"Автостопом по Галактиці", — весело підморгуючи, відповів на репліку товариша Олексій. І продовжив:
— Я розумію це так: мандрівка розпочалась десь з околиць Всесвіту. Траєкторія руху Нібіру пролягала через Сонячну систему в напрямі центру Чумацького Шляху — до "Стрільця A", повз сузір'я UV Ceti, зближаючись із двійкою червоних карликів на сорок — сорок п'ять мільйонів кілометрів. От тоді наші "червоні дияволята", завдяки своїй багатотисячній перевазі в гравітаційній масі, й "підрихтували" траєкторію. Вони розвернули напрям руху мандрівниці знову до Сонця. Тепер вона могла б виглядати так:
- або U-подібною — наче велетенська "підкова", що вдерлася в орбіту Землі, охоплює обома гілками Сонце і виходить за межі системи;
- або еліптичною — в одному фокусі якої знаходиться Сонце, а в іншому — згадані червоні дияволята;
- або змішаною — спершу гіперболічною, потім еліпсоподібною стрічкою Мебіуса.
Не буду тебе перевантажувати цими різновидами. Скажу тільки, що все розраховано. Наукова "макулатура" додається. Та хто з пересічних громадян захоче в неї зануритися? Немає дотепників. От легендарний Панург — він би охоче скрутив із пальців хитромудру фігуру, бравурно завершив свій спіч Олексій.
— Отже, мовив Алек і продовжив:
— Колись, пролетівши повз Землю, Нібіру "віддалась" милим котигорошкам. І хоч як потім не намагалася повернутися назад — зависла в просторі на одному з хайвеїв Чумацького Шляху. Так, ніби заблукала на багатоповерховій розв'язці, носячись стрімголов по крученому шляхопроводу і не маючи уявлення, де з'їзд. Я правильно зрозумів?
— Усе вірно, відповів партнер. У мене самого, як тільки починаю це уявляти, мозок зриває. Добре, що пригостив імбирною з пікулем.
І вже трохи захмелівши, повів розмову далі:
— У юному віці, давненько це було, я плутав пікулі з Пікулем. Був такий історіограф-романіст. Дід розповідав. Полюбляв той Пікуль змальовувати життя-буття царських осіб і їхніх прислужників. Особливо — прислужниць. Так от, якось відбувся один незвичний шаховий турнір у тісній компанії. За приз малася баночка пікулів у маринаді. Ніжинських. Бували й конотопські, та не такі хрумкі. От з того часу я вже не плутався, — розтинався словами по древу Олексій.
— А хто і де грав, що було так сутужно з наїдками? — запитав Алек.
— І сміх і гріх. Це було в літньому студентському таборі Харківського політеху, під Алуштою. Може, чув? Фінальну партію грали двоє завідувачів кафедр.
— Кому ж дісталось?
— Не знаю, бо сам пішов до моря. Але кажуть, обидва залишилися задоволеними. Я до чого веду? Може, за всіма астрофізичними порядками так і мало б статися з нашою мандрівницею. Хто ж не повірить — усе логічно! — підвів риску Олексій.
На тому партнери й порішили. Також домовились залучити до справи Віктора й найняти тямущу лаборантку.
От цим, друзі мої, і відрізняється діловий ланч від виснажливої наукової дискусії про "за" і "проти". Хоча й у нашому випадку питання стояло руба: To Be or Not To Be? Один — романтик, зачарований таємничістю зірок, здатний оцінити вагу бізнесового інтересу. Другий — майже цинічний пошанувач золотого тельця, і в одночас, поважаючий захоплення друга. Вони досягли спільного бачення проблеми й тому сповнені завзяття вирішити її із взаємною користю.
З іншого боку — науковий диспут. Тут не йдеться про те, що буде далі. Тут просто стоїть питання: "Хто правий?" Жодного практичного сенсу. Саме марнославство. Ось у чому секрет Полішинеля західної моделі пошуку рішень порівняно з совковою: наукові дослідження підлаштовуються під бізнес-проєкти, а не навпаки — коли впроваджувати дозволяється тільки те, що не виходить за горизонти науки в її поточному стані.
"Галина з Винників"
Наступний робочий тиждень розпочався для Віктора клопотами з пошуку лаборантки. А оскільки він був людиною (а чи дійсно так?) компанійською, то не відкладаючи справи, рушив на своєму новісінькому BMW "Motorrad" до Андріївського узвозу розпитати знайомих "вернісажників" про життя-буття. Тусовка зустріла радо. Наче на іменинах. З цікавістю й добрим присмаком заздрості скоса роздивлялися його спортивну поставу, вбрану в "шкіру" сталевого кольору від італійського Dainese. Електробайк також не осиротився. Слово за слово й мова зайшла про Антіна. Із новин те, що днями його гурт прямував з Одеси до Тернополя через Київ. Розповідали як посиділи, про новий репертуар. Ввернули декілька слів про почуті дотепні історії. Особливо смішною була тогорічна пригода з їхньою, тепер вже у минулому, солісткою – Галиною. Тією, що з Винників, розповідав Петро. Заловили дівчину на заробітчанстві. Ну той що таке, як у наш час інакше, спитаєш. – Та заноза в тому, що співала "болотний" шансон. Навіть "Мурку". Наддали їй добряче. Довелось навіть покласти до лікарні. Кажуть очухалась. Телефонувала Антіну, просилась назад. Плакала безпутна. Уявляєш! Казала, що їй не залишається нічого іншого, як знову впрягтися в свою професію хімічки. Лаборантки. Заціни, як її дістало. Антіна це не пройняло. Та щоб вив'язатись, сказав їй, що накладає на неї епітимію на два роки. А там побачимо. От така історія, брат. Віктор помацав себе за підборіддя. Подивився прямо у вічі Петру і спитав:
― А як вона тобі?
Візаві трошки зніяковів, потім всміхнувся, й мовив:
― Та ні, друже, вона не з таких … Була нормальна, культурна. До поки її чоловік не кинув. Вони працювали разом. От після того вона й зустрілась з гуртом десь на вечорницях. Почалось нове буденне. Явила справжній артистизм. Ну і голос, звісно. Якби не те дурне діло, ми б її виступи знову слухали. А так … Він махнув рукою, як відрізав.
Віктор оцінив відвертість приятеля. Сказав, що як раз підшукує лаборантку. То краще хоч таку, з їх кола, а ніж з біржі за очі. Можеш дати номерок? Петро не вагався. Підняв долонь. "Зачекай", каже, й з'єднався з Антіном. Потім переадресував Віктору і в того висвітилося повідомлення з очікуваним номером. Давня система, а функціонує, подумалось Віктору. Правда незрівнянно креативніше: тепер все через супутники. Приймай хоч де. "Спасибі тобі, Петре! Звертайся, не забувай." З цими словами, розкланявшись з усіма, Віктор плавно спустився на Боричів тік. Там звернув до знайомого затишного подвір'я. Зупинився і зателефонував Галині. Минуло шість секунд. На сьомій— глибокий, оксамитовий голос запитав: "Вам кого?"
Порозумілися швидко. Вона погодилася вийти завтра з ранку. Він одразу відправив їй адресу з координатами. Ще трошки зачекав на подвір'ї, подумав: раз з ходу дала згоду, значить дійсно у скруті. Доповів Алеку. Той усе схвалив й справа зрушила.
Галина виглядала на років тридцять. Чорнява, чепурна й фігуриста україночка. Прийшла в діловій сукні коричневого кольору, здається з тонкої вовни. Обута була у туфлі в колір вбранню, на невисокій танкетці. Через праве плече перекинута невелика чорна сумочка на ремінці якої пов'язана коричнево-чорно-біла хустинка. На губах помада кольору "п'янкої вишні". Обличчя овальне з ледь помітним рум'янцем, без відвертого макіяжу. Майже ідеальне. Волосся акуратно зібрано в низький пучок. Вуха відкриті, без сережок. В цілому жінка справляє приємне враження. Як для естрадної співачки, посмішка напрочуд стримана, але дружня. Мабуть, їй вона нелегко далася, подумав Віктор. Протягли одночасно один одному руки, привіталися. Він вирішив не прислухатися до її парфуму та тримати дистанцію. Одразу провів до гардеробної. Показав що і де. Сам повернувся до зали.
Хвилин через десять Галина вже стояла перед ним у їх фірмовому робочому халаті і рукавичках. В цей момент до кімнати увійшов Олексій з паперами. Привіталися. Вручив Галині на підпис контракт, "агреман" про допуск до роботи й правила внутрішнього розпорядку. Після короткого інструктажу почався перший робочий день. "Галина з Винників, пробач негідників!", подумав Віктор.
Казки і проза
Робочий ранок почався нервово. Спершу Олексій, у ролі наукового керівника, ніяк не міг визначити оптимальну дозу модифікатора — третьої складової винайденого ним легкоплавкого металевого сплаву, який мав слугувати середовищем для розміщення наночіпів. Цей сплав отримав назву "лібрезій". До його складу входили літій, цезій і берилій. Перші два елементи мали забезпечити середовище електроенергією, а третій — захист від радіації та необхідну міцність. У цій композиції було критично важливо не підвищити температуру плавлення й водночас забезпечити стійкість до небезпечного окислення — як у повітрі, так і у воді.Сказати, що ідея використання лібрезію була новаторською, — це не сказати нічого. Вона була революційною.