Одержані Ромулом відповіді від декількох серйозних видавництв містили непосильні умови для автора-початківця. Менш потужні видавці відповідали відмовами через завантаженість. Одначе серед них знайшовся один, що люб'язно запропонував перенаправити роботу Ромула до Інституту екранних мистецтв. Розробка дипломного кіносценарію — це прохідне ріщення, пояснив редактор. І Ромул наважився. Згодом одержав офіційну пропозицію стати консультантом і здійснювати авторський нагляд. Зйомки заплановано розпочати наступного року в Києві, мовилося в ній.
Почалася колективна робота з двома однокурсниками, що складали свій дипломний сценарій. Ромул захопився. Це наче машина часу переносила до його власнихстудентських років.
Листуючись і проводячи багаточасові нічні чати, творче тріо, наполегливо шукало сценічні форми для відображення магічного духу повісті в сюреалістичних формах. Незначна кількість діалогів потребувала насичення сценарію ефектним візуальним рядом, що робило задачу вельми цікавою і для керівників дипломників. Опис мовчазних сцен, якими мала бути насичена картина, представлявся дотичним до документального кіно. Це мало бути збалансовано музичним супроводом, грою світла і, головне, — кріпними планами. Це вже не кажучи про організаційний супровід процесу. Тому на спільному засіданні інститутських кафедр було вирішено поєднати роботу ще із півдесятком дипломних тем.
На весні 2014-го після буремних подій Революції Гідності, Ромул приїхав до Києва. Перші дні він надихався припіднятою атмосферою міста. Вдивлявся в сліди на асфальті, в числені стрічки пам'яті. В його очі западали характерні подряпини на деревах. Подовгу стояв, оглядаючи закіпчені місця постою бійців, гори квітів, вогники всюдисущих ломпадок. Невидимий гід провів його по закутках на Інститутській, підняв на Володимирську Гірку, спрямував до Андріївського Узвозу, спустив на Подол і знову повернув на Печерські пагорби.
Діставшись Ярославого Валу, Ромул зупинився біля "Карпенка-Карого". Тут вирував весінній гомін нового жвавого життя. Зайшов до дирекції, де був представлений групі дипломників.
КІНО
Обійшлося без "хлопавки". "Чарівну паличку "успішно заміняли навушники Bluetooth і всепроникний Wі-Fі. У середовищі радіохвиль, мініатюрні веб-камери надсилали зафільмовані утаємничені сценки в підземеллі Ближніх лаврських печер. У сценарії цей відеоряд було позначено: "в негативі". "Вдалий хід", впевнився Ромул, глянувши в монітор: Чорні монахи нічого не підозрюючи блукали у темряві лабіринтів наче білосірі примари. Зрідка на порожніх овалах їхніх облич час від часу з'являлися білими плямами фрагменти усмішки "Роджера".
Мікроавтобус знімальної групи стояв неподалік під стіною "Мистецького Арсеналу". Лише одна дивна жіноча фігурка зі знімальної групи переміщалась лаврським подвір'ям. Вона безперервно вдивлялась у свій смартфон, щось шепотіла і захрещувалась під прискіпливими поглядами монашества. Зросла, трохи сутула, з маленькою головою, вкритою щільно пов'язаною темною шовковою хустинкою Влягнена у такую ж блузу та в об'ємну чорно спідницю. Вона здавалася страусом, а не зичного помічника режисера. Проте результати її вправних команд таємним операторам одразу відтворювалися новими ракурсами сюреалістичних картинок.
Наступного разу "польові роботи" перенеслися до знаменитої Труби — мортуозного бетонного кесону "сталінського метро" в районі Оболоні. Тут було проведено необхідне декорування. Тепер поверх багаторічних нашарувань безладних графіті, розметаних наче мітлою Гінгени по столітньому бетону, пробігла різнокольорова веселка з метеликів. Фантазією оформлювачів їм було визначено кружляти довкола образу Прими і щезати у волоссі Наїни.
Кульмінацією кіношного дійства був в'їзд реліктового "Ікаруса" в Трубу. Світло його ввімкнених фар проривалося нагору через верхній патрубок кесону. Воно розсіювалось у міріадах краплин штучного туману, створеного вертикальною струєю брандспойту. Здавалося, що це рука медсестри випускала через голку шприца разом із повітрям струмок ін'єкції.
Ромул відчув, що чогось забракло цій сцені. Поквапливо гортаючи свій примірник сценарію, зрозумів: немає дітей на гойдалці. Звірився із постановником. У примірнику того ця сцена була обведена червоним із знаком запитання. Вони переглянулися.
— Пробачте, Ромуле Юхимовичу, викладач вважає, що це виглядатиме як калька з кінця світу в "Термінаторі": дитячий майданчик, гойдалки, ядерний вибух ...
— А ми їх "не народимо", знайшовся автор.
— Зніматимемо крізь напівпрозорий екран. Буде як тіньовий театр. Чув про такі?
— Так, у чорно-білому, відізвався постановник.
— Далі, пояснював задум Ромул, від кінчика струмка із "шприца" візія камери плавно переходить на екрановані силуети дітей, а потім — на яскраво-червоні стоп-сигнали "Ікаруса", що плавно згасають в протилежному кінці Труби.
— Кінець епізоду!
— Точно! Згоден, вигукує дипломник. Оце так знахідка!
СТОЇК
Державний переворот у Криму захопив Ромула в Коктебелі. Тієї миті, коли він почув радісні вигуки, що неслись з бази відпочинку Літфонду, тінь Карадагу символічно накрила смугу пляжу. Всупереч 32— градусній спеці стало холодно.
Розвиток ситуації супроводжувався її неоднозначним сприйняттям. Особливо дратувала невизначеність і вкрай в'яла реакція військових на місцях. Не вкладалося в розум недотримання приписів армійських статутів, нудило від згадки мазохістського маршу авіабригади бельбеківців і підступної зради флотських. Настав час визначитися.
Він повернувся до Києва.
Записався до добровольчого батальйону. Попереду була оборона донецького аеропорту. Потім – Лисичанськ, Фортеця Бахмут , Холодний Яр та ще багато славних нулів .
І ось 2024-й, наказ про демобілізацію.
Стоячи в окопі, відритому в повний зріст, Ромул процежує крізь стиснуті долоні зриженілий пісок. Він не шукає вогкої прохолоди, ні. Просто бажає залишити землі, яку боронив і яка захищала його, своє тепло. Контракт на четверте життя збіг. Остання година на нулі і він Метелик... Діставши з нагрудної кишені фрагмент шкіряної обкладинки щоденника він ховає завітний тотем на щастя своїм наступникам.
Знову Київ. Екологічна спілка. Ризикована експедиція до каховських плавнів. Перед очима картина екологічного злочину. Ті ж руки, те ж варварство. Та на противагу Аралу, завдяки континентальному клімату і пелевим відкладенням, українська земля сама почала відновлювати флору, а за нею і фауну. Вибухове зростання верболозів вселяло надію на протиерозійний захист.
— Чи можна це використати в Приаральї, задавався питанням Ромул. Думки про це перекидалися на спогади про щасливі дні й навіювали тугу...
І одного дня він наважився.
— Нехай це буде моїм останнім відрядженням, вирішує Ромул, замовляючи чартер до Муйнаку.
Ще з борту Гольфстріму він звернув увагу на поодинокі нафтові вишки в чаші Аралкуму, а згодом – виразну архітектуру відновленого міста.
Знайомого дерев'яного будинку вже не було. Зведено новий. У три поверхи, з жовтого каменю, в каримівському стилі — чотири ошатні куполи по кутах, традиційний внутрішній дворик-сад. В центрі – невеликий фонтан з округлою курною.
— Мабуть, подарунок однієї з пробних свердловин поблизу моря, подумав Ромул.
Він пройшов через арку і скам'янів. Попереду у півоберта біля фонтану сиділа Тахміна: той самий абрис коханого обличчя, зачіска, вигин плечей, рух рук, якими вона гортала сторінки якогось глянцю . Ще мить і жінка гукнула: Алан, Тахміна! Час обідати. Зараз тато Аслан повернеться і, відчувши чийсь погляд, обернулась, вдивляючись в риси літнього чоловіка. Під її поглядом Ромул зробив крок назустріч. В цю мить з-за фонтану вискочив триколісник, на педалі якого чимдуж налягало дівча років шести. Позаду неї на підніжці уявного квадрика стояв чотирьохлітній малий, розмахуючи прутиком, до якого було прив'язано жовтозолотаву стрічку із зеленими кантами...
* * *
P.S. Колись землю пустелі позбавили води. Потім в цвітучому краї знову повторили. Сьогодні з тих самих Фортець через ті самі Труби лунають вимоги віддати ще й Землю. Хто наважиться?!
Лютий, 2026, Київщина