Так зараз картина була більш прозаїчна. Перед очима Тіно повстала височенька, наче ширма, добротна фасадна стіна з тих, що притаманні старовинним театральним облаштункам. По центру – наче сцена, по боках і зверху – три яруси прорізів, стилізованих під вікна. У "вікнах" і на підмостках – лялькові гардероби. Було цікаво. Хлопець підійшов ближче. Поверх костюмів персонажів було натягнуто чохли, треба думати, з целофану. Шар пилу не дозволяв їх розгледіти. Тіно ризикнув і легенько потягнув до себе центральний чохол: спершу з одного вбрання, потім – з другого. Йому майже вдалося не здійняти пилову куряву. Зачекав, поки пил спаде, і – мороз по шкірі, ледь не заплакав…
Це наче побачити себе в чарівному дзеркалі у дитинстві. – Перед очима були його дві улюблені ляльки – Арлетта і Арлекін. Саме ті ляльки, якими колись оперували його бабуся і дідусь. Ті, яких він ніколи не бачив, та про яких йому розповідали мама і татко. Це було символічно. Наш герой у смутку зачинив за собою двері і рушив у роздумах до своєї кімнати.
Дістав планшет, відкрив сторінку Google з WPS – Wi-Fi Positioning Systems і спустився на вулицю. Спершу пройшовся вниз до рогу Жилянської. Сигнал слабкий. Потім почав рух вгору, дійшов до Саксаганського. Тут явно краще. Перейшов на протилежний бік Тарасівської. Маємо максимум. Отже – будинок 28/63. По Саксаганського – 63/28. Сталінський ампір. До під'їзду не потрапиш. Треба зачекати на когось. Глянув час: чверть на тринадцяту – і не обід, і не вечеря. Караулити почну з часу. Зайду поки що у двір, під арку. Ух ти, тут же був мій дітсадок! Точно, он там внизу. Вже того флігеля немає… Пам'ятаю, як мене вперше сюди привели: шмарклі, сльози. Як я без мамусі? Скільки мені тоді було, мабуть, років три. Та ось побачив пісочника, а біля нього – дерев'яна вантажівка: із справжнім кермом і педалями. Вмостився в неї, завів двигун (під носом), кермую, "бібікаю", тисну на гальма. Зараз не до мами. Нащо шоферам мами, ми й самі можемо. Тут підходить такий собі один кругленький, на пів голови вище за мене, і командує: "А ну, вилазь. Хто дозволив?!" Вилажу і як штовхану його. – Бац, і я відкочуюсь, ледь не всівшись на попу. "Ти чого? Я тут головний, бо мій батько – управдом!" – "О, це так, так. "Управдом!" і я дивлюсь на височезну стіну протилежного будинку, уявляючи на ній кермо і не розуміючи, як же він рушає будинок зі свого місця? – Треба запитати маму. Оглядаюся, мами немає… На щастя, виходить вихователька, бере нас за руки і заводить в будівлю.
– "Давайте скоріш, вже перша година – спізнюємося на полуденок". Як звали того товстунчика? – Не пам'ятаю. Але ми поладнали. Та недовго довелось мені тут перебувати. Одного дня за мною прийшли якась "тьотя" і "дядя". Вони відвезли мене в інше місце – до Пуща-Водиці. Там був казковий триповерховий будинок і багато дітей. Я спитав, коли ж прийде мама? На це чоловік легенько ззаду поклав на мої плечі руки, а жінка присіла переді мною, і ми щепилися, наче граючись, пальцями. Дивлячись очі в очі, мовила: "Ніколи, синку. Вона з твоїм татком відлетіла на небко…" Так я і прожив в цьому теплому оточенні 15 років.
Дивлюсь на годинник: вже пів на другу. За спогадом час пролітає швидше. Чи варто заходити до того під'їзду? Навряд чи на очі потрапить дошка із списком мешканців. Маю надію зустріти знайоме прізвище – абсурд. Здогадуюсь лише про ім'я. Та якщо воно там і буде, то без номера телефону і e-mail. Саме вони мені і потрібні. Максимум, що я зміг би за сприятливих обставин – це встановити MAC-адресу роутера. Але визначити конфіденційну інформацію про його власника без зламу захищених баз даних неможливо. Я ж не "ламер" і тим паче не хакер. Так, так… Отже, звернусь до Сашка. Він профі. У-х-х! Ну і деньок. Тибетські монахи сказали б, що сьогодні на мене найшло просвітлення. Товстунчик Сашко! Скільки раз ми зустрічались з ним у справах, стільки раз він запитував мене, чи не бачились ми з ним раніше. Я завжди віджартовувався: "А як же, вчора". "Управдом". Зараз розвеселимось… Телефоную йому, розповідаю, що і як. Називаю адресу. Сміємось. Потім Сашко погоджується допомогти і каже, що найкраще – це скористатися портом в моїй кімнаті. Але сьогодні – не варіант, завтра – так. Ну, от, майже владналось. Тепер можна повернутись до виконання "домашніх завдань".
Трикутник
Пропрацював над черговим проєктом до вечора. Заходила Тіла – принесла вечерю. Я вирішив їй розповісти про свою знахідку – гардеробну. На додачу – і про властивості ключа. Вона аж присіла. Добре, що встиг підвести стілець, а то б плюхнулась на підлогу.
— Синку, який ти молодець! Я вважала, що загубила ключа від тієї кімнати. А цей "золотий" мені вручила Ретта два роки тому. Вона тут трошки похазяйнувала, прибралась. Після того, як виїхав Басс і кудись подівся Мар, по всіх закутках був занепад. Я дала їй зв'язку ключів і попросила протерти у всіх кімнатах пил. Вона привела з собою двох хлопців. Сказала, що вони з клінінгової компанії. Попрацювали чотири дні. Потім пішли. Ретта побула тут до вересня, і коли виїздила – вручила мені той ключик. Сказала, що він чарівний. Ну, далі ти знаєш. А ще так настійливо просила дати оголошення про здачу кімнати. Навіть текст залишила. Така цікава жінка.
— Жінка? – з деяким розчаруванням перепитав Тіно.
— Так, молода жінка. Мої очі не брешуть. Одного разу навіть заходила сюди з одним молодиком. Весь у білому, статний, модний – наче стюард на приватній океанській яхті. Бачила таких вдосталь, ще там, в Soyo.
Ретта трошки старша за нього, років на два-три. В жінці це помітно, коли парою — картина дещо старша за раму. Думаю, що він її чоловік.
Наш герой замислився. Стало дещо прикро: якщо мова про П'єра, то чому друг не розповів другу? А так усе складається в класичний любовний трикутник: Ретта – П'єр – Мальва і спільне місце зустрічі під номером 15.
— То як там гардеробна? Це ж було моїм місцем роботи в Басса, — повернулась до початку розмови Тіла.
— Трошки в пилюці, але костюми в чохлах. Це не просто гардеробна. Я розумію так, що це фасад сцени. Та вам краще самій побачити. Хочете, я вас супроводжу до неї?
— Сьогодні вже пізно. Ой! Так ти їж, юначе, зовсім все охолоне. Дивись, які смачненькі сосиски, червоний перчик, омлет. Їж, синку! – І Тіла, як дбайлива бабуся, що опікується внуком, підсунула йому тарілку з вечерею.
— Мені б електрочайника. У вас є?
— Звісно, є. Я його звідси забрала: якось захотіла увімкнути, та виделка не встромляється в ці розетки. Стривай, я зараз тобі закип'ячу і занесу. І знаєш ще що: не хочу дивитись на ту комірчину, що було — то загуло і вже не вернеться. Буду доживати якось так, сама по собі. На Баса лише поглянути б. Цікаво, який він зараз: лев в ньому мертвий чи живий?
— Уявіть — живий! Весь в татуюванні і накачаний. Правда, видно, що далеко не молодик — і, ніби прочитавши її наступне питання, Тіно додав: — В день моїх перших відвідин я бачив його з друзями. Судячи з усього, старі знайомі. Із Маром також. Й ще з однією комічною парочкою: вона руденька кокетка, а він сіренький, схожий на єнота. І у кожного по "пухнастому" Умора! Таке враження, що кожна особа в цій компанії може й непогана. Але всі разом – банда!
— То як же Мар? – продовжила допитуватись стара. Про чайника вже й забула. Прорвало — два роки ні з ким не спілкувалась.
— Мар – страшко. Виглядає на всі 90 з гаком. Але здається, ще щось метикує.
— Здається мені, що згаданий тобою "єнот" – то Зілліо, його улюблений "кіт". Зрозуміло, чому не з'являється в своїх "професорських" хоромах доктор Франкештейн: зробив із Зілліо людину і кінці в воду. А дівчина – "розбійниця" Аля. Вихованка Басса. Розумна, але занадто корислива.
Ну, синку, ти повечеряв і мене нагодував. Маю надію, що хоч раз насниться молоді літа. Чайника так тобі і не принесла. Завтра буде на сніданок з кавою. Ти п'єш каву?
— Я вже тут у вас знайшов. Італійська.
— То чиясь з дівчат. Спокійної ночі. Ой, забула: ляльку сховай у шафу, бо Майка полюбляє з нею вночі бавитись. До завтра. — З цими словами Тіла почимчикувала до себе.
"15"
О десятій прийшов Сашко. Ми тепло привітались, як і мали знайомі з дитинства. Згадали дитсадок. Особливо свою "окрему кімнату", що ми її утворили пересунувши літерою "Г" до вікна декілька двоярусних ліжок. Свої два поставили в закутку одне до одного. Відтоді можна було під час денного сну непомітно гратися з книжкою-розкладкою в "іподром", підкидаючи кубика і рухаючи фігурки своїх коней під час їх "забігів" до фінішу. Сашку вдавалося вигравати частіше. Тоді я вдавався до хитрощів. Казав, що так не буває, бо легший "жокей" має більше шансів на перемогу – і кидав свого кубика двічі підряд. Якось Сашко загравшись не стримався і зареготав, коли у мене за два кидки вийшло по "1", а у нього за один – "6". Прибігла няня і нас "виселили" з "окремої" до "комуналки".
— Може зіграти з тобою зараз, запропонував Тіні сміючись. — Я відіграюсь.
— Потім, потім. Давай деталі, мовив товариш, озираючись по сторонах.
— Ось порти, вказуючи на стилізацію під електророзетки, сказав Тіні. А це – результати проведеної мною вчора геолокації – і підсунув планшет.
Я майже певен у власнику, Точніше – власниці. Її звуть Ретта. Треба тільки визначити її пошту або мобільний.
— "Тільки"? – перепитав з іронією Сашко.
— Плата невеличка – "до двох років умовно", якщо без корисливих намірів. Ну, так ми ж не лиходії. Е ге ж, друже?
— Кажу чесно, що керуюся самими гуманними намірами: відновити подружні стосунки мого друга П'єра з його законною дружиною. Вона власне і затіяла усю цю гру, аби підштовхнути всіх довколишніх до дій. До зближення. Сама не виходить на зв'язок, адже не знає з ким наразі має справу. От я і активуюсь. Зрозумів?
— Так, цілковито. Вибач за незграбний жарт. Зараз почнемо. — І він, під'єднавши свій "комп" до порту, почав "чаклувати".
Тіно, щоб не заважати і зайняти себе чимось, пішов до Тіли за чайником.
Кімната "Берегині", як не дивно, не мала нічого спільного з "черепашачим гніздом".