Стоячи біля великого дзеркала в одному з залів, де були виставлені меблі, Керлайн раптом здригнулася, бо побачила в дзеркалі людину, як викапана, схожа на Кучму Олламура. Вона обернулась, але Кучми піде не було видно. Чи справді він був в тоіі час у Лондоні, так і залишилося невідомим. Керлайн завжди рішуче заперечувала, що вона надумала зустрітися з Недом у столиці, прочувши, ніби Кучма також поїхав туди, і не було ніяких підстав брати її запевнення під сумнів.
А потім минув ще один рік, виставка закрилася і відійшла у минуле. Дерева в парку, шість місяців захищені дахом, знову опинились без захисту під вітрами та бурями, і знов зазеленіла трава. Иед переконався, що з Керлайн справді вийде дуже добра дружина й супутниця життя; хоч тепер вона не була вже така дорога йому, але в цьому вона нагадувала будь-яку іншу хатню річ, приміром, дешевий чайник, у якому чай частенько виходить кращий, ніж у дорогому. Потім однієї осені склалося так, що Нед лишився майже без роботи, і на зиму її передбачалося ще менше. Народжені і вирослі на селі, Нед і Керлайн запалали бажанням вернутись у рідне середовище. Вони домовилися, що залишать тісну лондонську квартиру і Нед пошукає заробітку поблизу своїх рідних місць, а Керлайн із дочкою цей час перебуде в свого батька.
Душа Керлайн аж бриніла радістю, коли вони з Недом їхали туди, звідки вона виїхала два чи три роки тому в мовчанні та скорботі. Вернутися туди, де колись її зневажали, вернутися щасливою дружиною-городянкою, що вже й говорить на лондонський лад, — такий тріумф світ бачив не щодня.
Поїзд не зупинився на маленькій станції, найближчій від Стіклфорда, і всі троє поїхали далі, до Кестербріджа. Нед подумав, що це непогана нагода попитати, чи не знайдеться для нього роботи в майстернях, де його знали. Керлайн із маленькою дочкою змерзли у вагоні, а надворі було сухо і ще тільки смеркалося, тож вони рушили до Стіклфорда самі, домовившись із Недом, що той наздожене їх дорогою, де вони зачекають його в заїзді.
Жінка з дівчинкою спокійно йшли знайомим шляхом, але втома помалу брала своє. Пройшовши три милі, вони минули Гідлес-Вільямів ставок, межовий камінь біля Блумз-Енду і вже наближалися до "Тихої жінки", відлюдного заїзду, що стояв на нижчому кінці Егдонського пустища. Підходячи туди, Керлайн почула гомін, незвичний тут у таку годину, і здогадалась, що вдень тут продавали худобу. "Дитині треба відпочити, — подумала вона, — та й мені не завадило б", — і ввійшла до заїзду.
Там було повно постояльців, і, тільки-но переступивши поріг, Керлайн побачила добре знайомого їй на вигляд чоловіка, який зі склянкою й глечиком у руках простував до свого товариша, що стояв, прихилившись до стіни; але, побачивши її, той чоловік вельми галантно запропонував їй випити підігрітого джину з пивом і зразу налив їй повну склянку зі словами:
— Ти ба, це ж Керлайн Еспент із Стіклфорда!
Вона підтвердила, і, хоча їй не дуже хотілося, випила піднесений їй трунок. Чоловік запросив її ввійти й посидіти. Увійшовши, вона помітила, що всі присутні сидять під стінами кімнати, і сіла на єдиний вільний стілець, що там був. За мить вона зрозуміла, чому всі сидять так. У протилежному кутку стояв Кучма й натирав живицею смичок; він зовсім не змінився. Середина кімнати була звільнена для танцю, і всі саме збиралися танцювати знову. Її обличчя було прикрите вуаллю від вітру, і вона не думала, що він упізнає її чи здогадається, чия дитина перед ним. Вона здивовано й радо відзначила собі, що нітрохи не боїться його чарів, бо життя в Лондоні дало їй гідність і самовладання. Вона ще не допила своєї склянки, як оголосили танець, танцюристи стали в два ряди, залунала музика, і танець почався.
Отоді-то їй стало зле. Дрож охопив Керлайн, її рука так затремтіла, що вона насилу змогла поставити склянку. Не танець і не танцюристи, ні, голос тої давньої скрипки кинув у дрож лондонську дружину, бо в тому голосі жили всі чари, які вона відчула стільки років тому і від яких вона втрачала владу над собою. І ось тепер усе вернулося! Під стіною стояла постать скрипаля з великою кучмою масного волосся на голові і з заплющеними очима.
Якусь хвильку Керлайн сиділа, ніби скута задумою, а тоді від знайомих звуків знайомої скрипки засміялась і заплакала воднораз. Трохи згодом один танцюрист скраю, чия партнерка відійшла, простяг їй руку й кивнув, запрошуючи до танцю.
Вона не хотіла танцювати, відмахувалася, щоб їй дали спокій. Та благала вона не партнера, а музику і скрипаля. Непереборне бажання стрибати, яке колись давно пробуджував у ній скрипаль своєю підступною скрипкою, знов охопило її — мабуть-таки, не без допомоги гарячого джину з пивом.
Зовсім знеможена, вона все ж підхопила свою маленьку доньку на руки й кинулась у танок, закружляла разом з іншими.
Вона побачила, що танцюристи, переважно люди з довколишніх сіл та ферм — Блумз-Енда, Мелстока, Льюгейта тощо, — мало-помалу упізнали й її по тому, як конвульсивно вона витанцьовувала, благаючи подумки, щоб Кучма кінчив грати і дав її серцю спочити від болю, якого він йому завдавав, — та й ногам теж.
Нарешті довгий танець скінчився, і Керлайн знову піднесли гарячого джипу з пивом; вона випила, щоб підживитись, бо її дуже знесилило істеричне збудження.
Вона не підіймала вуалі, щоб Кучма не здогадався, хто вона така.
Кілька танцюристів пішло; Керлайн похапцем утерла губи і також зібралася йти; але в ту мить оголосили рил для п'ятьох, бо стільки танцюристів лишилось, і двоє чи троє запросили Керлайн пристати до танцю. Вона відмовлялась, казала, що стомилась і їй треба дійти до Стіклфорда, але Кучма почав жваво награвати "Мого любого хлопця" у ре-мажорі. Він напевно впізнав її, хоча вона про це не здогадувалася, бо ж саме цій мелодії вона найменше могла опиратись, — саме її він грав, коли вона стояла на містку в день їхньої першої зустрічі. І Керлайн у розпачі вийшла на середину кімнати з іншими чотирма.
Рил тоді полюбляли в тому краю найзавзятіші танцюристи, бо інші, спокійніші танці не могли поглинути всього надлишку сили.
Як усі знають, — чи, може, не знають, — п'ятеро танцюристів ставали хрестом, і кожний ряд із трьох чоловік виконував рил по черзі, а той, що потрапляв у центр, мусив танцювати з обома трійками. Керлайн невдовзі опинилася саме на тому місці, у осередді танцю, і ніяк не могла вийти, бо музика не уривалась, а починалася знову й знову. Вона вже почала здогадуватися, що Кучма таки впізнав її і робив так навмисно, хоча, коли вона кидала на нього погляд, його очі були заплющені, і він прикидався, ніби й не помічає, що діється навкруги. Її ноги все виписували на підлозі вісімку, а скрипка співала з невимовною принадністю живого людського голосу, напруження музики то наростало, то спадало в нескінченних варіаціях, і все єство Керлайн пронизувала блаженна мука. Кімната пливла перед її очима, а музика не стихала, і через чверть години єдина, крім Керлайн, танцюристка, вкрай змучена, впала, важко дихаючи, на лаву.
Рил зразу перетворився в чотириручний. Керлайн віддала б усе, щоб вирватись з нього, але вона не могла, чи принаймні їй здавалося, що вона не може зробити це, коли Кучма грає такий мотив. Так пролетіло ще десять хвилин, пилюка хмарами застилала свічки, кам'яна підлога стиралася на пісок.
Потім не витримав один з чоловіків і вийшов пошукати чогось випити. Рил умить обернувся на триручний, бо Кучма почав награвати "Танок фей", який найбільше підходив для трьох танцюристів і завжди п'янив Керлайн не менше від інших любовних трунків, що лилися з-під його смичка.
У рилі для трьох відпочинку взагалі ні для кого не було, і чотирьох чи п'яти хвилин вистачило, щоб примусити двох партнерів, тепер вже зовсім безсилих, покинути танець і вийти в сусідню кімнату напитись. Керлайн, майже задихаючись під вуаллю, танцювала далі сама в кімнаті, де не було нікого, крім Кучми та їхньої маленької дочки.
Вона відкинула вуаль і звернула на нього погляд, сповнений благання: відпусти мене, звільни від чару цих звуків!
Кучма розплющив одне око, ніби вперше, подивився на неї задумливо і, замріяно всміхаючись, надав мелодії найбільшої виразності, якої він не дозволяв собі витрачати на великий гамірний танець. Цілі рої витончених пасажів, від яких заплакала б гіркими сльозами навіть статуя, лилися із старовинної скрипки, ніби вона вмирала від шалу пристрастей, стримуваних від часу вигнання з італійського міста, де її було створено. Було щось у погляді Кучминого ока, що промовляло: "Нікуди ти не дінешся, моя люба!" і породжувало відчайдушну волю не здатися, не знемогтися, хоч би як він домагався цього.
Отож вона танцювала сама, нескорена, як здавалось їй, а насправді по-рабському покірна хвилям мелодії, а пронизливий погляд його розплющеного ока заворожував її, і водночас він ледь усміхався, ніби натякав, що вона танцює тільки для власної втіхи. Страшне збентеження від думки, що сказати йому, коли вона йтиме звідси, підсвідомо примушувало її танцювати далі. Дівчинка, що почала вже боятися, підійшла до Керлайн і схопила її за руку.
— Спинись, мамо, спинись, і ходім додому! — сказала вона.
Несподівано Керлайн заточилася, сіла на підлогу і простяглася ницьма. Скрипка зітхнула останньою чарівною нотою, і, сплигнувши з дев'ятигалонної пивної бочки, що була йому за поміст, Кучма підійшов до маленької дівчинки, яка стривожено схилилась над матір'ю.
Танцюристи, які вийшли у сусідню кімнату випити та дихнути свіжим повітрям, почувши щось незвичайне, вбігли назад і заходились рятувати бідолашну Керлайн, повідчинявши вікна та обдуваючи її міхами.
Саме в ту мить надійшов Нед, її чоловік, що, як уже було сказано, трохи затримався у Кестербріджі. Почувши крізь відчинені вікна схвильовані голоси, що вимовляли ім'я його дружини, він вбіг до заїзду і побачив, що Керлайн б'ється у корчах, гірко плачучи. Її довго не можна було заспокоїти.
Посилаючи по візок, щоб відвезти її до Стіклфорда, Гіпкрофт стривожено запитав, як усе це сталось, і йому розповіли, що скрипаль, якого знали тут раніше, знову відвідав свої давні улюблені місця розваг і без запрошення взявся грати цього вечора в заїзді.
Нед запитав, як його звати, і йому відповіли:
— Олламур.
— А! — вигукнув Нед, оглядаючись навкруги.