога в нічній сорочці, який, очевидно, ходив уві сні. Щоб не розбудити старого, він припав до землі, сховавшись в тіні від руїни. Герцог простував до западини. Спустившись униз, він став навколішки і, мов борсук, почав розгрібати руками землю. Через кілька хвилин він підвівся, важко зітхнув і пішов назад тим самим шляхом, яким прийшов.
Боячись, що герцог може заподіяти собі якусь шкоду, і в той же час не бажаючи тривожити старого, економ нечутно рушив услід за ним. Герцог йшов упевненою ходою. Незабаром він заглибився у парк і, підійшовши до замку, вліз усередину через розчинене вікно, яким, очевидно, скористався раніше для того, щоб вийти. Мілз, вважаючи, що нема рації будити весь замок, безшумно зачинив за ним вікно й пішов додому чекати, що принесе ранок.
В ту ніч він ніяк не міг заспокоїтись. Стан герцога тривожив його не менше, ніж те, що могло статися наступного дня. Рано-вранці він пішов до замку. Штори на вікнах були опущені, а швейцар, що відчинив йому двері, виглядав якось дивно. Мілз запитав його про герцога.
— Сер, мені дуже жаль, але його світлість помер! — промовив швейцар приглушеним голосом. — Вночі він вийшов із своєї кімнати, ніхто не знає, де блукав, потім повернувся. Піднявшись до себе, втратив рівновагу і впав з другого поверху.
Вікарій не встиг сказати й слова, як Мілз уже розповів йому все. Він збирався це зробити відразу ж після смерті герцога. Мілз охоче відбував покарання, та прожив недовго. Він став фермером і помер на Мисі Доброї Надії, коли йому ще не було і сорока дев'яти років.
Вівці чудової марлберійської породи користуються такою ж славою, як і колись, і на перший погляд нічим не відрізняються від своїх предків тих давніх часів, про які розповів мировий суддя. Насправді ж їх розділяє багато поколінь.
Назва Ягнячий загін збереглася й понині, хоча загону тут давно вже нема. Може, тому, що вирубали високий чагарник і місце перестало бути таким затишним, а може, була й інша причина. Бо ще й досі вівчарі розповідають, що різдвяними ночами на тому пасовиську довкола дольмена можна побачити миготливі постаті, відблиск холодної сталі і тінь чоловіка, який тягне у западину якусь важку ношу. Але ніхто не може з певністю сказати, це правда чи вигадка.