Минулого тижня вони з містером Віллоузом пішли під час карнавалу до театру подивитися італійську комедію, коли через необережність одного з служників, який знімав нагар зі свічок, театр зайнявся і згорів дощенту. Мало хто загинув завдяки надлюдській мужності деяких глядачів, які виносили з полум'я потерпілих, що втратили свідомість, і серед всіх тих, хто ризикував власним життям, найбільш героїчно поводився містер Віллоуз. Коли він вп'яте повернувся, щоб винести із зали театру потерпілих, кілька палаючих балок звалилися на нього, і він уже не зміг вибратися. Та, дякувати провидінню, його відкопали ще живим, хоч і страшенно обгорілим; і, також завдяки лише чуду, він, здається, виживе, бо має напрочуд здоровий організм. Та ще йому надали допомогу кілька досвідчених хірургів. Писати він, звичайно, не міг. Наступну звістку вони отримають або з найближчою поштою, або через когось з оказією.
Опікун не описував детально страждань бідолашного Віллоуза, але, тільки-но отримавши звістку, Барбара уявила собі, як тяжко має страждати її чоловік, і її першим порухом було негайно мчати до нього, та, коли вона трохи розміркувала, ця подорож їй видалася неможливою. Здоров'я у неї вже було не таке, як раніше, і гнати кіньми через всю Європу в цю пору року чи плисти на вітрильнику через Біскайську затоку було нерозумно і нічим не могло виправдатись. Та все ж вона була стурбована і поривалася їхати, поки не прочитала в приписці вчителя до листа що і він категорично заперечує проти такого кроку, якщо про нього постане питання, тієї ж думки були й лікарі. І, хоч товариш Віллоуза утримався від пояснення причин, вони згодом цілком з'ясувалися.
Справа в тому, що найстрашніші рани від опіків дістали обличчя і голова — саме те прекрасне обличчя, яке завоювало її серце, — а вчитель і лікарі знали, що зустріч такої чутливої молодої жінки з чоловіком до того, як рани загояться, завдасть їй більших страждань, ніж йому задоволення від її турбот.
Леді Гребе необережно мовила вголос те, про що сер Джон та Барбара думали, але не наважувались сказати.
— Розумію, що це надто тяжко для тебе, бідненька Барбаро, адже про те єдине цінне, що він мав і чим можна було б пояснити твій необдуманий крок, — про його прекрасне обличчя доводиться забути, і тепер тобі нічим не вдасться виправдати свою поведінку в очах світу. Шкода, що ти не одружилася з іншим, дуже шкода! — і леді тяжко зітхнула.
— Він незабаром одужає, — мовив батько, щоб якось її потішити.
Хоч і зрідка чула Барбара такі зауваження, але й цього було досить, щоб вона відчула, що опинилася в неприємному становищі. Вона вирішила більше про це нічого не слухати і разом зі своїми служницями переселилася до вже відремонтованого і умебльованого будиночка в Юшолті, де вона вперше відчула себе господинею дому, який після повернення чоловіка належатиме тільки їм. Через кілька нестерпно довгих тижнів Віллоуз окріп настільки, що вже зміг сам, хоч і з великими зусиллями, написати їй дуже ніжного листа, в якому докладно розповів про свої страждання. Яке щастя, писав Едмонд, що він не втратив цілком зір, він, дякувати богові, бачить одним оком, бо на друге осліп повністю. З тих стислих слів, якими він описав свій стан, Барбара могла здогадатися, яким жахливим було те, що сталося. Віллоуз дякував Барбарі, яка запевняла його, що ніщо не зможе змінити її ставлення до нього, але побоювався, що вона ще цілком не усвідомила, як страшно змінилося його обличчя, і невідомо, чи вона навіть впізнає його. Та, незважаючи ні на що, він кохає її ще гарячіше, ніж раніш.
З цього листа Барбара зрозуміла, як багато криється за його побоюваннями. У відповідь вона написала, що повністю віддається на волю долі і рада буде бачити його, яким би він до неї не з'явився. Вона розповіла йому, в яке чудове гніздечко для спільного життя вона перетворила їхній будиночок, але й словом не згадала про те, як тяжко їй було дізнатися, що його прекрасне обличчя спотворене. Не написала вона також і про своє дивне почуття відчуження до нього, бо ті кілька тижнів, що вони їх прожили разом, були набагато коротші за довгий час його відсутності.
Повільно линув час, аж поки Віллоуз одужав настільки, що міг повернутися додому. Він зійшов на берег у Саутгемптоні і звідти написав до Юшолта. Барбара домовилася виїхати йому назустріч до Лорнтонського заїзду, на те саме місце між Форестом та Чейсом, де він колись увечері чекав години їхньої втечі. Вона дісталася туди в призначений час маленьким візком, що його подарував їй на день народження батько спеціально для її нового господарства. Приїхавши до заїзду, вона відправила візок у маєток, бо назад вони домовилися їхати разом з чоловіком найманою, каретою.
В цьому придорожньому шинку ніщо не було передбачено для зручності леді, тож вона вирішила пройтися по свіжому повітрю цього чудового червневого вечора вздовж шляху, виглядаючи чоловіка. Та з кожною великою хмарою куряви, що з'являлася вдалині і, наближаючись, поступово розвіювалась, виявлялося, що то екіпаж, а не поштова карета, якою мав приїхати її чоловік. Минуло вже дві години після домовленого часу, і Барбара стала побоюватись, що через несприятливий вітер у протоці цієї ночі він не приїде.
Чекаючи на чоловіка, вона відчувала якусь невиразну тривогу, швидше якийсь неспокій, ніж страх; той напружений стан невизначеності, в якому вона перебувала, межував одночасно і з розчаруванням, і з полегкістю. Вона прожила всього півтора місяця з не дуже освіченим, але надзвичайно вродливим чоловіком, якого вона не бачила вже майже півтора року, а після того нещастя він так змінився зовні, що вона навряд чи й упізнає його. Чи ж треба дивуватися її складному душевному стану?
Та зараз найважливішим для неї було якось вибратися з Лорнтонського заїзду, бо її становище ускладнювалось. Як і на більшість своїх вчинків, на цю подорож Барбара зважилась без зайвих роздумів. Сподіваючись, що поштову карету чоловіка доведеться чекати всього кілька хвилин, а тоді вона зразу ж сяде в неї і повернеться разом з чоловіком, вона не вагаючись лишилася одна, відіславши додому свій маленький візок. А тепер зрозуміла, що її добре знають в окрузі, і ця її зустріч чоловіка, що його так довго тут не було, викликала неабияку цікавість. Помітила, що з вікон заїзду за нею спостерігає набагато більше очей, ніж вона могла уявити. Барбара вже зовсім зважилась вертатися додому, найнявши перший-ліпший екіпаж з тих, що стояли біля корчми, коли це, востаннє поглянувши на шлях, над яким уже залягли сутінки, вона помітила зовсім близько ще одну хмару куряви.
Вона спинилась; карета порівнялася з заїздом і, мабуть, поїхала б далі, якби ті, хто був у ній, не помітили її самотньої постаті, що застигла в чеканні. Коні спинилися неподалік.
— Ви тут, та ще й одна, пані Віллоуз? — мовив лорд Аплендтауерс, бо то був його екіпаж.
Вона пояснила йому, чому стоїть зараз тут сама на шляху, а тому, що він їхав у напрямку до її будинку, згодилась, щоб він її підвіз. Спочатку розмова їхня була безладна і уривчаста, та, проїхавши милю чи дві, Барбара з подивом зауважила, що говорить з графом щиро і навіть з теплотою: її балакучість була цілком природним наслідком теперішнього її життя — її самотності, до якої спричинилося це дивне одруження; та й чи буде хто відвертіший за жінку, з якою несподівано почали розмову, а до того вона наклала на себе обітницю стриманості. І її щире серце так і тіпалося в грудях, коли, відповідаючи на графові каверзні питання, чи, швидше, натяки, Барбара з полегкістю звірила йому свої неспокійні думки. Лорд Аплендтауерс підвіз її до самісінького ганку, хоч для цього довелося зробити гак у три милі, а коли граф допомагав їй зійти з карети, Барбара почула, як він прошепотів з суворим докором:
— Цього не було б, якби ви послухались мене!
Вона не відповіла й слова і зайшла в будинок. А тоді цілісінький вечір шкодувала все більше й більше, що дозволила собі отак щиро говорити з лордом Аплендтауерсом. Але ж він заскочив її так несподівано. Якби лишень вона могла передбачити цю зустріч, як обережно вона поводилася б! Вона просто була у відчаї, коли згадувала про свою нестриманість, і, тяжко караючись, вирішила сидіти аж до півночі, бо думала, що Едмонд таки приїде; вона наказала, щоб вечерю для нього лишили на столі, хоча він міг приїхати завтра.
Минала година за годиною, а в Юшолтлоджі і довкола нього залягла мертва тиша, яку порушував лише шелест дерев; аж ось десь близько півночі вона почула стукіт копит і коліс, що наближався до будинку. Знаючи, що це може їхати тільки її чоловік, Барбара одразу кинулась, щоб зустріти його. І все ж, спинившись внизу, вона відчула легке запаморочення, — адже стільки змін сталося за той час, як вони не бачилися! А після випадкової зустрічі з лордом Аплендтауерсом його голос і образ переслідували її, витісняючи з внутрішнього світу її переживань спогади про Едмонда, її чоловіка.
Та все ж вона рушила до дверей, і наступної миті через поріг ступив чоловік, лише силует якого вона впізнала, все інше було чуже. Чоловік був закутаний у просторий чорний плащ, на його голові був капелюх з широкими крисами, і це робило його схожим швидше на іноземця, ніж на молодого англійця, яким вона його запам'ятала. Коли він став у колі світла, яке падало від лампи, вона з подивом і майже з жахом побачила маску в нього на обличчі. Спочатку вона не звернула на це уваги — в кольорі маски не було нічого такого, що могло б наштовхнути випадкового спостерігача на думку, що перед ним щось інше за звичайне людське обличчя.
Він, очевидно, помітив, як здригнулась вона від переляку при його незвичайному вигляді, бо відразу ж сказав:
— Я не хотів з'являтися в такому вигляді перед вами, гадав, що ви вже спите. Яка ви ласкава, люба Барбаро!
Він обійняв її, але не насмілився поцілувати.
— О Едмонде, невже це ви? Чи це може бути? — скрикнула вона, заламуючи руки, хоч з постави й рук вона вже пізнала свого чоловіка, але голос був зовсім не схожий на його колишній голос, він говорив так приглушено, що здавався їй зовсім чужим.
— Я вдягся так, щоб сховатися від цікавих очей служників заїзду та й інших людей, — мовив він глухим голосом.