Лагідне й переконливе красномовство містера Сейнвея немовби чарувало слухачів, що звикли тільки до високого та сухого стилю проповідування, і на якийсь час багато лав спорожніло в інших церквах містечка.
У ті роки дев'ятнадцятого століття дуже багато віруючих ходило до церкви заради проповіді. Літургія була формальним вступом, що його, як королівську декларацію в суді присяжних, треба було вислухати, а тоді вже починалося найцікавіше; коли ж верталися додому, то ті, хто не ходив, питали просто: "Хто читав проповідь і чи цікаво читав?" Хай би правив і сам архієпископ, ніхто б не звернув особливої уваги на те, що казалося чи співалося. Люди, що досі ходили до церкви тільки вранці, почали туди вчащати увечері і навіть на додаткові пообідні проповіді зазирали.
Одного дня, коли капітан Момбрі зайшов у Лорину кімнату, заставлену взятими напрокат меблями, вона подумала, чи то не хтось чужий, бо, піднімаючись сходами, він не мугикав недбало найпричепливішої арії, що саме заполонила музичний світ.
— Що скоїлося, Джеку? — спитала вона, не відриваючись від писання.
— Та… нічого особливого.
— Ні, щось таки скоїлось, — промурмотіла вона, пишучи й далі.
— Ну… це ота тичка в хламиді — я кажу про нового попа, хай йому грець! Він хоче, щоб наш оркестр не грав більше по неділях після обіду.
Лора перелякано звела на нього очі.
— Як! Та ж ті кілька розумних душ, що є в нашому містечку, тільки тим і тримаються до понеділка!
— Він каже, ніби все містечко отарою біжить на музику, а на божу службу не йде, і ніби те, що грають, воно і світське, й несусвітське, й сороміцьке, і ще якесь — одне слово, не те, що слід грати в неділю. А втім, це, звісно, Лотмана справа.
Лотман був полковий капельмейстер.
І справді, зелений сквер біля казарми став улюбленим місцем недільних прогулянок для дуже багатьох веселих городян, ба навіть для декого, хто вранці бував на проповіді містера Сейнвея; і надто часто бачили, як хлопчаки, що їм би годилося о цій порі слухати пообіднє казання священика, качалися в траві та корчили смішні пики за спинами в достойніших слухачів.
Проте два чи й три тижні Лора більш нічого про це не чула, аж поки, згадавши раптом, спитала чоловіка, чи були ще які суперечки.
— Ах, містер Сейнвей! Забув сказати тобі. Я познайомився з ним. Він непогана людина.
Лора спитала, чи Момбрі або хто інший з офіцерів не дав одкоша надміру зухвалому священикові, що втручається в чужі справи.
— Ну, та ми й забули про те. Кажуть, він диво, а не проповідник.
Очевидно, знайомство развивалося, бо трохи згодом капітан сказав їй:
— А таки c чимало слушного у виступах Сейнвея проти того, щоб грала музика в неділю пополудні. Зрештою, це ж трохи не під його церквою. Та він не так уже й наполягає.
— Мені дивно чути, що ти його захищаєш!
— Це так тільки, подумалось. Ми, звичайно, не хочемо ображати городян, коли їм це не подобається.
— Але ж їм таки подобається!
Каліка з еркера не дізнався до пуття про подробиці тієї сутички двох думок — світської та духовної, але так воно сталося, що, на досаду музикам, на горе охочим погуляти закоханим і на жалкування всій молоді містечка й довколишніх сіл, оркестр перестав грати в кастербріджському сквері біля казарм по неділях після обіду.
На той час подружжю Момбрі вже не раз і не два доводилося слухати проповіді лагідного, хай навіть і обмеженого священика; адже ці легковажні, непутящі, галасливі люди, як і всі, ходили до церкви тільки заради пристойності. Бо хто ж найчастіше буває в храмі, як не затятий грішник? Незабаром цікавіша подія привернула увагу чоловіка з еркера — він побачив капітана Момбрі й містера Сейнвея, що йшли Горішньою вулицею, про щось поважно розмовляючи. Потім до каліки хтось прийшов, він розказав про побачене, і гість запевнив його, що вже давно їх бачать разом і всі тільки про це й балакають.
Той спостерігач і сам незабаром переконався б у цьому на власні очі, навіть коли б йому і не розповіли нічого. Вони почали прогулюватися разом трохи не щодня. То було чепуриста місіс Момбрі супроводила свого чоловіка, але тепер не траплялося вже не так часто. Близька й незвичайна дружба між обома чоловіками тривала майже рік, поки містера Сейнвея перевели десь у центральні графства, до якогось багатолюдного міста. Знехотя попрощався він із своїми колишніми парафіянами й поїхав, а зворушливу проповідь, яку він виголосив з цієї нагоди, надрукував місцевий друкар. Всі шкодували за ним, і справді щиро сумувала його кастербріджська паства, довідавшися згодом, що він, ледве встигши прийняти нову парафію, якось у люту негоду захворів тяжким запаленням легень, від чого кінець кінцем і помер.
Тепер ми копнемо глибше, ближче до суті. З усіх, хто знав покійного священика, ніхто так не сумував за ним, як чоловік, котрий по його прибутті обізвав його "тичкою в хламиді". Місіс Момбрі ніколи дуже не симпатизувала священикові, який так усіх вражав; вона раділа в душі, що його підвищили й він поїхав. Через нього так мало втіхи лишалося жінці, яка вміла сповна цінувати радощі земного життя і доброго товариства. Хоч вона й співчувала чоловікові, який утратив друга — друга свого, та не її, — але зовсім не була готова до того, що почула потім.
— Люба, я оце все збирався тобі дещо сказати, — непевно озвався він якось уранці за сніданком. — Ти не здогадуєшся, про що?
Вона не здогадувалась.
— Я про те, що хочу піти у відставку.
— Що?
— Відколи Сейнвей помер, я думав про нього все більше й більше, думав про те, що він завжди так серйозно казав мені. І я певний, що вчиню правильно, коли скорюся голосу, який лунає в мені, кличе залишити це військове ремесло і стати слугою церкви.
— Що, стати священиком?
— Так.
— А зі мною ж тоді як?
— Будеш дружиною священика.
— Ніколи! — твердо мовила вона.
— А що ж ти зробиш?
— Краще втечу! — заявила вона палко.
— Ні, не втечеш, — одказав Момбрі тоном, який у нього бував, коли він щось надумає. — Ти звикнеш до думки, що ти жінка священика, бо я мушу стати священиком, хоч це й суперечить моїм світським інтересам. Рука, Рука ззовні штовхає мене, щоб я пішов слідами Сейнвея.
— Джеку, — спитала вона тихо, збліднувши й дивлячись на нього широко розплющеними очима, — невже ти серйозно хочеш сказати, що збираєшся із солдата зробитися священиком?
— Я гадаю, що саме священик і є справжній солдат — солдат церкви войовничої, та я не хочу набридати тобі цитатами. Я твердо кажу: буде так.
Якось пізнього вечора, трохи згодом, він застав її, коли вона сиділа у своїй кімнаті при тьмяному вогні. Лора не чула, як він зайшов, і він побачив: вона плаче.
— Чого ти плачеш, моя бідолашко? — спитав він.
Вона здригнулася.
— Від того, що ти мені сказав!
Капітан тяжко засмутився. Але ніщо не могло втримати його.
В належний час дізналося містечко, собі на великий подив, що капітан Момбрі полишив свій гусарський полк і вступив до теологічного коледжу в Фаунтоллі, щоб вивчитися на священика.
IV
— Ой, та що ж це за біда? Такий смілий солдат, так його всі любили, таке надбання для міста, душа громадського життя! А тепер… Негарно гудити небіжчика, але той жахливий містер Сейнвей — як це жорстоко з його боку!
Десь таке говорилося, коли обставини посприяли капітанові, нині преподобному Джонові Момбрі вдовольнити своє сердечне бажання — вернутися на поле колишніх подвигів проповідником Євангелія. Низовинна частина містечка, де тоді тулилися злиденні халупи, криком кричала — просила священика, і містер Момбрі великодушно зголосився взяти на себе труди, що обіцяли мізерні здобутки і ніякої дяки, ні шани, ні винагороди.
Треба сказати правду: проповідник з нього виявився нікудишній. Всі бачили, як він старається, як силується, та все одно мова його була вимучена й суха, проповіді пудні і, на горе, надто, надто довгі. Що вже неупереджені судді годинами засідали в "Білому Олені" — шинку, який стояв на роздільній лінії між згаданим вище бідним районом та блискучим кварталом капітанових колишніх тріумфів і тим забезпечував цілковиту безсторонність присуду, — а й вони насправді погоджувалися з молодими леді із західної сторони, хіба що думку свою висловлювали стисліше:
— Кинув бог капітана з мундира та в стихар, і став з доброго солдата поганий піп!
Містер Момбрі знав, що про нього кажуть такі речі, але з покірливою безтурботністю трудився собі далі день і ніч в халупах і поза ними. Десь на той час каліка з еркера заприятелював із місіс Момбрі, а раніше він тільки кланявся їй здаля. Вона саме вернулась до містечка з чоловіком і поселилася з ним у будиночку якраз посеред його парафії, коли з якоїсь причини почала навідуватися до того каліки. Якось вона сиділа у нього в кімнаті з ним і спільною приятелькою їх обох, і сталося так, що після загальної балачки вони випадково згадали те, що досі мучило її. Тепер її личко було бліде й змарніле, та від того воно тільки Вабнішим здавалося, а смуток тихою задумою повив очі, що колись блищали трохи легковажно. Обидві леді прийшли з проханням, щоб їм дозволили подивитися з еркера від'їзд гусарів, які вирушали на нові квартири, ближче до Лондона.
Полк звернув за ріг Казарменої і показався на найвищому місці Горішньої, а попереду оркестр витинав "Зосталась дівчинонька" — пісню, яку раніше завжди грали з такої нагоди і яка нині майже вийшла з ужитку. Ось гусари наблизились, а коли минали еркер, хтось із офіцерів глянув угору і, побачивши місіс Момбрі, віддав їй честь. Коли звуки музики завмерли вдалині, Лорині очі були повні сліз. Іще не встиг той невеликий гурточок отямитись від романтичного почуття, що його навівають такі видовища, як вулицею надійшов містер Момбрі. Він, певне, прощався на Горі з колишніми братами по зброї, бо йшов звідти у своєму трохи приношеному духовному вбранні та з кошиком на руці, наче не порожнім, — робив, мабуть, закупки для найбідніших своїх парафіян. Не те що солдати — він ішов собі, заглиблений у свої думки, і байдуже йому було, який у нього вигляд та що діється навкруги.
Цього контрасту Лора вже не могла витримати. Губи їй затремтіли, і вона спитала каліку, що той думає про переміну, яка її спіткала.
Йому нелегко було відповісти, а вона затялася і ще раз повторила запитання.
— І чи думаєте ви, — додала, — що одружений чоловік має право вчинити отак, хоч би й чув якийсь там поклик?
її співрозмовник надто симпатизував обом їм; він зробив би для неї що завгодно, але догодити відповіддю не міг.