— Мені треба якось дістатися додому. Хай містер Веннікок проведе тебе назад, Лоро.
Вони взяли його попідруки, і він ступив кілька кроків, але мусив опуститися на траву.
— Мабуть… вам… доведеться дістати візок, чи двері, чи ще щось, — заговорив він кволим голосом, — або ж якось посадити мене в тачку.
Але Веннікок покликав візника, і вони зачекали, поки над'їхала однокінка від застави, це було недалеко. Містера Момбрі посадили всередину. Лора сіла поруч, і вони поїхали до його скромного помешкання на Дерновер-крос, де його відвели нагору.
Веннікок почекав трохи, та Лора не виходила. Тоді він сів в однокінку й наказав візникові вертатися до Айвела.
VII
Містер Момбрі перестарався, силкуючись полегшити страждання бідняків, і впав жертвою — однією з останніх — пошесті, що забрала стільки життів. За два дні він уже лежав у домовині.
Лора сиділа в нижній кімнаті. Слуга приніс листи, і вона переглядала їх. Один виявився її запискою до Момбрі, де вона повідомляла, що не може більше з ним жити і збирається втекти з Веннікоком. Перечитавши того листа, вона віднесла його нагору і поклала небіжчику в труну. Наступного дня вона його поховала.
Тепер Лора була вільна.
Вона закрила його дім на Дерновер-крос і повернулася до свого помешкання в Крестопі. Невдовзі надійшов лист від Веннікока, і за півтора місяця після смерті чоловіка до неї приїхав коханець.
— Я забув оддати вам це… тієї ночі, — сказав він зразу, простягаючи Лорі маленький саквояж, що тільки й був у неї з багажу, коли вона вирушила з дому.
Лора взяла той саквояж, неуважливо перевернула й витрусила з нього все. На килимок випала щітка, гребінець, пантофлі, нічна сорочка та інші прості дорожні дрібнички. Тепер вони навівали на неї непереборний жах, і Лора спробувала їх прикрити.
— Тепер я можу, — сказав він, — просити вас бути моєю законно, — коли мине належний строк, — замість чинити так, як ми хотіли.
Говорив він якось мляво і наче недбало. Лора зібрала розкидані речі, відповідаючи, що, звісно, він може таке просити, адже вона вільна. Та й відповідь її не можна було назвати палкою. Тоді Лора закліпала часто-часто і притулила до очей хустку. Вона гірко плакала.
Він не ворухнувся, не спробував якось її заспокоїти. Що стало поміж ними? Ніхто їм не заважав. Вони були коханцями. Тепер не існувало ніякої відчутної перешкоди, що не давала б їм поєднатися. Але перед їхніми очима стояла тінь того, котрий ні про що не здогадувався, — худорлява постать, яка поралася коло моторошного казана серед присмерку дерповерської луки.
Проте Веннікок заходив до Лори, коли бував поблизу, хоч траплялося таке не часто. Але через два роки, ніби навмисне, щоб швидше відбувся шлюб, якого всі чекали, ***ський піхотний повернувся до Бадмут-Реджіса.
Тепер обоє не могли не бачитися час від часу. Але, чи то колишня перепона була єдиним джерелом їхнього кохання, чи то від почуття провини, а чи тому, що вдовою місіс Момбрі здавалася вже не така ваблива, як раніш, — колишня палкість їхніх почуттів змінилася звичайною чемною теплотою. Як склалося родинне життя у Веннікока, чоловік з еркера так і не дізнався; але місіс Момбрі до кінця життя зосталася вдовою.