Ранок.
Ні. Я не так, як всі, ранком не п'ю каву. І річ не в тім, що не хочу, а в тім, що не можна. Від кави підвищується тиск.
Той ранок дав мені зрозуміти, як може взагалі не бути тиску!
Не бути нічого.
Пустота.
Білий шум та розірвані мізки...
Ранок 24 лютого 2022 року.
Я довго тієї ночі не спала і підвелася з ліжка вже десь о 8.00. Рівно за 15 хвилин зателефонував мій чоловік і тривожним голосом спитав що я роблю.
— Тільки встала, йду вмиватися, готуюся на роботу, — відповіла я, нічого не підозрюючи.
— Ти телебачення не вмикала, в соціальні мережі не заходила зранку?
— Не встигла, — говорю.
— Таню, там Київ бомблять, Гостомель у вогні. Вже ракети летять по всій Україні! – майже викрикнув чоловік.
— Війна!
Я відсахнулася від слухавки. Як?
Яка війна? Коли? Сьогодні? У XXI столітті?
Тільки тепер згадалися попередження друзів, обережні висловлювання аналітиків та військових експертів…
Саме в ту хвилину боляче різцем розкраяло серце на частини.
Війна. Війна?
Це так, як Друга світова? Голод, розруха, смерті, неймовірний біль, полон, розстріли? Чи як? Чи… що?
Одразу згадалися жахіття, про які з самого дитинства розповідали бабуся і дідусь. Їх пригнали у Германію гастарбайтерами. Вони працювали на військовому заводі, помирали з голоду. Ледве вижили.
Кадри з фільмів про війну та розповіді старшого покоління яскраво, але жорстко написали в голові картину, де мій світ перестав існувати.
Світ, в якому живе добро, співають діти, творяться дива і добрі справи.
Це все перекреслило одне слово — війна.
Сьогодні багато хто мені не вірить, говорять, що всі все розуміли й чекали вторгнення. Але скажу чесно – я не розуміла, що діється. Я не бачила логіки у тому, що говорили про війну і не вірила, що Росія може почати повномасштабне вторгнення.
Звикла мислити логічно, а в тому, що почалося 24.02.2022 року не було ніякої логіки!
Цього ж дня, по обіді, зателефонував мій дядько. Він живе у Російській Федерації.
Взагалі, моя сім'я – майже інтернаціональна. Бабуся – росіянка, дідусь – українець, двоюрідний брат одружився з татаркою, тож племінники мої напівтатари.
Якраз я була з когорти тих людей, що завжди за мир і не вірять в зло, яке твориться навколо. Я називала себе – миротворець, людина світу! У нашій великій родині, в якій переплелися три національності, ніхто й ніколи не принижував інших. Ми жили дружно. До 24.02.2022 року.
Повертаюся в перший день війни.
Вдень соціальною мережею зі мною зв'язався рідний дядько, спробував заспокоїти. Сказав, що треба перетерпіти декілька днів і тоді все буде добре. Буквально 2-3 дні.
Я не розуміла до чого він. Кричала у слухавку, що у нас сирени, що їхні ракети летять на моє місто! На місто, куди раніше кожного літа мій дядько привозив відпочивати своїх трьох дітей!!!
Він говорив, що це все неправда! Що це наше телебачення роздуває таку картинку, а насправді треба просто потерпіти. Зовсім трохи.
Від жаху я кинула слухавку на диван.
Ми з чоловіком не відходили від телевізора. Не вимикався він ні вдень, ані вночі. "Інформаційний марафон. Єдині новини". Ми ловили кожне слово. Спостерігали, стоячи перед екраном, за кожним кроком "рашистів" і наших солдат.
Рашисти... Мені страшно було навіть подумати, що я зможу говорити таке слово. Та дивлячись на звірства, які почалися, іншого слова я не знаходила.
Рашисти. Це росіяни та фашисти. Разом. Одна частина моєї родини вбиває іншу. В крайньому разі не осуджує це все! ЖАХ!
Ми не спілкувалися з дядьком близько місяця. Річ у тім, що разом з ним проживає моя бабуся, дорога моїй душі й серцю людина. Їй – 97 років. Звичайно, користуватися телефоном і соціальними мережами вона вже не має можливості, сильно недочуває. До війни ми тримали зв'язок із бабусею через телефонні дзвінки дядькові.
Я виявилася заручником ситуації. Для того, щоб спілкуватися з рідною людиною, яка взагалі не розуміла, що коїться, я повинна була телефонувати на номер дядька. Але після нашої першої розмови він вже не підіймав тему війни.
Я тішилася, що, напевно, він все зрозумів.
В неймовірному безумстві пролетів тиждень.
Чоловік привів до ладу льох, в якому ми ховалися декілька тижнів під час сирен. Провів світло, приготував консервацію, овочі. Наготували ми й сумки з провізією. Там були крупи, цукор, сухарі, металічні тарілки та пластиковий посуд.
Живемо далі. На що чекаємо – не зрозуміло.
На початок другого тижня війни у соціальних мережах з повідомленням прорвався мій племінник, до того ще й хрещеник. Він також жив на той час у Росії.
Я дуже хвилювалася, бо він раніше служив і залишився в армії РФ після закінчення строкової служби. А потім, з невідомих мені причин, різко звільнився. Я розуміла, що його одразу призвуть на війну, де він і загине.
Вибачте, пишу дослівно, мовою, якою він зі мною спілкувався. Народжений в Росії, українську розуміє, але говорити не вміє.
— Привіт, мій дорогий. Як ти? Як пробився до мене? Знаю, що там у вас все блокують.
— Да. Все отключают потихоньку. Пользуемся приложениями для обхода блокировок. Мы с вами. Мы понимаем, что происходит, и поддерживаем вас. До последнего не верили, что что-то будет.
— Всеволоде, ми тут взагалі не розуміємо, як можуть люди, спільної з нами історії, віри й крові, підтримувати братовбивство! Ні, не підтримувати, розпочати його!? – майже переходжу на крик я.
— Крестная, в основном это поддерживают пожилые, которые только телевизор и смотрят. Молодые стараются отсюда быстрее уехать, потому что здесь ничего сделать нельзя, ничего не поменяется. Все хотят за границу. Кто может, тот уезжает. Вот и мы с семьей скоро уедем. Потому что Россия — страна бабушек и дедушек. И пока живо старое поколение, помнящее великого Сталина и мечтавшее о величии России, они так и будут выбирать этого "больного империализмом наполеона".
Ще раз прошу вибачення за не літературне мовлення. Просто хочеться зрозуміти душі й помисли тих людей, які живуть в інших реаліях. Тож, передаю дослівно.
— Я стараюсь все это объяснять моим соседям, друзьям, своим родственникам. Но по нашему ТВ говорят, что ваши нацисты ваших же сами и бомбят, по типу "а где вы были 8 лет, когда бомбили Донбасс". Как будто это не Россия бомбила! В общем, пропаганда делает овощем любого, даже умного человека.
— Я це розумію. Але вони взагалі нічого не бачать, не міркують, не порівнюють? Чи це так зручно – нічого не чути та не бачити? — цікавлюсь я, перебуваючи у стані шоку.
— Здесь беда не в том, что у людей глаза замылены и что они прозреть не могут. Проблема в том, что почти все всё знают и понимают, но ничего не делают. Все запуганы. У нас в последние годы проходили постоянные репрессии, как и в Беларуси. И есть ещё одна проблема, я о ней уже давно знаю: в моем городе можно сколько угодно выходить на митинги, но ничего не изменится. В мире ничего не изменится. А для тебя – все изменится. Ты получишь срок и сядешь в тюрьму. Если ты скажешь слово "война", то тебя посадят до 15 лет за "дискредитацию российских войск". Потому что официально войны нет, а есть СВО – специальная военная операция! Плюс с самого первого избрания "этого президента" в стране закрывались те СМИ, которые хоть как-то правду вещали. Их закрывали, или переводили под контроль государства. И многие года по ТВ всем рассказывают, какие вы "нацики" и "бандеровцы", что вы истребляете русскую культуру. Как итог — люди не против войны, а против "фашизма", который на вас наслоили наши власти. И пока в бюджете хватает денег на полицию, что избивает мирных протестующих, выходящих просто с чистыми листками, здесь не изменится ничего.
— То що, виходить, росіяни не спроможні нічого зробити?
— На периферии – нет. Надо выходить в Москве! А кто в Москве живет? Разве мигранты из ближней Азии будут выходить на митинги в Москве? В "златоглавой" 80-85% — приезжие.
— Наші війська розіб'ють ворога. Я знаю і точно тобі це кажу! В тебе світла голова. Прошу тебе, не йди! НЕ ЙДИ на війну!!! Благаю! Виїжджай, переховуйся!
— Ты что, крестная! Я никогда не поеду воевать! У меня там родственники, я общаюсь с вами лучше, чем со своими здесь. Не переживай за меня.
— Якби ви тільки знали кількість ваших жертв! Вам цього не покажуть…На жаль.
-Я все мониторю по социальным сетям. Сейчас, пока я здесь, пытаюсь максимально переубедить людей, чтоб они глаза раскрыли. На самом то деле, если есть аналитическое мышление, то все можно найти, продумать и сопоставить. Можно хотя бы задать себе вопрос по многим не состыковкам! Но увы. Этот "плешивый", я имею в виду нашего президента, вместе с Украиной и своих граждан хоронит без зазрения совести. В прямом смысле — закидывает горой трупов, в переносном — у России светлого будущего нет в ближайшие лет 30. Как это ни печально осознавать, но в данный момент "русский мир" не может предложить миру ничего, кроме войны.
Моя мама вже 7-й рік бореться зі страшним захворюванням. В перший місяць рашисти розбили склади з медикаментами, зруйнували фармацевтичну галузь та логістику.
З аптечних мереж швидко почали зникати препарати, які закуповували на фронт. Нових не завозили, бо йшли обстріли.
Ми опинилися в страшній ситуації. Неймовірні болі, що супроводжують хвору маму щоденно. І від цього немає порятунку, бо знеболювального, яке вона приймала, не було. Ми розуміли – все на фронт! Але як не вмерти від болю тим, хто живе тільки надією на знеболення.
Ліки шукали по всьому світу.
Моя донька, що живе в Індії, змогла знайти препарат. Допомогла в цьому її подруга Дарина та її батько, що проживає у Вінниці.
Це ціла окрема історія. Завдяки небайдужим людям, котрих я взагалі не знала, ліки доїхали в Кременчук.
На деякий час питання було вирішено. На щастя, через проміжок часу, логістику відновили й знеболювальне з'явилося у вільному продажі.
Пройшло декілька місяців. Ми постійно спілкувалися з хрещеником. Сказати про те, що він мене підтримував – нічого не сказати! Він мав яснішу голову і світліші думки, ніж багато хто з моїх знайомих українців.
Я кожного дня молила Господа про те, щоб він беріг наших хлопців на передовій, відводив біду від нашої неньки, давав нам терпіння і подбав про мого хрещеника, у якого жінка і двоє маленьких діток.
Нарешті, від Всеволода прийшли втішні новини.