Мені потрібна невеличка, економічна, вертка
Майинка-помічниця з гарненьким екстер'єром. Без претензії, але "чутлива". Щоб, коли під'їду, то одразу викликати у "клієнта" бажання дати прихисток. Уявімо: він — у рейнджровері, гелентвагені або в майбаху, я…
— Яка марка мені до вподоби? "Сеат" чи "Фіат"? Зараз побачимо, і почала накручувати пошук. О-у! Сеат щось ціни задер до гори! "Арона" – непогана, та майже півтора мільйона гривень – це занадто. Не хочу асоціюватися з оцінками Езопа, але треба визнати, що це авто завелике для мене. Гляньмо на фіатіки. Ось моя манюня – Фіат 500Х. І є з автоматичною коробкою передач. Ну то й що, що модель 2017-го – новенька, вертка і червоненька. Ще може підберуть трошки руденьку – тоді повне комільфо! Уявляєш, Алю, звернулася вона сама до себе, він – слон, а я причалюю така собі мося: тю-тю, пу-сю… і виходжу, як на подіум: 178-80-50-80 (ні, не 90-60-90) – є потенціал для росту! Жже! Ну як таку не прихистити? Але я тримаю штиб: ввічлива, не вульгарна, розумна, з добрим гумором, тримаю дистанцію. А головне, кидаю мимохідь, хто мені рекомендував звернутись до нього з бізнесовою пропозицією. Оце
це саме в схемі найважче і найважливіше: перший крок – знайти і зацікавити поручителя, адже він має належати тим самим колам, що і мій майбутній візаві. Навіть дещо авторитетніше за нього. Хоча б на тютільку. Як мій професор казав у таких випадках: маємо два невідомих і одне рівняння. Хочеш розв'язання – шукай друге. Метод звичайного перебору не спрацює – ризиковано. Ну, та я певна, що рішення трапиться. Це все не вперше.
Тепер треба віднайти грошенята. Скільки вони заявляють в "Італ Моторз" за 500Х? – 470 тис. Бачиш, втричі дешевше за сеатівські. Зараз підключаю магію – розділю 470000 на 4200. Отримуємо 112. Сто дванадцять грам золота в 24 карата. Нас лякати? — Так моя ціпка в півтора рази важче. Носила свого часу її у чотири оберта, як кошне Стів, другий мій, юморист, під настрій казав: "До чого ж я люблю тебе тримати на ціпу, пухнаста моя!" Ще той був ласунчик, але несамовито щедрий. Це імпонувало. Ні, не як якийсь заволжський купець, що коню зранку відро шампанського підносить. По-справжньому, галантно-щедрий – знав міру і ніколи не докоряв. Певна, що дійсно закохався. По-своєму, по нафто-баронськи. Про щось буває обмовишся, — глядь, наступного дня чи тижня збудеться. Ну, то це усе в минулому.
Зараз – сніданок і до скупки. Після – в автосалон. До речі, що там з податками? – Три "пенсійних" відсотка (це буде 14 тисяч!). А які обмеженнями на розрахунки готівкою? – Погляньте, це ж треба: "все для людей" — 400-метровка (правильніше – 400-гривенівка) з перешкодами. Це – для моїх ніжок. "Ми багаті, нас не подолати!" — "Викрутка" для цього є – укладу угоду із салоном про купівлю "масі" у розстрочку. З обопільною вигодою, як завжди … І наша Аля, вкинувши у свій баульчик "трошки" грошенят, спустилась з 15-го поверху донизу в хол. Тут вона замовила "ВОЛТ" до Здолбунівської, 3 і вже через п'ятнадцять хвилин милувалася з вікна травневим Києвом.
На Здолбунівській, 3 було напрочуд затишно: покупців на площадці два-три, трохи більше в самій будівлі салону.
Мар ("де Мар") і Йєнс ("Зілліо")
"Дівчину з села вивести можна. Село з дівчини – нізащо". Вибачте за натяк на сексизм. А як щодо хлопців? — "Місто його прийняло, але він торгує словами, як колись у селі картоплею на базарі". – Школа професора Мара.
Професор
Його улюблена приказка звучала як справжня настанова: "Котику", казав він, тримаючи мене на руках, наче дитинку, — "Не має значення, на кого ти схожий, важливо – ким ти представишся!" Не треба далеко шукати. Подивись на мене. Кого ти бачиш?" – І Зілліо, дивлячись не моргаючи в очі своєму володарю, наче перепитував: як це кого? – Тебе, годувальнику!" – Ти бачиш імпозантного чоловіка в розквіті сил, знаного у престижних колах і бажаного жінками.
— "До чого тут жінки?" – не міг второпати вихованець, — "він же працює з ранку і до наступного світанку. Вранці – на болота за цими огидними чорними змієголовцями. Вдень – лекції. У вечорі, як сам каже – факультатив: приходять студентки виконувати "домку". Хазяїн їм спуску не дає. Називає їх "послушницями". Вимогливий: я ж чую, "домашку" вони плачуть, "квокчать" і зойкають в його кабінеті з ночі до світанку. Потім все знову по колу. Коли спить, трудоголік мій?"
— Ти що, заснув, Зіл? – розбурхуючи свій улюблений "пуфик", запитав Мар. Чуєш мене? А ким я був, здогадуєшся?
– Ще гірше за тебе. Ну, ну не ображайся. Це ж фігура слова. Я був ніким. І звати мене було ні як. Та одного разу мене на вулиці підібрали кіношники для "масовки". Їм потрібен був рослий чоловік, схожий на президента Лінкольна. Чув про такого? – Ні, звідки ж. Я мав очолювати похоронну процесію: йти попереду катафалку, граючись якоюсь тростиною з кришталевим набалдашником. Одягли в чорну трійку: брюки, чорно-біла в смужку жилетка, чорний довгополий кліф. На додачу – штиблети і циліндр. Костюмерка, як глянула опісля, то почала шалено хреститися – подумала, що покійник за Мавзолею вийшов.
Пройшли чиним кроком вперед-назад. Потім перерва на каву. І я в чому був, дав дьору. Біжу, дивлюсь – дірка в заборі. Я у неї. А там – парк і медичний інститут. Ступаю собі по доріжці, а на зустріч якась заклопотана жіночка зі стосом документів поспішає. Зупинилась біля мене й каже, що нараду перенесли до анатомічного театру і нам треба туди, бо чекають на якогось іноземця, відомого герудолога. Так я і став Людиною. Тобі ж, киця моя, сам допоможу. Зараз викличу Силестру. Вона тобі поставить укольчика, і все зміниться, як у казці.
Зілліо із Базеля
Так почалося казкове життя Зілліо. Перед тим як вжалити мене, туго перев'язали хвіст: Мар сказав, що це чоловіча окраса і її позбавлятися неможна. Я заснув, а коли прокинувся від холоду, довго не міг второпати: де вся моя шерстка? Тільки вуса та хвіст і лишилися. Задні лапи видовжились, подушечки збільшились. Коротше, став таким собі чоловічком-чайником. Мар після сніданку саджав мене перед телевізором, і я заочно навчався. Та потім трапилась біда. Одна з "послушниць" Мара виявилася дочкою міністра. І захворіла бідняжечка: розпухла, наче футбольний м'яч проковтнула. Дурня, звісно: як він туди влізти міг?! Але Мара звинуватили в поганому догляді за студентками. Потім ще гірше: завітав до інституту той іноземець, що його Мар собою підмінив. Почали копати, і все: виставили Мара. Добре хоч міністр, не бажаючи широкого розголосу, зам'яв справу.
Так я почав сам заробляти на життя. Спершу влаштувався білетером до кінотеатру. Був такий зверху Прорізної. Там хоч можна було відсипатись під час сеансів. А ніч – то вже моя стихія. На розі – ресторан з чудовою кухнею. Заходив, допомагав розвантажувати продукти, випроваджував "буйних", допомагав "ослаблим". Мав копійчину. Але шукав дійсно вартої справи. Якось Ясонович, метрдотель, замовив за мене слівце директору того кіно і призначили мене касиром. Підпустили котика до смальця! Бувало, в кінці зміни висунеш ящика, зачерпнеш пригоршню монет, потім пропускаєш їх через напів стислий кулачок в металеву касу… Яка мелодія!
Думав я, думав, як би це і для себе "купонів настригти", да так, щоб все було шито-крито. І надумав. Випадок допоміг. От цей випадок! Я б їм, щасливим випадкам, алею слави відкрив. Чому її досі немає? Дивно. Так от, виводив якось вночі з ресторану до таксі одну баришню під гарним шафе. Вона щось лепетала, на щось жалілася, і тут я зачув знайоме: так вона ж теж касир, тільки клубний, в Домі офіцерів. Що, питаю, вас так колего дойняло? А вона:
— Я дуже люблю кіно, цікавлюсь всіма новинками, колекціоную афіші. Будку ними оклеїла, гарненьку кунст-камеру з неї зробила б. Та в ній через стоси пачок старих списаних білетних книжок немає чим дихати. А директорка не дозволяє їх віднести на смітник, бо це – макулатура, за неї треба виручити гроші.
— А яка там вага, питаю.
— Не знаю, не зважувала. Навіщо це мені?
— Хочете, я допоможу вам – куплю макулатуру?
У бідолаги ноги підкосило, ледь не впала (як мало жінці треба для щастя). Так, так, каже, згодна. І я узяв її телефон.
Через день все влаштувалось. На вскидку там було під сорок кіло. Я виплатив їй 80 копійок (по 2 коп. за кіло – такі в ті часи були розцінки) і став власником білетних книжок. Це якщо казати по-скромному. А в реальності – власником кінопрокату! Відтепер я 15% білетної виручки клав до своєї кишені, продаючи на цю суму непідзвітні папери. Минув рік, і я мав вже невеличкий капіталець. Саме в цю пору почалась "наперсткова" кампанія. Я закрив одну справу і відкрив іншу в сквері на Прорізній. Там одного теплого дня й завів знайомство з "діловою" малою – Алісою. Вона почала поставляти мені "клієнтів", і справа набула обертів. Між іншим, була одна іміджева "фішка", яку я цілковито ставлю собі в заслугу: я "низував" у підніжжя кого, ви думаєте? – пам'ятника королю вулиці – Паніковському. Символічно, правда.
Вже повіяло осінню, і треба було починати шукати нове місце працевлаштування. Та ось, наприкінці серпня, ще здаля угледів знайому фігуру. Це Мар, що виходив з місцевого відділення ВА-банку. Я одразу підхопився і до нього. Старий здав, але ще тримався на ногах, спираючись крок за кроком на легендарну тростину.