Останнє відрядження

Борімося — і поборемо!

ПРОЛОГ

Ромуле Юхимовичу! Так що ви будете робити з цим раритетом? — Звернувся до вправного сивого стрільця ротний, киваючи в бік старенької ракетниці СПШ-44.

— Ми старі, але надійні, скоса примружившись, відзивається Ромул. Дайно, друже, мені пару набоїв. Зараз познайомлю з ноу-хау.

І ветеран відкорковує набої: виймає сигнальні зірки , потім пижі. По центру кожного з порохових пижів гільзою від АК-47 пробиває отвір. Ротний весь увага.

Боєць заштовхує один пиж на місце і досипає з другого заряду пів порції пороху, а поверх нього тут він переривається і, щиро кажучи, додає: А зараз увага: кап-ро-лак-там!

І за цими словами засипає взятою міркою якісь білі гранули.

Он воно що ... ротний тільки кивнув.

Вправно завальцювавши набій, стрілець звертається до командира:

Дозвольте іспит, пане командире! Вільно! Пішли, зробимо. Якщо пройде можна буде взяти на озброєння проти камікадзе .

Вони виходять з укриття, і ротний викликає чергового спостерігача. Хутко питає:

— Де висить зараз?

— Покажу. Рушаймо.

Над самісіньким краєм лісу, метрів за двісті, дзижчить муха-рашка .

— Можна? запитує Ромул.

— Давай! — Командує ротний, прикладаючи до очей PVS-14.

Мить, ще одна і ось характерний шиплячий звук із присвистом випущеного заряду ракетниці. У небі поодинокі вогняні світлячки, потім невиразний сплеск, але замість звичних яскравих зірочок салюту дивні білі нитки, які декількаметровою хмарою застиглого розплаву обвисають на ворожій комасі . Її звук стає на три октави тихіше і муха падає лапками догори.

От вам так! Ефектно, я навіть не очікував, виривається в Юхимовича.

— Точно так. Тепер розумію, чому в Голлівуді полюбляли душити героїнь капроновими панчохами, промовляє сам до себе з іронічним сарказмом боєць.

АРТЕФАКТ

Ромул, припавши на одне коліно й спершись, ледь ухопився кінчиками порепаних пальців за краєчок шкіряних бильців, які стирчали з піску. Здавалося, що все відбувається на гігантській пательні, а ним юзають наче туркою, готуючи каву. Та Ромул не полишав зусилля розхитати загадкову знахідку. Ось вже коліно і зап'ясток повністю вгрузли у розжарений пісок та "тунець" все не піддавався. Тоді він прийняв єдине вірне рішення — почав щосили розгрібати пісок довкола таємничого артефакту. Щоб якось відволіктись від вогняного жару, він уявив морське узбережжя і те, як в дитинстві, граючись у піску, занурював в нього руки, аж поки вони не діставали до водянистої прохолоди.

Ну от, нарешті! В руці Ромула чималий важкенький щоденник. Непропорційно товстий, затягнутий шкірою, із потемнілою защіпкою, наче старовинний фоліант. Справу зроблено. Треба перепочити і роздивитись знахідку. Він, не підводячись, лишаючись на колінах, по-собачому переповзає декілька метрів до свого "укриття" — залишків якогось древнього шлюпа. Час і вітри перегорнули напіврозпавшийся "плавзасіб" на бік, надавши йому пародійного вигляду кимось кинутої гойдалки-перголи. Так, і це не дивно, адже років 15 тому тут ще вирувало життя та віяло морським бризом Аралу...

— Так, що там в нас? — Промовляє сам

до себе поодинокий пілігрим. Що за розвага чекає на мене, обтираючи миршавою долонню свою знахідку, запитує Ромул.

На задублій палітурці якесь невиразне тиснення. Чи час вже спромігся запрасувати чийсь слід? — Ромул вдивляється, нахиляючи артефакт зліва на право, згори до долу. Ось воно: контури гігантського метелика.

— А чому не рибини, дивується Ромул, — було б доречніше з огляду на місце знахідки? Він притискає огрубілі пальці до контурів цього "графіті" і обмацує його наче сліпець. Вагаючись, виставляє на сонце і нарешті помічає не стерті часом натяки на печальне загальнознайоме... Так, по середині метелика — славнозвісний мертвоголовий "Роджер".

— От такої! Мабуть, я знайшов записник капітана Флінта, — з посмішкою промайнуло у Ромула. Він пробує скинути зачіпку. Це нелегко. Підчеплює її гвіздком. Вона з гучним скрежетом, наче застаріле щеплення вагонетки, зривається з фіксатора, відкриваючи доступ до

загадки. Та вона непроста.

ХИМЕРА

Коли молодик опритомнів, перше, що він побачив, був білий екран. Світло різало очі. Паморочилося. Здавалося ніби його тіло, яке ще не відчувалося повною мірою, злегка заколихалося. Майнуло: я на кораблі? Ми відпливаємо?

Та ось насунулася якась тінь. І тяжкі повіки, наче обірвані жалюзі, знову опустилися самі по собі. Не хотілося ні про що думати, а тим паче силкуватися щось пригадати.

Минув якийсь час. Він удруге прокинувся. Десь збоку дивно мерехтіло щось схоже на синій-синій місяць. Качки вже не було. Приплили... І йому здалося, що минуло зовсім небагато часу. Знову здогадка: може, і не покидали гавані? Хтось кахикнув. Заскрипіла підлога, збоку гучно клацнуло і "каюту"залило марудне світло. Пацієнт трохи підвівся на ліктях. В його обличчя майже впритул вдивлялася химерна розмальована якась маска.

— Привіт, сусіде, мовила маска . З поверненням, хлопче!

— Ми вже вдома? запитав хворий.

— Авжеж, відповіла химера і запитала:

— Ти хто будеш, як звати? Молодик лише знизав плечима.

— Тоді ми будемо звати тебе Ромулом, підсумував незнайомець. Кожен з тутешньої спільноти маємо тільки прізвисько. Імена, вважай, уже мертві. А ми ще живі, хоча й "входимо в образ"...

— Схоже на те, відізвався новоприбулий. І давно це все так?

— Та ти, бачу, досі того... Несповна ще, бідолаха. Давай, підводься. Зараз розвозитимуть сніданок. Уже початок сьомої. Після на "плац" — дихати і в'ялитись. Нам показано. Нумо, збирайся, "пательня" чекає!

Так він влився в дивний колектив. Прокидаючись кожного ранку, задавався питанням: невже я тут був увесь час? А чому ж тоді мені сняться міські стіни, графіті, голомозі дітлахи і скелети рибацьких човнів на дні гігантської вирви? Може, це все, що лишилося після війни? Ні деревця, ні пташки. Тільки пісок і сонце, сонце і пекельна жара.

Ми тут не працюємо. Нас годують, вигулюють, доглядають. Думки ожили.

— Ой, матінко! Точно був комунізм! Кляті америкоси, як і обіцяли, напали. Все скінчилося. Звідки я про це знаю? Лячно не можу пригадати, аж голову розриває. Треба все нотувати. Заведу щоденника, споглядатиму, тренуватиму пам'ять.

Вранішній променад трошки розрадив. Вирішив роздивитись будинок. Так, дивна споруда одноповерхова. У плані схожа на величезну підкову. Товсті стіни, що дарують прохолоду, надвузькі вікна наче фортечні бійниці, і височенні двері, як у палацах. А покрівля зовсім дивовижна: не опукла, а вгнута, наче доньце консервної банки, з якої витіснили все повітря. І тільки єдина стічна труба посередині, яка йде кудись під землю. Мабуть, для збору дощової води...

Придивився: над центральним входом непропорційно великий напис жовтим по білому з двома затертими літерами: "_ _ПРОЗОРІЙ". Краще пасував би Планетарій, спіймав себе на думці Ромул.

Та щось тривожне вп'ялося в його свідомість. В грудях занило: він не міг ствердно вирішити для себе, чи з цих він місць. Щоденник, щоденник. Якщо ми тут живемо колонією, то має ж бути щось для розваг: читальня, клуб, спортивна зала. Хоча ... спорт моїм односельцям уже ні до чого, як і танцмайданчик...

Надвечір Ромул віднайшов таки бібліотеку. Вона являла собою невпорядковану двоярусну залу, подібну до середньовічного осередку алхімії, астрології та перших книгарень епохи Гутенберга. Тільки замість стопки паперу біля преса лежали припавши пилом підшивки газет. За сусіднім столом посеред неприбраних хлібних крихт стоси "популярних" в народі видань "Мала земля", "Цілина", "Відродження" таке інше. Поруч кіношна жерстянка із наклейкою "Ленін в Польщі". Покопирсавшись у добірках творів "світочів мудрості" й діставшись до полиць, Ромул запримітив товстенький фоліант у шкіряному окладі із чистими жовтуватими аркушами, схожими на гарно вичинений папірус. Контраст його вразив — це як на смітнику в Голлівуді віднайти статуетку Оскара.

Записник заслуговував бути вилученим, бо своїм виглядом він вимагав акуратності й системності від хронікера.

ГРАФІТІ

Знову ніч.

— Чому ти малюєш метелика, Айгуль? — Питає малий ще меншу за себе сестру, із смішно замурзаним личком.

— Бачиш, які в нього крильця? Він ними робить вітер. Коли їх багато і вони кружляють довкола і не так спекотно. Тоді я намалюю ще й море, відповідає вона.

Дивна картинка. Я тихенько підходжу до дітлахів ззаду. Присідаю, вслухаючись у легкі вжики шматочків кострового вугілля по корпусу спочилого малого сейнера. Здалеку він нагадує китинча чи дельфінча, що викинулося на берег. Замальовую.

Малий, відчувши мене за спиною, обертається. Його оченята округляються від здивування.

— Не бійся, кажу. Він здивовано дивиться на мою панаму, білу марлівку, переводить очі на лляні штани й парусинові капці. Його маленький замурзаний вугіллям ротик — напіввідкритий, наче після почутої розв'язки чарівної казки.

— Ти моряк? — Майже ствердно промовляє він.

В усьому його вигляді я бачу відчайдушне небажання бути розчарованим моєю відповіддю. Тому із затримкою мовлю:

— Мене звуть...

І тут прокидаюся. Сідаю. Із силою розтираю скроні. Я все ще перебуваю в полоні відчуття дивних пахощів в'яленої вобли й кострища. Ледь пригадую: це від малого. Мало б пахнути молоком і патокою, а віддає пивним ларьком. Ромул хапається за щоденник і нашвидкуруч, поки видіння не забулося, хутко повертає сторінку до блакитного нічника і занотовує все.

ПРИМА

У цьому оточені зламаних хворобою доль лише двоє не носили масок: я і Прима.

Красива у своїй печалі молода жінка. Вона як біла лебідка зі зламаним крилом. Сірі виразні очі, красивий овал обличчя, наче окреслений одним швидким рухом майстра. Її пряму фігуру й ноги майже до п'ят ховав лікарняний халат. Але зап'ястки були доглянуті. Здавалося, вона мала б бути блондинкою, та щільно натягнута по саме перенісся шапочка не давала розгледіти її волосся і чоло.

Якось так склалося само собою, що з часом ми почали триматися одне одного при перервах на обід. Пишу "з часом", бо мені після поправки й на думку не спадало запитувати про дати, а тим паче робити якісь умовні позначки.