Наступного ранку вона написала йому, щоб на зворотному шляху хоч ненадовго завітав до них. І просила, якщо можливо, захопити й свого супутника, містера Трева, з яким хотіла б познайомитись. Відповідь не забарилася: мовляв і він, і його супутник Трев охоче приймають її запрошення, а їхатимуть вони на південь такого-то дня наступного тижня.
Елла нетямилася від щастя: її задум вдався, її коханий, хоч досі й не бачений, прийде. "І раптом — диво! Він стоїть за стіною і очікувально дивиться в вікно, а його видно крізь шибку, — захоплено думала вона. — Поглянь, зима минула, пройшли дощі, встелили землю квіти, пора прийшла пташок співучих, і горлицю вже чути".
Проте треба було обміркувати, де їх поселити і чим пригощати. Як ніколи ретельно вона зробила необхідні приготування і стала чекати довгожданого дня і години.
Було близько п'ятої, коли вона почула дзвінок, а потім і голос редакторового брата. Оскільки вона була поетесою, або вважала себе нею, то цього дня вона вирішила вбратися в дороге плаття, що трохи скидалося на грецький хітон, мода на який саме набула поширення серед жінок художнього кола. Плаття Елла пошила в кравця на Бонд-стріт, коли востаннє була в Лондоні.
Гість зайшов у вітальню. Вона глянула, чи є хтось із ним, але нікого не завважила. Де ж, в ім'я бога кохання, Роберт Трев?
— Мені дуже прикро, — мовив художник після ввічливих слів привітання, — але Трев досить дивний хлопець, місіс Марчмілл. То він казав, що прийде, то заявив, що не може. Він кепсько себе почуває; розумієте, ми пройшли кілька миль з рюкзаками за плечима, і він вирішив податися додому.
— То він… не прийде?
— Ні, і просив мене, щоб я вибачився за нього перед вами.
— І давно ви п-попрощалися? — запитала вона, і нижня губа її так затремтіла, що аж змінився голос. Їй захотілося кинутися геть від цієї ненависної людини і досхочу виплакатись.
— Та щойно, коли звертали з дороги.
— Що ви кажете! То він проходив повз наш дім?
— Авжеж. Біля вашої чудової брами, так майстерно зробленої із зварювальної сталі, як я рідко де бачив, ми ще трохи погомоніли, а тоді попрощались і розійшлися. Річ у тім, що він трохи пригнічений і не хоче нікого бачити. Це чудовий хлопець і щирий товариш, але часом на нього щось находить. Він надто вразливий. Його поезія нібито надміру чуттєва й пристрасна, як дехто йому закидає, і за це його нещадно розкритикували у вчорашньому "Ревю". Тож він випадково побачив примірник того "Ревю" на станції. Певно, ви вже читали його?
— Ні.
— Тим краще. Не варто й згадувати, бо то одна із статей, які робляться на замовлення, щоб задовольнити певне коло прихильників, від яких залежить тираж. Однак це вибило його з колії. Каже, що його особливо діткнув закид, нібито він спотворює дійсність, що він може дати гідну відсіч у чесному поєдинку, але не може убезпечити себе від брехливих вигадок чи завадити їм. Це вразливе місце Трева. Його настільки поглинув внутрішній світ, що цей випадок подіяв на нього більше, ніж якби він був у вирі світського чи комерційного життя. Він передав, що не прийде, посилаючись на те, що все звалилося на нього надто несподівано й підступно. І ви вже вибачте…
— Але… Він мав би знати, що тут йому раді. Хіба він ніколи не згадував, що отримував звідси листи?
— Авжеж, згадував. Від Джона Айві, певно, вашого родича, так він гадав. Він і зараз гостює у вас?
— А він… А йому сподобався Айві? Він вам нічого не казав?
— Знаєте, щоб особливо, то не сказав би.
— А його вірші?
— Як і вірші, наскільки я знаю.
Роберта Трева не цікавив ні її дім, ні вірші, ні та, хто їх писав. Щойно випала вільна хвилина, вона кинулась у дитячу кімнату і, щоб дати волю почуттям, почала несамовито цілувати дітей; та думка, що й вони такі ж недалекі й простакуваті, як і їхній батько, зненацька остудила її.
Нікчемний і обмежений пейзажист так і не второпав, що саме Трев був бажаний тут, а не він. Йому сподобалося гостинне товариство Еллиного чоловіка, а тому сподобався пейзажист. Вільям показав йому довколишні краєвиди, і ніхто з них не зважав на Еллу.
Днів через два чи три після тих відвідин, уранці, коли вона самотньо сиділа в кімнаті нагорі, погляд її випадково впав на свіжу лондонську газету і на заголовок:
"САМОГУБСТВО ПОЕТА"
"Містер Роберт Трев, уже кілька років добре відомий як один з наших талановитих ліриків, покінчив життя самогубством. Сталося це на його квартирі в Солентсі в суботу ввечері: він вистрілив собі в праву скроню з револьвера. Читачам зайве нагадувати, що не так давно містер Трев прикував увагу значно більшого кола шанувальників свого таланту, ніж доти, новою своєю збіркою "Вірші до незнайомки". Про цю збірку захоплено відгукнулася на своїх сторінках наша газета, відзначаючи незвичайну розмаїтість почуттів, про яку йшлося, до речі, і в жорстокій, якщо не фатальній рецензії в "Ревю". Вважають, хоч і не можна твердити напевно, що почасти саме ця стаття спричинилася до вищезгаданої сумної події, бо журнал з цією статтею було знайдено на його письмовому столі, а поета бачили помітно пригніченим, саме відколи вона з'явилася".
Потім йшов репортаж слідства, і в ньому було вміщено лист, адресований невідомій жінці:
"Люба! Перш ніж ці рядки потраплять до твоїх рук, я вже не буду бачити, чути й відати того, що відбувається навколо мене. Не обтяжуватиму тебе поясненнями, чому я так чиню, хоч можу запевнити, що причини вагомі і їх цілком достатньо. Можливо, якби в мене була любляча мати, сестра чи подруга, які б ніжно любили мене, я ще б подумав, чи робити мені цей крок. Довгий час, як ти бачиш сама, я мріяв про недосяжну істоту, і вона, ця незнайомка, омріяна, надихнула мене на останню збірку. Саме уявна жінка, хоч у певних колах гадають навпаки, надихнула мене на цю збірку. Та жінка так і лишилася невіднайденою, незустрінутою, невідомою. Вважаю за необхідне відзначити це на випадок, щоб даремно не постраждала жодна насправді існуюча жінка, ніби то вона довела мене до смерті своїм жорстоким чи зневажливим ставленням. Вибачтеся перед моєю хазяйкою: я завдав їй такої прикрості, але те, що я жив у тих кімнатах, скоро забудеться. На моєму рахунку в банку вистачить грошей, щоб оплатити всі витрати.
Р. Трев"
Якийсь час Елла сиділа, мов закам'яніла, а потім кинулася в сусідню кімнату і ницьма впала на ліжко.
Туга і розпач краяли їй серце, і в цій несамовитій тузі вона пролежала понад годину. Час від часу з її уст зривалися уривчасті слова: "О, якби він тільки знав мене… знав мене… знав!.. О, якби ж я хоч раз зустрілася з ним… Хоч раз… Я поклала б руку на його гаряче чоло… поцілувала б його… я дала б йому зрозуміти, як кохаю його… стерпіла б і сором, і насмішки, жила б лише для нього і вмерла б для нього! Може, хоч це зберегло б його безцінне життя… Але ні… цього не сталося! Бог заздрісний, і таке щастя не судилося нам!"
Усім сподіванням настав край, про зустріч не могло бути й мови. Та навіть зараз вона мріяла про неї, хоч зустріч уже ніколи не могла настати.
Та година могла б настати, але не настала,
Якої його і її серця прагнули й ждали
І без якої життя не було життям.
Вона написала хазяйці в Солентсі від третьої особи і якомога стриманіше, вклавши в поштове відправлення соверен, сповістила місіс Гупер, що місіс Марчмілл дізналася з газет про сумну звістку. А оскільки ту, про що місіс Гупер добре знає, цікавив містер Трев, ще коли вона відпочивала в неї, то місіс Марчмілл була б безмежно вдячна, якби місіс Гупер взяла пасемко поетового волосся, перш ніж закриють віком труну, і вислала їй на згадку, а заразом і фотографію в рамці.
Зворотною поштою надійшов лист з усім, що вона просила. Елла поплакала над фотографією і заховала її в свою шухляду. А пасмо волосся перев'язала білою стрічкою, й сховала на грудях, і час від часу, коли нікого не було поблизу, крадькома витягала його й цілувала.
— Що з тобою? — відірвався якось від газети чоловік. — Ти плачеш? О, пасмо волосся? Чиє це?
— Його вже нема, — прошепотіла вона.
— Кого?
— Я б не хотіла зараз розповідати, Вілле. Але якщо ти наполягаєш… — В її голосі забриніли насилу тамовані сльози.
— Ну що ж, як знаєш.
— Але ти не сердься. Коли-небудь я розповім тобі.
— Зрештою, це не так і важливо.
Він пішов, насвистуючи щось веселе, і згадав про цю пригоду вже в місті.
І до нього дійшла звістка, що в будинку в Солентсі, де вони мешкали, сталося самогубство. Він зненацька пригадав, що якось бачив у дружини збірку віршів, чув уривки розмов хазяйки про Трева, коли вони жили в неї. І його осяйнув здогад: "Он воно що! Атож, це він! І як вона в дідька знюхалася з ним? Що за невдячні створіння ці жінки!"
Але невдовзі він відігнав непотрібні думки й поринув у свої щоденні клопоти. А тим часом Елла зважилася. Місіс Гупер, посилаючи їй пасмо та фотографію, повідомила й про день похорону, а що ранок і день тяглися нестерпно довго, то непереборне бажання побачити його могилу охопило вразливу жінку. Анітрохи не дивлячись на те, як розцінить цей нерозважливий крок чоловік чи будь-хто інший, вона залишила Марчміллу коротеньку записку, що, мовляв, після полудня та ввечері її не буде, а повернеться але наступного ранку. Записку поклала йому на стіл і, сказавши те ж саме слугам, вийшла з дому.
Коли відразу після полудня містер Марчмілл повернувся додому, його зустріли наполохані слуги. Нянька нишком відкликала його вбік і натякнула, що, мовляв, смуток її господині за останні кілька днів досяг межі і вона побоюється, що та може занапастити себе.
Марчмілл задумався, але зрештою вирішив, що Елла до такого ще не дійшла. Не пояснюючи, що робитиме, він зібрався в дорогу, а тоді сказав, щоб його не чекали, і подався прямо на вокзал, де взяв квиток до Солентсі.
Він прибув на місце вже смерком, хоч і їхав швидким поїздом. Але знав, що навіть якщо дружина і випередила його, то зовсім ненабагато, бо могла прибути сюди лише пасажирським поїздом, який прибував трохи раніше, ніж його поїзд. Курортний сезон у Солентсі вже минув, привокзальна площа спорожніла, екіпажів було лише кілька, та й ті дешеві. Він розпитав, як пройти до цвинтаря, і невдовзі вже був біля нього. Брама була зачинена, але сторож впустив його, застерігши, проте, що всередині нікого немає.