Але вирішила потерпіти, поки залишиться сама, та й воно куди романтичніше зробити це при тиші, свічках, чарівності моря і зірок на небі, аніж удень при сліпучому сонці.
Щойно діти пішли спати, як пішла до себе й Елла, хоч не було ще й десятої години. Тамуючи свою палку цікавість, вона спершу зробила необхідні приготування: роздяглася, наділа нічну сорочку, потім присунула до столу стілець і прочитала кілька пристрасних Тревових віршів. І аж тоді взяла рамку, піднесла її до світла, відкрила її, дістала портрет і поклала перед собою.
Обличчя незнайомця приголомшувало. У нього були гарні чорні вуса й борідка, а капелюх з опущеними крисами трохи затінював чоло. Великі темні очі, що їй їх описала хазяйка, випромінювали безмежне співчуття. Вони дивилися з-під чорних брів так, ніби вчитувалися у всесвіт, яким для нього було обличчя навпроти, і ніби зовсім не раділи тому, що бачили.
Низьким, глибоким, найніжнішим голосом Елла прошепотіла:
— То це ти так жорстоко затьмарював мене весь цей час!
Чим довше вона вдивлялася в портрет, тим задуманішою ставала, а коли сльози заслали їй очі, торкнулася фотографії вустами. Тоді всміхнулася з бентежною полегкістю і втерла сльози.
І подумала: яка ж огидна вона, заміжня жінка з трьома дітьми, що так легковажно захопилася незнайомцем. Ні, він не незнайомець! Вона розуміла його думки й почуття, як свої власні, бо насправді то були ті самі думки й почуття, що нуртували і в ній. І яких так бракувало її чоловікові, можливо, на його ж щастя — адже він утримував сім'ю.
— Він ближчий моєму єству, ближчий тій справжній мені, ніж Вілл, хоч я ніколи не бачила його! — вихопилося в неї.
Елла поклала його книжку й портрет на стіл біля ліжка, прилягла на подушку і ще раз перечитала ті вірші Роберта Трева, що їх вона час від часу відзначала, як найбільш хвилюючі і правдиві. Тоді знову взяла фотографію, поклала її на край простирадла і, лежачи, якийсь час споглядала її, а потім при свічці вдивлялася в напівзітерті рядки олівцем на шпалерах в узголів'ї. Ось вони — слова, рядки, нашвидкуруч заримовані, початки й середини віршів, чорнові думки, схожі на нотатки Шеллі, навіть найменші з них сповнені почуття, такі чудові, такі животрепетні, що, здавалося, то його подих, теплий і пестливий, торкнувся її щік зі стін, тих самих стін, серед яких він довгий час жив, як зараз живе вона. Він часто, певно, тримав ось так руку з олівцем, бо рядки йшли навскоси, ніби їх писали, саме отак тримаючи руку.
Ці надписані обриси поетового світосприймання: "Форми більш реальні, ніж людина, породження безсмертності", — були, безперечно, думками й душевними пориваннями, що приходили до нього глупої ночі, коли ніщо не заважало йому творити і він міг не боятися вогню критики. Звичайно, їх часто писалося при світлі місяця, при лампі, в сизувато-тьмяних сутінках і, мабуть, ніколи при денному світлі. А тепер її волосся розсипалося там, де лежала його рука, коли він закріплював мимолітні образи. Вона спала на поетових устах, поринала в самого нього, проймалася його духом, як ефіром.
Поки вона так марила, на сходах почулися кроки, і за хвильку важка чоловікова хода почулася вже біля дверей.
— Елл, де ти?
Годі описати стан, що враз охопив її, але підсвідоме бажання, щоб чоловік не довідався, чим вона займалася, змусило її миттю сховати фотографію під подушку, перш ніж той широко відчинив двері з виглядом людини, що непогано повечеряла.
— О, вибач, — мовив Вільям Марчмілл. — У тебе болить голова? Я, певно, потурбував тебе?
— Ні, я не скаржуся на головний біль, — відповіла вона. — Як же це ти приїхав?
— Ми побачили, що зможемо завчасу дістатися додому, і я не схотів залишатися там ще на день, бо вирішив завтра податися в інше місце.
— То мені зійти вниз?
— Ні, не треба. Я стомився, як віл. Поїв я добре, а зараз падаю в ліжко. Хочу завтра встати о шостій, якщо не просплю… Постараюсь тихенько, бо ти ще спатимеш.
І він зайшов у кімнату. Не зводячи з нього погляду, Елла непомітно відсунула фотографію подалі від його ока.
— То ти справді не хвора? — схилився він над нею.
— Ні, тільки настрою щось нема.
— Не бери до серця. — Він нагнувся й поцілував її.
Наступного ранку його розбудили о шостій, і вона почула, як крізь потягування та позіхання він бурмоче: "Що там за мара шурхотить піді мною?" Гадаючи, що дружина спить, він понишпорив рукою і щось витяг. Крізь напіврозплющені повіки вона побачила, що то була поетова фотографія.
— Чорти б його взяли! — вигукнув чоловік.
— Що таке, любий? — заворушилася вона.
— Ти проснулася? Ха-ха!
— Чого це ти?
— Знімок якогось типа… Певно, любасик нашої хазяйки. Але як він тут опинився? Мабуть, випадково злетів зі столу, коли стелили ліжко.
— Це я вчора дивилася, і певно, тоді фотографія і впала.
— Ти ба, то він ще і твій дружок? Колька йому в печінку!
Вірна своєму Захопленню, Елла не могла стерпіти такої наруги.
— Він розумна людина! — вигукнула вона з тремтінням у голосі, що їй і самій здалося недоречним. — Це багатообіцяючий поет… джентльмен; він мешкав у цих двох кімнатах до нас, хоч я ніколи й не бачила його.
— Звідки ж ти знаєш, якщо навіть не бачила його?
— Місіс Гупер розповідала, коли показувала фотографію.
— Ну, гаразд, мені треба поспішати, але я скоро повернуся. Жаль, що не можу взяти тебе з собою сьогодні, люба. Наглядай за дітьми, щоб чого не накоїли.
Того дня місіс Марчмілл поцікавилась, коли ж містер Трев навідається сюди.
— Знаєте, — мовила місіс Гупер, — на цьому тижні він має зайти до приятеля неподалік звідси, отож, певно, загляне й до нас.
Марчмілл повернувся відразу після обіду. Переглядаючи деякі листи, що надійшли за його відсутності, він зненацька заявив, що доведеться від'їжджати на тиждень раніше, ніж передбачалося… Точніше, днів через три.
— Невже ж не можна побути ще хоч тиждень?— просила вона. — Мені тут так подобається!
— А мені — ні, я починаю нудитись.
— Тоді, може, я залишуся сама з дітьми!
— Яка ж ти вперта, Елл! Ну що це тобі дасть? А мені знову вертатися по вас. Ні, ми поїдемо всі разом. А трохи згодом ми знову відпочиватимемо в Північному Уельсі чи Брайтоні. Та ти й так ще маєш три дні.
Здавалося, сама доля не давала зустрітися їй з людиною, генієм якого вона захопилася до нестями. І до якої відчула щиру прихильність. Проте вирішила вдатися до останньої спроби і, дізнавшись у хазяйки, що Трев мешкає у відлюдному місці на острові неподалік фешенебельного містечка навпроти, вона вже наступного полудня пішла на найближчу пристань і на пакетботі вирушила туди.
Безглуздішої витівки і не вигадаєш! Елла лише приблизно уявляла, де мав бути той дім, і наважилася запитати в перехожого, чи не в ньому живе Роберт Трев. У відповідь почула, що той не знає. А хоч би й жив, то чи ж наважилася б вона зайти до нього? Може, інша жінка й наважилася б, але не вона. Вона могла б запросити його до себе, але й на це її навряд чи вистачило б. Зажурено блукала вона мальовничим узбережжям, аж поки не настав час повертатися в місто зворотним катером, повертатися додому, де її ніхто не чекав.
Останньої хвилини, зовсім несподівано, чоловік заявив, що вона може лишитися тут з дітьми до кінця тижня, коли вже так хоче, але за умови, що додому добиратимуться без нього. Вона ледь тамувала радість, яка охопила її, коли почула, що може побути тут довше. Марчмілл поїхав вже наступного ранку.
Проте минув тиждень, а Трев не з'являвся.
В суботу вранці Марчмілли залишили місце, де так пишно розбуяли пристрасті. Остогидлий до нудоти поїзд, розпечені сонячні плями на гарячих подушках, одноманітний перестук коліс, безконечні телефонні дроти супроводжували її, поки за вікном не зникли таємничі обриси синього моря, а з ними й оселя її поета. В невимовній тузі вона силкувалася читати, але натомість тільки схлипувала.
Справи містера Марчмілла йшли чудово. Він жив тепер із сім'єю у просторому новому будинку, що займав досить велику площу, за кілька миль від міста, де працював. Життя Елли тут було самотинне, як воно й має бути в провінції, особливо певної пори року, і в неї вистачало часу, щоб віддаватися піднесеним почуттям і віршам. Щойно вона приїхала, як в одному з нових номерів її улюбленого журналу натрапила на вірш Роберта Трева, певно, зовсім свіжий, бо в ньому був куплет, який вона бачила на шпалері біля ліжка і про який місіс Гупер казала, що написаний він недавно. Елла довше не могла стримуватись. Піддавшись раптовому пориву, вона схопила ручку і написала йому, як товариш по перу, назвавши себе Джоном Айві, привітала його з витонченою майстерністю у віршуванні й передачі думок, які хвилюють його і не йдуть ні в яке порівняння з його недолугими спробами в цьому високому мистецтві.
Відповідь надійшла через декілька днів. Лист був короткий, чого й слід було сподіватись, — скоріше коротка відписка, в якій поет зазначав, що хоч він зовсім не знайомий з доробком містера Джона Айві, та все ж пригадує, що з цим ім'ям пов'язані деякі обіцяючі вірші, що він радий познайомитися з містером Айві через листа і, звичайно, з неабияким зацікавленням стежитиме за появою його віршів.
Було щось, певно, дитяче чи наївне в її листі: вона це відчула, оскільки Трев відповів поблажливо, як вищий. Та хіба це могло щось значити? Він відповів, він написав їй власною рукою, з тієї самої кімнати, яку вона чудово знала, бо ж він перебував зараз у Солептсі.
Листування, що так почалося, тривало місяців зо два чи й більше. Елла Марчмілл надсилала йому деякі зі своїх віршів, що їх вважала найкращими, а він люб'язно їх приймав, хоч і не казав, що уважно їх перечитував. І не висилав у відповідь власних. Можливо, Елла більш болісно сприйняла б таку його поведінку, якби не усвідомлювала, що Трев і не здогадується, що вона жінка.
Однак таке становище не задовольнило її. Тихий облесливий голос нашіптував їй, що, якби він побачив її, усе б докорінно змінилося. Звісно, вона могла поставити все на своє місце, чесно відкрившись, що вона жінка, якби одна подія, на превелику її радість, не зробила цього зайвим. Чоловіків приятель, редактор найвпливовішої у місті та графстві газети, запрошений якось до них на обід, обмовився при розмові, що його брат, художник-пейзажист, дружить з містером Тревом і що зараз вони обоє в Уельсі.
Елла трохи була знайома з редакторовим братом.