На останок змальовувалася концепція пошуку планети Нібіру і це було проілюстровано цікавим колажем зображення її можливої траєкторії з погляду на трансформацію простору у часі.
Перший тиждень пройшов без новин, а на десятий день Алек отримав на електронну пошту пропозицію за підписом Тома Бріннера, директора з підготовки до польотів НАСА, взяти участь у доволі представницькій інтернет-конференції. Справа зрушила.
Планом конференції передбачалося вести обговорення у двох напрямках:
- "Просторово-часові підходи як альтернативи виявлення невідомих планет"
- "Виробництво і застосування в космічних апаратах самоуправних "розумних" нанокомпонент.
Друзі уважно вчитувалися в надісланий текст.
— Перше, що треба виправити – це змінити послідовність обговорення. Другий пункт має бути першим. Бо після дискусії щодо "альтернатив", у всіх запаморочиться "дах" і вже ніхто не оцінить наш винахід. Отже, дивись, усе ж "виробництво і застосування" в цьому контексті звучить-то безальтернативно. Чорний "марлін" клюнув, заковтнув наживку, Олексію! — з упевненістю підсумовував Алек.
— Ти знаєш на кого ми чекаємо? Так я тебе здивую. Маю інформатор...а, вигукнув, ледь не обмовившись, "продюсер".
"Ось воно що. Ха-ха! Варто було мені одразу здогадатися – Ольга!" — промайнуло в Олексія. "Але ж який крутій, Алечек-Аличоночок, мій! Я йому ще й ні духом ні звуком про Нібіру, а він вже як півроку Ольгу примічав! Геніально! У нас вихід на пресаташе НАСА!"
— Чекаю з нетерпінням, дорогий мій, видихнув Олексій.
- Директорка LSP-програми запуску ракет – сама "Червона Роза";
- Головний менеджер STM-координації передстартових випробувань – Марвел Кон;
- Командер OTC— передпольотних перевірок орбітального апарату – Ульріх Стобб;
- Директор FD-підготовки космічного апарату до запуску – Том Бріннер;
- Пресаташе НАСА — Ольга Саммерс.
– Чудово! А хто нам буде опонувати щодо невідомих планет? –продовжив цікавитися Олексій.
- Заступник директора Аризонської "Кітт-Пік" – Гріг Грей;
- Головний астроном Каліфорнійської "Маунт-Вілсон" – Сміт Сом;
- Завідувач Алгонкінської радіообсерваторії в Онтаріо – сер Майкл Лейк;
- Головний астроном Національної обсерваторії "Сан-Педро-Мартір" в Нижній Каліфорнії – Лукас Міньйос.
– Це теж непогано. Добре, що серед них відсутні "чисті" астрофізики – нам не доведеться вислуховувати зустрічні лекції із теорії відносності, підсумував Олексій.
Облишивши загальну частину, друзі обговорили детальний план своїх виступів, після чого Алек надіслав директору Бріннеру відповідь із зустрічними пропозиціями. Через два дні все було узгоджено. До віртуального полювання на "чорного марліна" лишалося дев'ять днів інтенсивної розумової праці.
Потрібно було підготувати декілька презентацій, досконало проговорити можливі контраргументи, а також домовитись про тактику ведення дискусії під час прямого контакту. Алек стрімголов накидав Олексію перелік завдань із розподілом обов'язків.
Галині доручалося створити слайд-шоу про лабораторію, ілюструвати Олексієві розрахунки траєкторій, а також асистувати Віктору у виконанні його частини роботи.
Головне завдання Віктора полягало в мікро-, а точніше — в нанозйомці поведінки "живого" покриття лібрезієм на титановій пластині під час її ерозії, спричиненої дією космічного пилу та сміття. Для відтворення цього в демонстраційному кліпі потрібно було залучити фахівців і обладнання ще двох суміжних лабораторій. І саме це місце плану було найвужчим.
Олексій мав сумніви: чи зможе Віктор упоратися з такою задачею за такий стислий термін? Він вагався. З одного боку, простіше було б замовити постановчий комп'ютерний ролик. З іншого — він чудово розумів: матеріал має бути автентичним, бо попереду не шоу для публіки з поп-корном, а серйозний іспит.
Тож він звернувся до Алека:
— Алеку! Повідай мені трохи про Віктора. Звідки він? Як прибився до тебе?
— Зоряний хлопчик. Аеліта в штанях! — усміхнувся Алек. — Пам'ятаєш, як нам було по дванадцять, і я все літо жив у вас? Так от, вже пізніше батько розповів мені його історію.
Тут Алек на мить замовк, злегка почервонів. Олексієві навіть стало ніяково. Після невеликої паузи оповідач зібрався і продовжив:
— На батька він буквально звалився з неба під час полювання. Реально впав із височенної сосни. Добре, що приземлився на старий ялівник — той трохи пом'якшив удар. Батько каже, що малий був увесь пошкрябаний, а через три дні — як новенький. Уявляєш? Весь цей час вони провели в мисливській заїмці. Батьки, поки не з'ясували, хто він і звідки, відправили мене до вас. Я про все це тоді й не здогадувався. Лише перед смертю батько відкрив мені цю таємницю. Дав координати Віктора й попросив взяти його під крило. А ми, між іншим, усі троє — погодки.
— Та звідки ж він взявся? — наважився спитати Олексій.
— Темна справа. Начебто напівсирота, а швидше — бастард. Жив із матір'ю в сусідньому штаті. Одного дня вона схопила сина й подалась до Арізони. Під вечір вони застрягли десь біля лісу. Мати залишила хлопця на узліссі й, мовляв, пішла в розвідку. Він чекав до ночі, а потім, злякавшись койотів, видерся на сосну. Під ранок його зморило — заснув, упав і ледь не розбився. От така історія, Льоша.
— Гарна плітка. В дусі братів Грімм, — хмикнув Олексій. — А мати?
— Батько, звісно, звернувся до шерифа. Все дарма: ні слідів машини, ні матері, ні заяв про зникнення дитини. Певно кинула його. Тримали хлопця у нас, поки остаточно не оговтався, а потім передали до католицького притулку. Відвідували. Мені нічого не казали. Я, чесно, ні про що не здогадувався. Але пам'ятаю дивну дрібницю: після повернення від вас додому виніс сміття і в контейнері натрапив на пару до дірок зношених сандалів. Викинув, буркнув щось на кшталт: "Що за дрантя?" — а батьки саме сиділи на веранді з чаєм. Поглянули на мене, але нічого не сказали. Тоді я не надав цьому значення...
Олексій замовк. У його голові промайнуло: "Щоб Алек, допитливий, кмітливий, хвацький Алек, і не запідозрив нічого через ті сандалі? Неможливо. Та бог із ним. Це мене не обходить. А правда, якщо вона суттєва, усе одно колись проясниться".
Ще більше його дивувало інше: чому батьки Алека, почувши ту його обмовку, не запитали — звідки він знає про ті сандалі? Адже він не мав про них знати. Якби поставили просте питання, можливо, тоді все склалося б інакше...
— То він добре засвоїв єзуїтські приймочки? — знову завів Олексій.
— Я питав у деяких людей. Пам'ятаєш "Мішель із шостої" та її п'ятьох друзів, про яких ми довідались від Ле Карре? Ти мене розумієш? Так от — підтвердили: Віктор стажувався в єпархіях самого його святості Монтіні. Не слабо, правда?
— І що він за людина?
— Віктор надзвичайно комунікабельний. Вміє миттєво викликати прихильність. І — так, він віртуозний маніпулятор. Вважай, будь-яка "знайка" з колишніх просторів — у нього в кишені. Ой, пробач... у моїй кишені, — засміявся Алек.
— Маніпулятор? Ти не боїшся?
— Олексію, ми маємо справу з католицьким вишколом. І, до того ж, із людиною, яка була під опікою моїх батьків. Віктор — людина честі. Я навіть заздрю йому. Я так не можу — не за натурою. У бізнесі не обманеш — не проживеш. Це як гольф: лунки — це ринкові ніші. Не влучив із першого разу — коректуй, підкрадайся, виводь м'яч із піску. А Віктор інший. Для нас із тобою він — тренувальна рапіра: і гнеться, і не проткне. А для сторонніх — прямий і гострий, як стилет. Він постраждав випадково, споживши "мікрів", навіть не підозрюючи про їхню підступність. Голубина душа. Хоча й дуже розумний, спортивний, поміркований. Небезпечний — для жінок певного типу. І то лише у їхній уяві. Зверни увагу, як коректно він повівся з Галиною — цим усе сказано.
— Згоден, підсумував Олексій, і друзі розійшлися по домівках.
"Третій сон Віри Павлівни"
Галина, немов героїня старовинного роману, палко відгукнулася на пропозицію Віктора познайомити її з дослідженнями в царині коацерватів. І захопилася абіогенезом. Абіогенез — диво народження життя з неживої матерії, заволодів її уявою. "Уявляєте", шепотіла вона. "Краплі, що набувають розум!"Олексій, почувши це, хитро всміхнувся й кинув Алеку:
― А чому б не залучити її до наших первинних гомункулів? Її допитливий погляд на експеримент поєднання біонічного з лібрезієм справі не завадить. І звучатиме як репрезентабельно: "Використання гібридного субстрату для підтримки екіпажів у надтривалих космічних експедиціях".
– Це надає впевненості в успіху: мікрочіпи підсилюють мислення, нанороботи сприяють адаптації, а коацервати — надійне середовище і повністю сумісне з організмом людини. Матимемо спокусливий бонус для ідеологів НАСА з урбанізації Марсу, завершив свої доводи Олексій.
Алеку ця ідея сподобалася і він долучив Віктора до її реалізації. До того ж мажордом вже отримав відповідне "щеплення" на випадок ускладнень. Почувши цю пропозицію Віктор поглинув в розмірковування, змальовуючи собі картинки майбутнього "квесту".
Під променями яскравого сонця над пустельним космопортом "Америка" в Нью-Мексико світло-блакитна поверхня обшивки зорельота "MaxIlon-5" виблискувала наче коштовне каміння. Далося взнаки формування її покриття шестиміліметровим шаром лібрезію. Це дозволило за рахунок стоншення титанових пластин майже вдвічі знизити вагу корпусу космоплану. Одночасно було підвищено його міцність й протиерозійну стійкість при зустрічі з космічним пилом і орбітальним сміттям.
Віктор трошки ніяковів. Адже йому вперше довелось зайняти місце в екіпажі досвідчених астронавтів. А дослідницька місія, покладена на нього керівництвом НАСА, передбачає постійне спілкування з цими асами. Хіба що він покладає неабияку надію на "фірмовий коктейль", яким мав регулярно всіх пригощати під час 8-місячного польоту. Отже, після двадцятихвилинного "переклику" процесорів, старт відбувся.
Відчутний м'який ефект від споживання коацервату: команда стає згуртованою, конфлікти розв'язуються швидше, а хтось навіть жартує, що "голоси в голові" допомагають приймати рішення.