Покрутив браслет на лівому зап'ястку, одягнув капці. Піднявся. Пішов до вбиральні.
"Так, правильно кажуть: не їжте на ніч політичних!", посміхнувся сам собі Віктор. Згодом вирішив усе ж прогулятися після сніданку до того шедевру паркової архітектури.
"Привид замку Моррісвіль"
Був чудовий сонячний недільний ранок. В парку ні душі. Підійшов, глянув на міст. Чи то відблиски прогрітого сонцем скла, чи то оптичний ефект подвоєння зображення, але Віктору здалось що цей витвір являє собою сплющену стрічку Мебіуса із старанно "запрасованим" згином посередині. Верхня частина торців цієї стрічки відливала смарагдово-зеленим, а нижня була майже невидима. Картина така, начебто ви дивитесь на шматочок скла, наполовину зануреного у воду.
"Експериментатор" наважився і зійшов на міст. Всі відчуття і картина в точності співпали із сновидінням. А це вже потребувало прискіпливого аналізу і Віктор поринув в ознайомлення з основами топології неорієнтовних поверхонь та фізичними експериментами з ними. Зокрема, його зацікавила наукова стаття про наочний експеримент з двома рухомими магнітами, які розміщено в опозиції один до одного. Магніти взаємно притягаються. Через скручування стрічки, після одного повного кола (яке насправді є подвійною петлею), вони повертаються до початкових позицій. У разі руху в одному напрямку, їхня відносна позиція вздовж стрічки залишається незмінною, одначе пройдений шлях різниться вдвічі! Дві "автівки" стартують наче б то на однакових рівнях дорожньої розв'язки і в одному напрямку, а проходять різні дистанції за однаковий час. Як на треку. Значить мають різну швидкість. Мозок рве!
У вечорі Віктору спало на думку, що починаючи із завтра треба краще прислуховуватися до бесід "Твіксів" (так він охрестив заочі Алека й Олексія) стосовно їх космологічних теорій у зарозумілій просторово-часовій інтерпретації.
Та не все так сталося як вбачалося. Якась чорно-фіолетова хмара почала насуватися на Віктора. Невже гроза, спало йому на думку? Та вмить хмара стала спершу зеленою, потім помаранчевою, а далі щезла перетворившись на веселку.
Тим часом в лобному, скроневому і потиличному відділках його мозку вирувала спільнота "мікрів". Їх розшарування на три "соціальні" групи сталося за одну добу. Процес завдячував електричній активності мозку, позначившись і на їх ментальності. Усе між собою резонувало і гнітило Віктора. Вживання препаратів літію не допомагало і у підсвідомості вирували не аби які пристрасті. На "майдані" — подовженому мозку, у "білого тіла", відбувалася справжня революція. "Ліві" мікри розгойдували аксони й вимагали щоб усім керував якийсь "чабан" (прадід Віктора по матері дійсно випасав кіз). "Праві" — штрикали нейрони дорікаючи їм за неповороткість. "Соціопати" тишком-нишком під'єдналися до синапсів і нещадно поглинали електричні імпульси. Це переповнювало їх зарядом і пристрасті ще більше розпалювалися. Загалом вимальовувалася клінічна картина менінгіту. На щастя Віктора, запобіжні функції мозку вмикалися на короткі проміжки часу. У миттєвості просвітління Віктор фрагментарно занотовував свій стан. В один із таких проміжків між нападами, він вийшов на зв'язок з Олексієм. Чому з ним, а не з Алеком? Ймовірно позначилось враження від позавчорашньої роздратованості шефа. Олексій одразу активував ЧеДа. Не минуло і півхвилини, як ЧеД ледь не розжарився до червоного. Покриття підлоги під ним почало плавитись. Хазяїн ледь встиг його відключити й обклав колотим льодом.
З цього місця нам слід дещо прояснити про легендарного Чіп-Дейла. Унікальність виробу полягала навіть не в його супербіонічному процесорі, створеному на базі надсучасної графенової архітектури "poX-12". Головна риса – це спосіб зв'язку й обміну даними. Поясню. Уявіть, що вас кличе до столу дружина. Ви чуєте не тільки її голос. Все навкруги починає в такт словам бриніти, дзеленчати і вібрувати. Телевізор вмикається сам по-собі, демонструючи музичний кліп з речитативом дитинства: "Бери ложку, бери хліб і рушаймо на обід!". На вмить затемнених екранах монітора й смартфона, де ви зависли, з'являється напис: "Любий мій, обідати!" — І все це, на додачу, супроводжується резонансом гучних звуків розставляння посуду, столового приладдя та зсунутих зі своїх місць стільців. Працювати (мріяти, лежати, читати, грати, телефонувати) вже неможливо. Навіть якщо ви під паском безпеки в автомобілі, — все одно телепортуєтеся до обіднього столу. Так, приміром, працює амплітудно-частотна модуляція в усьому фізичному (просторово-часовому) діапазоні хвиль. Включно з міжгалактичними гравітаційними і "пси-хвилями", які генерує людський мозок. Знайшлось місце і для ефекту пара-магнітного резонансу. До речі. Прилад не призначений для дальнього космічного зв'язку. Він лише перехоплює те що знаходиться в шестистах світових секундах (трохи більше однієї астрономічної одиниці).
Вам потрібно чітке наукове обґрунтування? – Будь ласка, постулат "Шістсот секунд" авторства Олександра Невзорова.
Зараз треба навідатись до Віктора.
Олексій застав Віктора на колінах із головою в морозилці. Поплескав по плечу. Той повільно підвівся. Волосся, вкрите інієм, скидалося на шапочку для пірнання. Браслет зсунувся, відкривши червону смугу опіку. "Так ось у чому річ! Екранування браслета не витримало електромагнітного поля ЧеДа — ефект, як від сталевої кружки в мікрохвильовці! Дорогоцінний прилад і без захисту від "дурака". Який прокол!"
Попросив зняти браслет. Віктор погодився, згадавши, що носив його для стабілізації тиску.
— А що за метал? — запитав Олексій, зважуючи на своїй долоні цей ювелірний виріб.
— На диво легенький, зніяковіло зауважив дослідник.
— Він з чистого берилію. З внутрішньої сторони його плаковано ніобієм, відповів Віктор.
Тепер ЧеД видав діагноз. Залишалось випити препарати для покращення мозкового кровообігу й перечекати годинки дві у спокої і нерухомості. Після того — пробіжка, гарячий душ, "+50 грамів" (~ 0.1 пінти) — і все налагодиться.
Лібрезій
На ранок понеділка стан Віктора незрівнянно покращився. Майже прийшов до норми. Вирушив до лабораторії. Там на нього вийшов Алек. Поцікавився самопочуттям, побажав не нервувати і поберегтись. Сказав, що вчора вони з Ольгою цілком самостійно з усім упорались, тож у його домашніх послугах сьогодні-завтра потреби немає.— Ну, хоч би так, — подумав Віктор. — Упоралися... Мабуть, присунули холодильник до ліжка й безтурботно проводять час. Гуляй, тільки пильнуй за диханням! Після доведеться замовити прибирання, — усміхнувся він про себе.
Тим часом Галина, в очікуванні на Олексія, готувала десять керамічних тиглів для наступного етапу. Вона вкривала їхню внутрішню поверхню силіконом зі спрея, висушувала в муфельній пічці й повторювала процедуру кілька разів.
Олексій не забарився. Настрій у нього був піднесений, а внутрішнє відчуття — як перед стрибком із трампліна. Рівно о десятій вони втрьох застигли біля прозорої вакуумної камери, оснащеної маніпуляторами і шлюзами з усіх чотирьох боків.
Олексію належало за допомогою мініатюрної плазмової горілки попередньо прогріти розміщені в камері тиглі, а потім розплавити в них по черзі всі компоненти лібрезію і підтримувати рідкий стан суміші в процесі вводу в неї й витримки "мікрів". Віктор мав ввести до розплаву желатинові капсули зі ста тисячами "мікрів" кожна. Завданням Галини було перемістити маніпулятором розжарені тиглі з сумішшю до запрограмованої електропечі з метою її подальшого поступового охолодження продовж чотирьох годин. Після охолодження композиції до нормальної температури, зміст кожного тигля треба було подрібнити "крупорушкою" на частинки розміром до пів-міліметра, розфасувати по формочках подібно кубикам льоду й залити желатином. Олексій порахував, що в результаті процесу подрібнення втрати композиції не перевищать погоджені Алеком п'ять відсотків. Ціна питання – один мільйон доларів. Звісно, весь процес виготовлення лабораторної партії продукції можна було б повністю автоматизувати. Та це потребувало б, як мінімум, подвоїти капіталовкладення в проєкт. Тому з врахуванням комерційного ризику, вирішили обмежитись наявними можливостями.
Так о п'ятій годині п'ятдесят п'ять хвилин після полудня в південній Арізоні, в містечку Седон, народилося ціле плем'я гомункулів об'єднаних в лібрезії. Носій цивілізації електронних "мурашок". Може "Бомба" в безпечній упаковці", а може "Пшик" в желатині". Його подальша доля цілком залежала від вдалого "вкиду" Алеком інформації про досягнутий технологічний прорив, про віднайдений шлях до позаземного щастя і ступеня віри людства в чудеса. Тим не менше, очі наших героїв випромінювали відчуття гордого спокою за зроблене з домішкою приємної втоми.