Так і думав, що без мене ти щось накоїш! Який там спочинок — лежав, як на голках! Ну, кажи, що сталося, горе мені з тобою.
— Нічого.
— З вівцями все в порядку?
— Атож.
— Може, треба внести сюди якихось ягнят?
— Ні.
Старий розпалив вогонь і вийшов до овець, прихопивши з собою ліхтар, бо місяць був уже низько. Незабаром він повернувся.
— Хай йому біс! То як же нічого не сталося, коли одна привела двійню і ось-ось околіє, а друга конає, бо ти навіть оком на неї не глянув! Біл Мілз, я ж тобі казав: як тільки щось буде негаразд — поклич мене. А ти он як покликав.
— Ви казали, що на свята можна поспати, от я й заснув.
— Не говори так до старших, хлопче, якщо не хочеш закінчити своє життя на шибениці! Якщо ти спав весь час, то хто ж тоді виглядав у вікно? А зараз рушай додому. Прийдеш перед сніданком. На нас, старих, увесь світ тримається. Але треба ж і мені хоч трохи спочити!
Старий вівчар ліг, а молодий пішов у долину до свого села.
НІЧ ДРУГА
Коли запала наступна ніч, поведінка хлопця майже безпомилково вказувала на те, що він ніяк не може забути про зустріч, свідком якої став, і про вимушену обіцянку жінки знову прийти на побачення. Чергували вони так, як і минулої ночі. Старий, як завжди, пішов додому між десятою та одинадцятою, сподіваючись спокійно поспати, скільки вдасться, а решту вже надолужить удень. Хлопець залишився сам.
Ця ніч теж була холодна, може, мороз був ще й більший. Місяць світив, як і вчора, тільки зійшов хвилин на сорок пізніше. Обставини складалися, як і минулої ночі, тільки зараз вівчареві було не до сну. До того ж йому було трохи моторошно. Про втечу він і не думав, бо волів краще бути свідком таємного побачення, ніж наразитись на гнів старого пастуха.
Друга дія нічної драми почалася перед тим, як дзиґарі на замку пробили одинадцяту. Цього разу спершу з'явився не коханець і не герцогиня, а той третій — кремезний чоловік у чоботях з острогами. Він надійшов із східного напрямку, в якому зник минулої ночі. Обійшовши навколо дольмена, попростував до чагарники, за яким ховалася хатина. Місячне проміння впало на його обличчя, і вівчар упізнав герцога. Хлопець злякався. Герцог був грозою для жителів навколишніх сіл. Непокірних йому чекали голод, втрата домівки, смерть. Його погляд приголомшував і спопеляв. Вівчар щільно зачинив пічку, щоб не вихопилась навіть іскринка, і сховався в кутку під соломою.
Герцог підійшов до чагарника і, зупинившись майже там, де його дружина розмовляла з капітаном, почав оглядати кущі, ніби шукав, де сховатися. І тут він побачив хатину. Обійшов довкола, заглянув усередину. Вирішивши, що там нікого немає, увійшов, зачинив за собою двері й зупинився біля того самого круглого віконця, крізь яке недавно виглядав хлопець.
Як на людину, що надумала ховатись, герцог діяв надто повільно. Не встиг він стати біля вікна, як далекі дзиґарі пробили одинадцяту і з півдня на узвишшя швидким кроком піднявся стрункий молодий чоловік. Він мимоволі зупинився біля кущів, куди минулої ночі встиг добігти від Дверей диявола, зустрічаючи герцогиню, і став чекати.
Та цієї ночі його, як і тремтячого з переляку пастуха, чекала жахлива несподіванка. З появою капітана дихання герцога ставало все частішим, виразно долітаючи у куток, де припав до підлоги вівчар.
Не встиг капітан Фред зупинитися, як герцог, тихенько відчинивши двері, вийшов із своєї засідки, обійшов кущі і став прямо навпроти нього.
— Ти збезчестив її, а тому приймеш заслужену смерть, — глухо долинув до вівчаря гнівний шепіт крізь тесову стіну хатини.
Завжди байдужий і мовчазний, хлопець був настільки збуджений, що зважився встати і виглянути у віконце. Обидва чоловіки відійшли вбік за чагарник, і вівчареві нічого не було видно. Він так ніколи й не дізнався, що сталося там у наступні хвилини. Єдине, що він помітив, був рвучкий порух тіні. Потім щось упало на траву, і запала тиша.
Минуло дві-три хвилини, поки з-за рогу хатини вийшов герцог, тягнучи за собою обвисле тіло другого чоловіка. Він волік його у напрямку дольмена. За цією руїною була западина, поросла чагарником та невисокими колючками, усіяна борсучими норами, мешканці яких вимерли або просто залишили це місце. Герцог на кілька секунд зник у западині, а коли вийшов звідти, то вже без важкої ноші.
Повернувшись до хатини, він витер щось об траву і, не заходячи всередину, став у затінку під хатиною.
— Тепер її черга, — промовив він. Навіть наївний хлопчина зрозумів, що герцог чекав появи другого учасника побачення — своєї дружини, герцогині, а з якою метою — страшно було й подумати. Герцог видавався йому чоловіком рішучим, який не вагаючись мститиме до кінця. Небезпека помсти була тим більшою, — чого пастух не знав, — що запальний герцог не чув вчорашньої розмови дружини з капітаном і мучився, перебільшуючи значення того, що бачив.
Довго чатував ревнивець на свою жертву, та все дарма. У хатину до хлопця час від часу доносилися здивовані вигуки, неначе герцог був спантеличений тим, що його припущення, ніби його зрадлива дружина обов'язково прийде на це побачення, не здійснилося. Часом він виходив із затінку на освітлене місце й дивився, котра година.
Було вже пів на дванадцяту, коли герцог вирішив, що далі очікувати не треба. Він знову спустився в западину за дольменом і пробув там хвилин п'ятнадцять. Потім, швидко з неї піднявшись, попростував ліворуч і невдовзі повернувся верхи — очевидно, кінь його був схований десь поблизу. Проїжджаючи між хатиною і дольменом, він оглядався довкола, ніби хотів ще раз переконатися, що дружина не прийшла. Повільно спускаючись з узвишшя, герцог направив коня до Шейкфорест Тауерс.
Хлопець з жахом подумав про того, хто лежав зараз у западині. Навіть страх перед ґирлиґою старого пастуха не міг утримати його на узвишші. Він волів мати поруч будь-яку живу істоту, аби тільки бути якомога далі від мерця. Мов наполоханий заєць, кинувся він услід за вершником. Вівчар наздогнав мстивого герцога майже біля підніжжя, там, де широкий шлях, що веде на захід, перетинає схил узвишшя недалеко від в'їзду в старий парк. Тепер той в'їзд закрито, сторожку біля воріт знесено, хоча у свій час це видавалося дивним, бо тими воротами було найзручніше проїхати в парк.
Зачувши стукіт копит, Біл Мілз трохи заспокоївся. Хоч герцог і вселяв у вівчаря шанобливий страх своїм високим званням, його жахливий злочин не викликав у хлопця моральної відрази. Він вважав, що такий вельможний пан має право робити у своїх володіннях все, що йому заманеться. Герцог розміреним кроком їхав попід деревами, насадженими тут ще за його предків. Копита лунко цокали по виїждженій дорозі. Незабаром він під'їхав до парадного входу в замок, що був обнесений парапетом з квадратними бійницями і кидав зубчату тінь на посипану гравієм терасу. Ці обриси були добре знайомі Білу Мілзу, хоча в самому замку він ніколи не бував.
Коли герцог наблизився до замку, в одній із веж розчинилися двері і в них з'явилася жінка. Впізнавши вершника, вона вибігла назустріч на залиту місячним світлом терасу.
— Мій любий, ти вже повернувся? — вигукнула вона. — Я вчула цокіт копит Героя, коли ти спускався схилом, і відразу догадалась, що це ти. Я зустріла б тебе ще й раніше, якби знала…
— Невже ти рада мене бачити?
— Ти ще й питаєш?
— Гм, чудова ніч для побачень.
— Так, ніч справді чудова.
Герцог зліз з коня і став поруч з дружиною.
— Чому ж ти не спиш у такий пізній час, якщо не сподівалася мого повернення?
— А ось чому! Справа тут в одній дивній історії, яку я тобі мушу зараз же розповісти! Але чому ти приїхав на день раніше? Жаль, що так сталося, дуже жаль. (Вона грайливо хитнула головою). Я приготувала тобі сюрприз — звеліла підготувати вогнище і запалити його, коли ти будеш повертатись. Та тепер це вже ні до чого. Поглянь он туди.
Герцог подивився у вказаному напрямку і в смузі місячного світла побачив купу хмизу. Із змішаним виразом поштивості і збентеження він опустив очі додолу і пробурмотів:
— Що ж це за дивна історія, через яку ти не спиш?
— Справа в тому… це досить серйозно. Мій кузен Фред Огборн — тепер уже капітан Огборн — в юні роки дуже був закоханий у мене, — здається, я говорила тобі про це, — хоч я була старша на шість років. Чесно кажучи, він закохався до безтями.
— Ти ніколи мені про це не казала.
— Ну, значить, я розповідала це твоїй сестрі, так — саме їй. Так от, ти знаєш, що я не бачилась з ним багато років і, звичайно, зовсім забула про ті часи і про його захоплення. Можеш уявити собі моє здивування, коли позавчора я отримала загадкового листа без зворотної адреси і, розкривши його, дізналася, що це від нього. Прочитавши листа, я мало не збожеволіла з переляку. Він повернувся з Канади до свого батька і тепер щосили благав мене негайно зустрітися з ним. А втім, я можу повторити написане майже дослівно, а вдома покажу тобі цей лист.
"Люба кузино Гарієт! Після такої тривалої відсутності тебе здивує мій несподіваний приїзд, а ще більше моє прохання. Але, якщо моє життя і моє майбутнє не зовсім тобі байдужі, ти виконаєш моє прохання. Я прошу, люба Гарієт, щоб ти зустрілася зі мною сьогодні ввечері, біля одинадцятої, коло друїдських каменів на Марлбері Даунс. Це за милю від твого будинку. Більше нічого не можу написати, крім того, що благаю тебе прийти. Я все поясню при зустрічі. Зараз скажу лише, що хочу тебе бачити. Приходь одна. Повір, я б не просив тебе про цю зустріч, якби від неї не залежало, чи бути мені щасливим, — один бог тільки знає, як багато від неї залежить! Я надто схвильований, щоб писати далі.
Твій Фред"
— Це все. Згодом я зрозуміла, що не повинна була йти на цю зустріч, але тоді я про це не подумала. Я знала, який він гарячий, і боялася, що над ним нависла якась небезпека. У нього не було жодного друга, який міг би допомогти, і нікого, крім мене, кому б він міг звіритися у своїх клопотах. Я одяглась і пішла на Марлбері Даунс у визначений ним час. Правда, я смілива?
— Дуже.
— Прийшовши туди… може, підемо в замок? Щось стає холодно. — Герцог і далі мовчки стояв. — Прийшовши туди, я побачила дорослого чоловіка, офіцера, а не того хлопчину, якого я колись знала. Незабаром я пожалкувала, що прийшла.