Тільки поки вимкни свого "діагноста", бо картина відволікає й хочеться відмахуватися від цього "бабиного літа". Твоє здоров'я, чоловіче! Та ти, бачу, помахуючи пальцем з усмішкою так знайомою Олексію, далі мовив Алек, вже маєш якусь ідею. Ближче до справи! Хочеш ще трошки напою?
― Добре, хай занесе ще. Чудова в тебе секретарка!
Тут Алек якось загадково посміхнувся і мовив на кшталт, що після розповість. Алаверди, так би мовити.
Вплила наша Леда. Зараз вона вже була вбрана в довгу, на грецький манер, туніку з шифону ніжно-бірюзового відтінку із золотими смужками. Олексій добряче обперся о бильця крісла, щоб не з'їхати до підлоги, протидіючі поглинанню всієї його матеріальної (як втлумачували йому у школі) сутності, картиною цієї вистави одного казкового актора. Стрімголов пригубивши келиха, продовжив.
― Розумієш, брате, тут Олексію знову довелося взяти паузу, так як повз, ледь не доторкаючись його обличчя, проплив до виходу "шифон мрій" разом з дивом, що було в ньому. "Як він може працювати в такому оточені? Алек, Алек, я й не здогадувався що ти такий витівник!", подумки відзначив гість.
― Добре, до справи. Прикинь, куди можна втекти від цього "опромінення", продовжив Олексій. Відчув, що хвилюється. Зрадницьки спітніли долоні. Дістав носовичок. Удав наче промокає чоло, а сам крадькома перекинув його з долоні до долоні, зім'яв, затиснувши в кулак. Такий відповідальний момент. Треба продовжувати медіаторний штурм фортеці Алека. І продовжив.
― На Марсі вже є декілька, не те що колоній, а міст, як в середині дев'ятнадцятого століття було в Пенсильванії й Луїзіані. За тієї щільності урбанізації ― там електромагнітні поля, як італійська паста. Бери вила й намотуй! Тепер, дивись, Місяць. На видимому боці всі, хто побіг від освяти Великого Бродяги. На невидимий бік ― зась, якщо не володієш мандаринською. Он, на орбіті вже вештаються декілька сотень "човників" з відмовниками. І не кажу що із природного супутника зробили подобу на супер-чіп.
На Венері ― як жити в печері: зовні ― "чотириста п'ятдесят один", тільки не за Фаренгейтом, а за Цельсієм з позначкою "плюс". В тих печерах, як і очікувалося з 1982 року, "глибинний народ" з електросамоварами, СВЧ й іншими древностями. Живляться за рахунок теплогенераторних електростанцій. Під'єднали до однієї з них віднайдену "Венеру-14", й використовують в якості гуральні. Напруга електричного поля така, що обручі від бочок, в яких вистоюється брага, розжарюються не гірше за музейну електролампу Едісона. Наші "бувалі", які дозаправлялися на Венері (не брагою звісно), як це побачили, то жахнулися. Кажуть — Обі-Ван Кенобі відпочиває!
Тому нам, я безумовно маю на увазі всіх охочих, треба мерщій туди, де поки не "цвітуть яблуні", як співається. От такий пропонується "флоу-пак" для нашої маркетинг-цукерочки. А його підвертка – космічний курс подорожі." — завершив свій вступ до головного Льоша.
— І ти можеш вказати реально досяжний об'єкт? — питає Алек.
— Я підійшов до цієї проблеми з двох сторін. По-перше, має бути донесена "плебсу" сенсаційно-наукова і бізнесова цінність проєкту колонізації. По-друге, треба обійтися без отих набитих оскомину: "стрибків із світловою швидкістю", долання гравітаційних бар'єрів, подорожей у часі за горизонт подій, кріокамер для сну у тисячу років й іншої софістики. Людям не треба пропонувати "відрізати пуповину" від рідної планети. З одного боку, обивателю логічно думати, що з тих чи інших причин всі не полетять, багато хто залишиться. Та наш підхід кардинально інший: ніхто з ЛЮДЕЙ нікуди не летітиме. Наш девіз: "Людські відносини є абсолют, вони недоторкані!". Адже обмін інформацією має відбуватися в межах розумного часу, а не у формі космічних артефактів й послань з прадавнього минулого.
— Щось я не до петраю. Хто ж тоді колонізуватиме і до чого тут уся земна публіка? — здивувався Алек.
— Слухай, я трохи забалакався, каже Олексій. Згідно рекламної компанії ми посилаємо "мікрів". Їм і визначено апріорі представляти людську сутність. Вони віддзеркалюватимуть особистості кожного, хто забажає взяти участь в проєкті. Звісно, і нестимуть його інтелект у позасонячні далі й підтримуватимуть зворотній зв'язок. Космічна нейронна мережа. Мрія Вернадського. Ноосфера матінки-Землі екстрапольована у Всесвіт. Уявляєш який фурор?! Радісний гомін на вулицях, в бістро, усюди. Аплодують. Людство отримало чергову надію. Весь люд підхоплюється. Праві, ліві, радикали, демократи, республіканці, навіть соціопати – всі співають а капела. Знову звучить "Інтернаціонал" і "Пісня Хорста Весселя". Ну скажи, Алечку, чіпляє це?!"
— "Я не помилявся в тобі ніколи. Такий погляд мені до душі. Та як же все-таки знайти необхідний нам об'єкт?"
— "Вже знайдено. Про нього що і предметних розмов-то вже біля восьми десятка років. До того у нас — безпрограшна "фішка". Мене осінило скористатися прийомом скандальної реклами. Вибач за оксюморон, інтелігентної, поданої на срібному блюді схожого на науковий критичний перегляд відомої космологічної гіпотези. Розкритикованої вздовж й поперек навіть самим НАСА. Та це й чудово. Бо якщо ми, тридцять років по тому як ця гіпотеза була вщент розгромлена доками з Національного космічного агентства, з провідних наукових установ, винесемо в оновленому вигляді своє бачення з цього питання, то безсумнівно отримаємо нову агресивну полеміку. У широких верствах. Це як снігова лавина в результаті гучного оплеска на підступах до Монблану й Монте-Рози. Але увесь "цимес" – в "конфетті". А вона, на відміну від "лялькового" атрибуту тривіальної авантюри, справжня. Наша майбутня новітня гомункулярна розробка буде реально інноваційною й гіперактивно корисною. Зореліт може й з фанери та у противагу цьому його вантаж сам по-собі матиме значну споживчу цінність. От на неї і ловимо вдачу!
Негативний результат пошуку теж буде нам на користь в якості широкої реклами, оскільки раз і на завжди науково й практично обґрунтовано завершить тему з тією планетою. До сьогодні тільки й чути від скептиків: не може бути, бо не може бути ніколи."
― Нумо, Льоша, давай, озвучуй вже!
― Ні-бі-ру! — протяжно злетіло з вуст Олексія.
― Оце даєш! Тут уже без пляшки не розберемося. У мене аж зап'ястки звело. Зараз нам що-небудь занесуть. Тут Олексій схаменувся:
― Стривай, стривай із спиртним! Ти ж там мені про щось натякав. То кажи тепер. А потім вже, як годиться ...
― Добре. Розповідаю, каже Алек. Пам'ятаєш ті перші наші експерименти по створенню гомункулів? Вже як шостий рік закинуті, й припадають пилом. То я узяв з того запасника кофр з "мікрами". Урізав їх основний функціонал, але додав медійних галюциногенних функцій. Ємність їхніх наночіпів невелика та властивості швидкісного обміну "інфою" за визначенням чудові. Всі сцени записано на сервер. Обмін за допомогою старого доброго Вай-фай. Показую запрограмований жест веб-камері, й справа "в шляпі" ― тільки заковтнути "коктейль". Спробував, як Пастер, на собі. Був в шоці від повноти і якості переданих мозку мізансцен. Недолік один — ти знаєш: тиждень і "мікри" вийшли на волю. Проте це реальна альтернатива наркотикам й іншій "хімії". Ніякої дії на молекулярні структури. Спостерігаючи за твоєю реакцією, упевнився ― "продукт" знайде свою нішу.
― Стривай, а фізично, хто це був? Хтось все таки приносив нам скотч?", стурбовано запитує друг.
― Мій мажордом. Я не тримаю жінок-секретарок. Коханка є. Та це ― квітка. Вона не втаємничена у наш з тобою бізнес. І загалом не відає про мої ділові справи: троянду не слід тримати на протягу! ― завершив сповідь Алек.
― Добре. Пригощай. Тільки по-справжньому, без програмування. Й повернемось до Нібіру, мовив розслабившись Льоша.
Одразу один із стелажів розвернувся навколо невидимої вертикальної осі і у приміщенні з'явився сухопарий молодий чоловік, вбраний в темно-фіолетову сорочку в горошок поверх якої сидів сірий жилет з люрексом, ідеально випрасувані бруки в тон сорочці й легкі сірі туфлі на суцільній, треба думати, каучуковій підошві без підборів. Перед собою він, з невимушеною легковажністю, безшумно штовхав сервірувальний столик на гумовому ходу. На столику стояла пляшка сферичної форми з горілкою, приправленою шматочками імбиру. Поруч на двох маленьких тацях було розкладено срібні розетки з порціями червоної ікри й гарячим жульєном, блюдця з нарізаною шинкою, пікулями й підсмаженими житніми тостами. На нижній полиці столика стояли піали з трояндовою водою для рук, стопки й столові приладдя.
Олексія вразила ліва рука мажордома через яку він закинув дві довгі шовковисті серветки кольору молочного шоколаду наче шкіра креолки. На цьому фоні в очі впадав дивний браслет з білого металу, насунутий на зап'ясток замість ручного годинника й виступав з-під білої рукавички. В тому місці, де мав би розміщатися камінчик чи то щиток, широка стрічка браслету була перекручена в петлю Мебіуса. Треба ж, подумав Олексій, такий цікавий збіг. А, може зовсім і не збіг? Треба розпитати Алека про цього пана. Аж раптом хазяїн випередив цікавість гостя.
― Знайомся Льоша, це — Віктор. Він наш справний фінансовий аналітик, економічний радник й за сумісництвом — мій домашній помічник, мовив Алек. Це завдяки його кмітливості нам вдалося нещодавно придбати пристойну хімічну лабораторію. Згодом розповім. Наступного разу ця схема ще згодиться, закінчив він, енергійно розвивши декілька раз руки в сторони.