Адже дотепер середовищем для штучних живих клітинних субстанцій слугували коацервати — спрощено кажучи, маслянисті чи інші високомолекулярні рідкі середовища. За їх допомогою, теоретично, можна було створювати живих істот — гомункулів. Саме так намагались діяти середньовічні алхіміки та чарівник Кура, відомий нам із "Золотої подорожі Сіндбада".
Проте класичні гомункули — це все ж істоти з біологічною сутністю та всіма вадами органічного походження. А космос вимагає стійкості й абсолютної автономії. Тому металевий розчин для мобільних електронних носіїв штучного інтелекту — "мікрів" був саме тим, що треба.
Зрештою, Олексієві вдалося знайти належну композицію. Тепер справа перейшла до Віктора, який занурював "мікрів" у класичний коацерват і спостерігав за їхньою поведінкою та розподілом у просторі. Він працював з полегшеною версією наночіпів, оскільки потрібно було витримувати відповідні пропорції питомої ваги.
Кропітку роботу перервав голос Алека:
— Пришвидшуйся! Ми за вісімнадцять годин до зриву сітьового графіка виконання! Планку треба тримати, чуєш? — вигукнув він роздратовано.
Галина, що працювала в протилежному кутку лабораторії, аж здригнулась. Віктор глянув у монітор на Алека й спокійно відповів:
— Все робиться, шеф. Десять хвилин перепочину — і завершу. До вечора етап закриємо. В запасі лишиться не менше десяти годин.
Після цього він відвернувся й пішов до холодильника по свій звичний передобідній йогурт. Налив у мензурку біло-рожеву смакоту, повернувся до столу й сів, поставив ємність на підставку біля реторти, закрив на мить очі долонями.
У цей час Провидіння вже виношувало свій доленосний План. Так, мої любі: люди мріють, а зорі ні про що не жаліють! І саме в цей момент нанорозчин скипів і миттєво витік через довгий ретортний хоботок просто в мензурку нашого натураліста.
Віктор відняв долоні від очей. Відчув полегшення. Узяв мензурку й залпом випив свій "виробничий коктейль".
— Галино! Як там наш спектрометр? Підготувала?
— Так, несу, тихо відповіла вона.
Підійшовши до Віктора, вона поглянула через його плече. Той обережно обертав реторту, розглядаючи її на світлі. І видовище справді зачаровувало. Не дослідник з ретортою — саме вигляд цього передостаннього притулку "мікрів" вражав. Нижній шар рідини був напівпрозорий, золотавий, а верхній поступово переходив на сферичну поверхню. Він рівномірно розподілявся, виблискуючи зернистим зоряним сріблом з ледь помітними темними вкрапленнями чогось загадкового.
"Як срібне дзеркало...", подумала Галина, згадавши знайому всім початківцям хімічну реакцію.
— Дай-но сюди спектрометр, мовив Віктор.
Отримавши в руки простенький прилад, він почав розглядати вміст реторти на світлі.
— Чудово. Занотуй: при співвідношенні питомої ваги первинного коацервату до електронного наповнювача як вісім до одного й температурі +203°F, досягається 98,9 – 99,8% розподіл "мікрів" біля поверхневого шару розчину.
Галина не дописала. Її стило зависло в повітрі.
— Що трапилось? — спитав Віктор.
— Та… наче ж вони не у верхньому шарі, а на стінках, — несміливо зауважила вона.
— Колего, так воно й є. Ми бачимо стан після скипання. А випаровування, як відомо, починається з поверхні, — пояснив наставник.
— Ой, пробач, щось я сьогодні розгублена... Так, усе правильно, — відповіла Галина, завершуючи нотатку. Потім повернула планшет на стіл Віктора й глянула на годинника.
— Піди пообідай, Галю. Ти куди ходиш? — спитав він.
— Тут у дворі затишне бістро. Пригощають смачним овочевим коктейлем. Кладуть нарізані невеликими кубиками відварені овочі, маслинки й ківі. Приправляють духмяною оливою. Смакота! Хочеш скуштувати? — запропонувала колезі.
— Я складу тобі компанію, хоча сьогодні якось не до салатиків. — сказав Віктор, розтираючи одночасно з цим собі скроні.
— Щось наче поколює й тягне в скронях. Краще посиджу з тобою й вип'ю філіжанку кави по-східному. Там таке готують?
— Так. Пішли — мовила Галя і вони рушили до двору.
Тим часом нанороботи з лабораторного йогуртового коктейлю (не плутати з "коктейлем Молотова") проштовхували підопічних "мікрів" по судинах Віктора до його "Головного центру прийняття рішень".
Кафешка дійсно справляла враження домашньої. Вони всілися під кутом спиною до входу й барної стійки. Коли подали все бажане, Галина запитала про коацервати. Що воно таке?
— Це не складно, почав своє пояснення Віктор і продовжив:
— Коацервати — це мікроскопічні краплі, утворені з органічних молекул у водному розчині. У тебе напевно є вдома желатин. От гарненько розведи його, збовтай до стану коли з'являться "кульки" — й маєш коацерват. Починай потроху підсолювати або підсолоджувати – побачиш як ці кульки поводитимуться. Коацервати цікаві тим, що вони демонструють, як нежива матерія могла б зорганізуватися в структури, подібні до клітин, у первісному океані.
— А до чого тут гомункули? — не втамовуючи цікавості продовжувала розпитувати Галина, не забуваючи при цьому підчіпляти виделочкою й граціозно поглинати салатик.
"Малюється?", скоса глянувши, як жінка невимушено відправляла до свого ротика маслинку з кубиком ківі. "Ні, це у неї природно", остаточно вирішив про себе Віктор й відповів:
— Коацерват – це як "дитяче місце". От хіба що проводом для підживлюючих речовин послуговується не пуповина, а лабораторна піпетка. В цій царині з двадцятого року минулого століття працює багато дослідників. Скину тобі посилання, ознайомишся. Може захочеш створити живенького тамагочі, всміхаючись пояснював Віктор.
"Дивись, та він живий чоловік!", поглянувши на співрозмовника подумала Галина.
— Вибач. Не дам тобі спокою. Як там їх кава по-східному? То виходить, що розміщуючи "мікрів" в металевому розчині, фіксуючи їх у сплаві, ми їх докорінно "гнобимо"? — наважилася продовжити бесіду у тому ж руслі хитра лаборантка.
— Галю, Галина з Винників! Скажи, ти коли-небудь чула, щоб шкварки жалілися що їх залили смальцем?
— Не чула? А як щодо гніту в свічці? Він хоч і уособлює собою "гніт" як ущемлення, та хіба не підживлюється затверділим оточенням, заперечив натураліст.
— Усе-усе-усе. В цілому зрозуміла твою метафору. Згодна. – Із смальцю шкварки не кричать. А от з яєчні – ще й як! — мовила примирливо лаборантка. І вони щиросердно розсміявшись рушили разом до лабораторії.
Таких днів їм судилося тут провести багато. І зараз ніхто з колег ще не здогадувався з чим всім доведеться мати справу і що пережити.
"Фата Моргана"
Центр столиці справляв враження живої істоти. Звідусіль в напрямку до "Українського Дому" рухалися безперервні компанії. З вершини Володимирської гірки картина нагадувала величезного павучка з округлою головою — куполом "Дому". А люд все прибував і прибував. І не дивно — місто чекало на відкриття Скляного мосту. Пройтися ним, споглядаючи краєвиди просто під ногами, здавалося шаленим захватом.
Адже до цього поряд в парку Хрещатий існувала лише одна принада здатна полоскотати нерви — "Місток закоханих".
Віктор довго не вагався. Хоча, варто зазначити, деяке передчуття зустрічі з чимось непізнанним його і проймало. Так і сталося. З протилежного боку товстого куленепробивного скляного покриття, саме точно в проєкції під його ногами одночасно з Віктором рухалась інша постать схожої людини. Та не дзеркально, як мало б бути, — "валетом", а повністю повторюючи просторову орієнтацію його самого – до гори головою й ногами до низу. Й це не було якесь спотворене дзеркальне відображення. У нього було все на своїх місцях, без ніякої зміни "лівого" на "праве". Навіть тінь від силуету лягала звично — від ніг до голови, вбік. А от тінь знизу — від голови до ніг? Щось не те…
Віктор крадькома озирнувся. Народ йшов через міст, гомонів, фотографувався, навіть пробував на міцність покриття й поручні мосту і у нього все було як годиться. Дійшов до протилежного схилу. Сонце сідало, тож наш герой приготувався до зустрічі зі своєю тінню на асфальті паркової алеї. Відчуття було дивне: невже я захворів на щось біполярне? Однак тінь відбилась правильно. От тільки но зараз, зійшовши з мосту на твердий ґрунт, Віктор здивувався ще й відчуттям скиненої ваги.
З'явився відчутний ефект фата-моргани: ніби простір трохи змістився, розтягнувся в довжину, алея стала вужчою, а дерева – тоншими і майже прозорими. Наче на гравюра на матовому склі. За цим всім парковим оточенням ніби щось відбувалося, щось... дуже схоже на іншу реальність. Як у тих снах, де знаєш, що ось-ось прокинешся, але ні — ти ще тут.
Раптом зупинився. У скронях закалатало від усвідомлення дивини: у того двійника браслет був на правій руці! Це вже не просто зорове "гало". Це знак. З цим слід розібратись. Тут він глибоко вдихнув на всі груди, аж до болі й … прокинувся. "От дідько!", вигукнув він, "Знову це кляте запаморочення, чи що?!".
Сидів хвилин десять на краю ліжка обхопивши обома руками схилену голову. Потім відняв руки, подивився на розкриті долоні — чи бува голова не в них.