Може вам знайома така Айгульхон? — іспитуючи глянувши на Ромула, запитав Алан. І витримавши паузу, з поспіхом додав:
— Хоча у 99-му вона була ще підлітком...
Вони швидко дійшли до "Арал Плази". Алан представив Ромула адміністратору і портьє, після чого завів його до охайної службової кімнати в правому крилі першого поверху. З її широкого вікна відкривався в чомусь знайома Ромулу щемлива перспектива. Чоловіки по-дружньому розпрощались, побажавши один одному доброї ночі і гарного наступного світанку.
Залишившись сам на сам, Ромул ще довго не міг заснути, подумки перебираючи події насиченого дня, що минав. Останньою — згадку про Айгуль. Він точно знав, що чув це ім'я раніше. Але де, за яких обставин, — не міг збагнути. Наближалася північ і чоловік заснув.
— "Айгуль, чому ти малюєш метеликів?!"
Очі Ромула самовільно відкрилися, він підвівся на ліжку й дотягнувшись до щоденника, почав в лихоманці гортати його сторінки.
— "Бачиш, які в нього крильця? Він ними робить вітер."
Ось воно! І підкрелюючи олівцем цей діалог, йому по-справжньому здалось, що він визначає для себе план на найближчий 2009-й рік.
СЮЖЕТ
Ромул швидко ввійшов у курс справ "жертовного заказника". Цьому сприяла неквапна, ні хитка, ні валка ритміка екскурсій, сповільнена сонцем і гарячим подихом солоних пісків. Упродовж світлового дня завжди знаходилось вікно для роздумів над творчою задумкою відтворенням позакадрової сучасності стрічки "Ігла". Перше, що притягувало увагу, вичитана зі знайденого артефакту сцена від'їзду пацієнтів із Фортеці. Його вразила не стільки міфологічна оптика невідомого Хронікера, скільки репліка сухожарового Ескулапа: "Ваша доля вас не цурається." Одразу пригадалися колись почуті рядки у виконанні Назарія Яремчука:
"... Щоб наша доля нас не цуралась,
Щоб краще в світі жилося,
Щоб нас боялись, з нами вітались,
Щоб все, що мріялось, збулося! "
То звідки той Ескулап міг знати про національні корені Хронікера, як не з супровідної документації? І чому палка до пестощів Наїна так майстерно йому підіграла? Театр двох акторів. Як інакше це пояснити?
Звідси задум розкрутити детективний вузол: відлюдне місце, колишній дитинець, маски що за "природних" обставин приховують обличчя пацієнтів (а може, й не пацієнтів?), труба під землю, зразкова організація від'їзду колонії з комфортом, ще й "Ікарусами". Не лепрозорій, а селекційна станція. Усе дійство наче атракціон кривих дзеркал. Спершу глянь в пряме, щоб упевнитися: ти — це ти. Далі вже викривлені фантоми. Але вада не в образі, вада в джерелі світла знизу, з глибини Труби. А що таке голка? Поглянь крізь збільшувальне скло — труба. Переверни скло — наче голка. Увесь цей загал разом із Фортецею пришпилено, наче гігантського метелика до земного гербарію. Без ефіру, зате з екзотичним знеболювальним. Таке Кіно. Така "Звєзда по імені Сонце".
На цій думці Ромул щиро розсміявся. Кольоровий вітраж став чорно-білим, а колекційні банки батька Тахміни — трубами, що вперлися у Дно.
Він замріяно звів повіки вдивляючись на сідаюче сонце. Щось легенько торкнулося плеча. Обернувся — лукаві очі Нігіни.
— А я, дядечку Ромуле, вже зробила домашку. А ви все працюєте. Це ваш твір?
— Добрий вечір, кизим. Це просто записник. Я його знайшов.
— Тоді, може, треба повернути власнику?
— Власник невідомий. І це було давно.
— А хіба можна читати чужі листи?
— Не варто. Але це не листи — нотатки. Бачиш,ще й різна каліграфія.
Дитина обережно торкнулася сторінок.
— Які дивні і гладенькі... Раптом вона зашарілася, відсмикнула руку від закладки, вклонилася й поспішила геть звітувати дідусеві про домашнє завдання.
Ромул поправив золотаво-жовту стрічку із зеленим кантом і рушив до житла. Попереду ще багато днів роботи над фантасмагоричним задумом. А вже потім вибір видавництва. Він знав: це не буде ні казахська, ні узбецька редакція. Надто багато солі для рани, що ще гоїться.
ЕКСПОЗИЦІЯ
Маючи справу із запитами екскурсійних фірм, Ромул задавався питанням щодо дарк-туризму. Чого в ньому більше: емпатії чи вуаєризму? Йому пригадувалися сценки з дитинства, коли вони цілими ватагами спостерігали за поховальними процесіями наче виставами. Цікавило все: і скільки подушечок з орденами несуть, і як виглядає небіжчик, чи дійсно він мертвий, якщо від порізу при голінні проступає кров, чи музики гратимуть щось новеньке, чи як завжди? А сльози у рідних справжні? Хіба їх може бути так багато в кожної людини?
Кажуть, що для дітей ця цікавість природна. Лише згодом, в підлітковому віці, вони починають проєктувати все побачене на себе і переймаються страхом власної смерті. А як дорослішають, то "страту" курки обсмоктують з валідолом, а місце авіакатастрофи розглядають із сигарою.
А ще вади одних стають на догоді благим справам інших. А ще спонсорство. Гроші Світового банку допомогли оживити Малий Арал. Буває і навпаки: малі вади зрощують великі. Хтось на цьому підзаробив, розмірковував Ромул гортаючи сторінки щоденникової хроніки.
Ха, так це все виглядає епілогом до к/ф "Ігла" і водночас — прологом до кф "АССА". "Крила пілота" — натяк на епізод в ялтинському ресторані під реп: "Ве-Ве-еС, Воєно-воздушниє сіли ...". Там же легендарна Труба в образі "Communіcatіon Tube": з одного кінця запитання, з другого — інше. Отже, хочеш не хочеш, маємо класичний фантом: два історичні дзеркала, а між ними фортечні історії. І вже неможливо розібрати де початок і кінець цієї нескінченної Експозиції. Вона триватиме вічність, відбиваючи картинки одна в одній. Дістанеться до Марсу та інших планет. Буде усюди, куди ступить нога землянина. Бо достатньо лише одного мутанта при владі і катаклізм розірве спадковість колективної пам'яті.
Ромул провів долонею обкладинку Щоденника. Ще відчувалось завітне тавро. Показові нотатки, подумав він, клацнувши защіпкою. "Хроніки Ріддіка" ніщо порівняно з цим. І рушив розім'ятися перед вечерею.
На дитячому майданчику молодший онук Алана Аслан підштовхував гойдалку з Нігіною. Коли він порівнявся з ними, діти вклонилися. Було помітно, що при цьому Нігіна знову, як і останнього разу, трошки зашарілася. "Мабуть я їй подобаюсь", подумав Ромул і відповів салемом.
Тієї ночі йому наснилась Тахміна. В квітчастому халаті вона надвечір то заходила, то виходила із зали всякий раз й обходячи обідній стіл. Одночасно сміючись мотала головою, аби торкнутись китицями своїх сорока кісок вух і шиї чоловіка. Він взмолився, що б припинила вже цей дивний "бджолиний танок" та сіла поруч. На це Тахміна вмить перетворилась на гігантського різнобарвного метелика. Злетіла і широко розкривши крила притулилася спиною до стелі. Вона зачаровувала його своїми великими чорними зіницями, в кожній з яких Ромулу вбачався відбиток однієї із його половинок.
Він прокинувся весь у поту. Була третя година. Під враженням видіння підвівся, освіжив обличчя холодною водою і заходився намацати етажерку, на якій зазвичай стояв сонник Міллера. Після першої спроби дістатись до книги, зрозумів, що все це відбувається не в їхній оселі. Тоді повернувся у ліжко і закривши очі спробував викликати продовження сну.
Прокинувшись вранці, так і не зустрівшись вдруге з дружиною, він вже сприймав пережите лише як яскравий епізод.
РУКОПИС
Минуло літо. Потім ще одне і ще... На зміну спекотним місяцям приходило бархатне осіннє тепло, а на зміну зимовим сутінкам — весняне світло. Ромул здружився із сім'єю Алана. Коли Нігіні виповнилось 13 років, вони гуртом проводили її до медресе в Алма-Аті.
2013-й рік.
Робота, короткі відрядження, зустрічі з різними людьми і писемна творчість стали для Ромула повсякденними справами. І ось залишалось дописати заключні глави. Це виявилось найскладнішим. Він довго не міг визначитись із фабулою розв'язки. Що природніше: зовсім покінчити з ділками чорного бізнесу, поміняти місцями ролі дійових осіб, чи просто обірвати оповідь недомовкою? Наприкінці Ромул схилився розвернути сюжет до початку історії, коли було знайдено записник хронікера. Поекспериментую з алюзією на "Рукопис, знайдений в Сарагосі" Яна Потоцького, вмовив він себе.
Обравши цей улюблений твір своєї юності, Ромул занурився у світ містики. Нехай з'явиться Хронікер, наче Чорний Монах з повісті Акуніна. І він створив свої нотатки, як одкровення дисидентів, вичитані з їхніх Історій хвороб. Психологічна обробка в підземеллі з навіювання їм ідеї про захворювання на лепру. Безнадія. В такому стані ці люди не акцентуватимуть уваги на довколишні події. Вони "закуколються" в лікарняне вбрання. Це вже непогано, підбадьорився Ромул. Такий опаж, розвивав ідею Ромул, є чудовою альтернативою зеленим окулярам "Чарівника смарагдового міста". Тут він схаменувся. Стало дещо соромно.
— "Але це ж правда, як не як, виправдовувався він перед сумлінням. Це органічно лягає на тему нелюдських експериментів Ескулапа. З них беруть початок вульгарні прийоми злодіїв "Ігли" і більш "витончений" садизм "Свана" в "АССІ".
Отримавши потужний поштовх, робота над повістю рушила з новою силою і швидко дійшла до кінця.
Якось у вихідний до нього завітав Алан.
— Пробач, мені, Ромуле, я спокусився глянути в твої папери, розкладені на столі. Пробач. Невже це все правда, киваючи в бік роздруківок, запитав Алан. Ромул розсміявся.
— Це моє фентезі, друже. Я написав повість. Хоча якась мала-мала доля з пережитого мною тут є.
— Було цікаво?
— Я прочитав тільки дві останні сторінки. Жах! Тобто, звісно, вельми цікаво. Але так схоже на правду...
— Обов'язково подарую тобі книжку, як надрукують, підкресливши свою обіцянку кивком голови і приклавши долонь до грудей, запевнив Ромул.
— День-другий і почну розсилати пропозиції видавництвам. Як вважаєш?
— Я на цьому не розуміюсь. Проте.., зробивши виразну паузу і піднявши вказівний палець догори, Алан мовив:
— Можна розпитати наших партнерів. Вони ж замовляють друк своїх проспектів.
— Чудовий хід. То якщо дозволяєш, я так і зроблю.
— Так, так. Про що мова листуйся!
Минув місяць, як повість було повністю відшліфовано і вона одержала свою назву: "Рукопис, знайдений на Аралі. Дарк-екскурс".
Але зацікавити видавця було не легше, ніж галериста. Листування з туристичними партнерами теж не мало успіху: замовляти рекламні проспекти це не видавати книжки.