Але, дідько його бери, — ревнивий і докучливий. Кинула його. Повірила в себе, мала на прикметі чергову доларову ванну. Не прорахувала все до кінця: дідок використав свої зв'язки, і мене лишили "green cards" – я ж жінка вільна, у вільній країні – шлюб більше не реєструвала, кірху підбирала на околицях інших штатів … От мене і повернули у рідний край. Добре хоч колекцію "цяцьок" своїх прихопила (знайшовся поціновувач жіночності – дипломатичною поштою їх відправив прямісінько до консульства).
Продала пару виробів, купила однокімнатну квартирку в "Нивки-Сіті", вклала у справу Мара. Тепер все з початку. Від чого йшли – до того й прийшли. – З цими словами вона покопирсалася в одній із косметичок і дістала два своїх улюблених фото на Манхетені: перше і передостаннє. Потім підійшла з ними до дзеркала. Вдивилась в зображення… Посміхнулась і, підбадьорюючи себе, любу, мовила: "Поки, Аля, ти рокам не підвладна, треба знову братись за добре знане. За дванадцять років тут кабанчики бочка нагуляли. Он де на яких Майинках шмигають! Їм вже всього замало: дружини, коханки, партнери, чинуші дістали. В казино від "мертвих президентів" позбавляються, в біткоїни інвестують. Вже із "коксом" здружились – не знають, в чому собі раду дати. А тут – я, розумниця. Коханка? – Ні, ласа зірочка, порадниця. Головне – зануритись в офісний планктон. За нагодою – спливти на спинці "хазяйки" і – в дамках! А тоді вже по накатаному, да так, щоб для боса кожен день виходу на роботу очікувався, наче свято!"
Тут на неї ще прилило: спробувала згадати дитинство. Пригадала, що їх помешкання було неподалік ферми. Мама щоночі навідувалась туди за ласунками. Буває, повернеться, а я сплю. Вона штовхне мене носиком, я прокинусь. Пащу відкриє, а звідти – яєчко для мене. Поласую. А то, курча притягне і показує мені, як його можна швиденько общипати, а вже тільки потім – потрощити смачненько. Затишно було з мамою, тепло. Та якось вона не повернулась. Чекала на неї декілька ночей. Не стало мами. От я і подалася звідти в чащини самостійно освоювати полювання. Вийшло невдало – саму вполювали. Якийсь старий посадив в клітку, привіз у місто, показав товаришу. Як же того старого звали? Здається: Пепе чи Джозе – не пригадати. Але вирішив він мене віднести до лялькового театру. Так я і стала підопічною Басса.
"Хрещений"
Прийняв мене хазяїн добре, тримав у себе вдома. До театру, тим паче на сцену не випускав. Казав: "Ти, дикуне, вчиниш гармидер за лаштунками, потрощиш там мені усе, розпатраєш ляльок, а як вскочиш до зали – перелякаєш усю публіку. Спершу вивчись". А мені тоді спало на думку: "Я, мала, пухнастенька, руденька – і налякаю? Ха-ха. От він, якщо з'явиться на публіці, то вже точно всі розбіжаться. Одні очі чого варті. А борода! Ще й плітка!"
Перше враження мною оволоділо, що Басс – дивакувата людина: зі всіма акторами суворий, до глядачів зверхній, при місцевому начальстві – мовчазний, а зі мною – лагідний і трохи балакучий. Ще й годував досхочу, і куточок мені відвів затишний в комірчині. Одного дня відвіз до цирку. Ось тут, мовив, тебе навчать хороших манер. Будь слухняною. Придивляйся до людей. Пізнаєш про багато чого цікавого. Це дійсно було захоплюючим. Навіть дресура була цікава: як ходити, як красиво сідати на парапет, підбираючи хвостика, а потім, наче ненароком, обмахувати його кінчиком колінця; як з достоїнством вітатись з незнайомцями, як прощатись, вклоняючись глядачам за компліменти; як мило натякати на свої бажання і віддячувати за приязність до себе. І ще багато-багато чого іншого, що не так очевидно, але позиціонує тебе як виховану особу високого штибу. Хороша початкова школа.
Одного тільки не змогла второпати (авжеж, і ніколи нізащо не прийму): як можна існувати у темряві тісних кліток і після них вибігати розважати публіку?!
Забрав з цирку. Приодягнув і віддав до гімназії. Таблички з назвами таких закладів почали з'являтися в місті, як гриби після теплого дощу. Для них "дощик" – "зелененький".
Так і вивчилась…
Басс весь час наглядав за мною: все згідно розпорядку, ні кроку вбік без дозволу; якщо прогулянка, то тільки в людному місці і не пізніше восьмої вечора влітку і шостої – взимку. На подружок моїх глянув і вмить наказав з двома не мати справ. З хлопцями – щоб на відстані метра, не ближче: бережи "інвестиції" змолоду – це твій капітал. Важкувато було. Та, занурившись у вир людських взаємин, почала усвідомлювати, що "хрещений" мав рацію.
Одного вихідного дня, вийшовши до нашого скверу на Прорізній, побачила юнака, який навприсядки совав наперстки. Модна була в бурхливі 90-ті розвага у пошуках легких грошей. А певніше – дурнів з грошима. Постояла, придивилась уважно за маніпуляціями "низового", примружившись: очі лисячі – не талант – їх не згаяти. Зіграла разок. Потім вдруге. У підсумку залишила хлопця без денної "виручки". Посміялась трохи й повернула все йому. На запитання в його здивованих широко відкритих очах відповіла: було просто цікаво. Так і зав'язалося у нас з ним "паркове" (та не казати ж "скверне") приятельство.
Відзивався він на "Зіллі", "Зілліо". Я почала до нього відсилати грошовитих учнів. Пів гімназії бігало під час великої перерви вниз до Зіллі, щоб зіграти. Це приносило мені 25 відсотків. Кумедно виходило: декілька разів сама директриса шукала щастя. Програлася вщент. У завдаток залишила Зіллі свої новенькі туфлі. Обалдіти! Довелось мені потім їй повернути цю пару – сказала, що знайшла біля свого під'їзду.
Якось Басу трапився на очі мій записничок з прізвищами та цифрами. Запитує, що це: "Чи ти, часом, дитинко, не скарбничий?" – я йому ніколи не брехала, бо лисяча інтуїція підказувала: у Бассовій репліці можна завжди зачути відлуння цікавої ідеї. – Відповідаю чесно, що і як. Басс подивився прискіпливо, кивнув, ніби кажучи, що треба ж колись починати самостійно заробляти. Відтоді і почалось моє сходження на перші драбинки бізнесу. "Скарбничий?" — зачепило: в гімназії між учнями повелося повсякчас ділитися чимось один з одним — позичати щось, потім це витребувати. От я і в тренді новомодних бізнесових схем запропонувала себе в якості гаранта таких оборудок, стала їх оператором. Справа пішла "на ура", бо два відсотки моїх комісійних за утаємниченість, швидкість і беззаперечність були цілком прийнятні для всіх. Це був гарний заробіток і перспективна справа на найближчі два роки. Але, як трапляється в "річищі грошових знаків", втрутився випадок...
"Бізнес-леді"
Один учень випускного 11-го класу позичив однокашнику на суботу своє дороге авто. Той в заклад вручив мені банківський акредитив на … 150 тисяч доларів! – Сказав, що меншого нічого не знайшов, і до того, це ж – це лише до неділі. Я спокусилася на свої чесні три тисячі. Та коли батько "юного обдарування" вирішив у суботу закрити свою оборудку, він не знайшов цінного папера. Тут і почалась недільня круговерть, і я посеред неї. Бізнесмен
в компанії двох "братків" заявились до нас о восьмій ранку. Те, що я, 15-річна дівчина, почула від розлюченого "родака" водія-невдахи, нагадувало знамените Райкінське: "… В гречеському залі, гречеському залі…" – як же я, так би мовити, посміла відняти у його дитинки документ на такі гроші?! Дочекавшись кінця сплеску емоцій, я ввічливо запропонувала гостям коняк і каву, присіла на краєчок дивану біля "жертви" і поклала на його широке стегно свій пухленький записник, розкритий на потрібній сторінці. Прокоментувала, що до чого. Гість почервонів (мабуть, від сорому), погортав сторінки і, упевнившись, що має справу з реальним гросбухом, а поруч з ним – юна "бізнес-леді", змінив тон. А це вже була інша справа, це, як стало новомодним казати, — нічого особистого – просто бізнес. Просто, але, як згодом стало вочевидь, — не надто… Басс, який спостерігав за всім цим з кутка кімнати, оцінивши мізансцену, ледь не пирснув зі сміху. Він тільки погладжував свою бороду і схвально поглядав на мене.
Гість від кави відмовився, але, щоб показати своє примирення, ковтнув "на коня" коняку, вибачився за непорозуміння і свій ранішній візит й пішов з "ескортом" геть.
Наступного дня, у понеділок, винуватець скандалу вручив мені пухлий конверт, проронивши пошепки: "Це від батька". Вигляд він мав мокрої кішки. Мені навіть стало його жалко. Але, побачивши в конверті $4500, я відволіклась, навіть не подякувавши вслід хлопцеві, коли той пішов. Вручена мені сума підкреслено становила рівно три загально прийнятих банківських відсотка. Це виглядало красномовно: визнана і прийнята до кола.
Ввечері до нас зателефонували. Слухавку підняв Басс. Він уважно слухав, потім промовив: "Добре, згодні на друге. Нехай звертається, пославшись на вас, вона здасть справи" — і поклав слухавку.
Потім все далі сприймалось наче в тумані: колюча борода, вусища насунулися впритул і наче з бочки пролунало: "Це рекет — оті двоє братки навели. Кажуть: або віддаватимеш їм щоразу 15% зі своїх комісійних, або вони відкупають у тебе справу за тисячу баксів. Ти ж не хочеш стати їхнім довічним "ішачком"? – Чула, — Я відмовив".
Мені залишалось тільки хнюпитись.
Минуло багато років по тому. Та ці "перші університети" запам'яталися немов би притча: війти на корабель легко, покидати корабель – сумно.
І з цією думкою наша чарівниця відійшла до сну.
Проєкт "Відродження"
Прокинувшись о сьомій, Аля почала розмірковувати над планом на день. Треба ставати на ноги і в буквальному сенсі слова також. Почну з пошуку авто, вирішила вона і ввімкнула свій айфон. В Києві 87 автосалонів, зазначила вона про себе, пригадуючи, скільки різного штибу менеджерів і автодилерів перебували в їх відійшовшому у вічність офісі на Солом'янській.