В знемозі мати осідати стала.
— Мій син! – майнуло зразу в голові…
Перевернувся світ і мати впала.
Ось він маленький босоніж біжить
По полю ранньому й росу збиває.
Не може вгамуватись ні на мить,
Усе спішить і не відпочиває.
А випускний… А перший вальс шкільний?!
Махнули сонцю, що сіда за обрій.
Матуся знала – він завжди такий,
Але порядний й дуже-дуже добрий.
Як батько Янголом на небі став,
То син узяв на себе всі турботи —
Удома господарство підіймав,
Виконував всю батьківську роботу.
Згадала мати, як він закохавсь…
Почав вірші писати – тричі диво!
Татусь над ним не раз, бува, сміявсь,
Та все ж вірші його були красиві.
— Мій син! – майнуло зразу в голові.
Прийшла до тями. Прапор перед нею,
Розірваний снарядом, у крові,
Блакитно-жовтий колір… із землею.
Солдати відійшли собі у бік,
Всміхаються, ховаючи тривогу.
За ними вийшов сивий чоловік
І поклонився матері у ноги.
— Простіть, матусю, в тім, що налякав,
Чекав на зустріч з Вами безупинно.
Я рідну землю чесно захищав,
Щоб ворог не потрапив в Україну!
Моє волосся вкрила сивина,
Та я нічого не привіз додому,
Лиш стяг жовто-блакитний з полотна,
ВІН – НАШ, і ми не віддамо нікому!
На ньому українських хлопців кров,
Тих, хто не став й не стане на коліна!
За Батьківщину, Волю, за Любов,
За Віру скажем – СЛАВА УКРАЇНІ!