Але вона не просто скорочує відстань, а змушує корабель перебувати у двох станах одночасно — вхід у систему UV Ceti вже відбувся, хоча фізично він ще не досяг кінцевої точки. Ця вся фантасмагорія унеможливлює навігацію за зірками. Мої особисті відчуття тут теж не допоможуть. Я мушу керуватися лише отим відліком і рухом запрограмованою тепер вже тривіальною траєкторією. Вона задана гладкою кривою, а реально є вихлястою але ж все рівно вздовж цієї гладкої лінії тренду. Наче на графіку. Нас не проведеш! Треба дістати бортовий "талмуд": цікаво, чи є у корабля хоч якийсь зонд ... Так, знайшов є! Аж два. Значить далі я працюватиму не дарма. Залишиться лише один раз вирахувати точну відстань до трьох опорних зірок. Зоряний атлас є в бортовому компі. Після цього скорегувати на кути просторового викривлення ліній візування і відправити координати на поточну бортову дату до ЦУПу. Стрельну капсулу надії в дірку 2042-го. Там вже перерахують все як належить ... Так, рідні мої, але невідомо через скільки років ..."
Паралельно цим подіям, а скоріше — назустріч з ними, Марсіанська Дива прощалася із своїм черговим місцеперебуванням. Вона відчувала як її сигнал слабшає, а думки розсіюються крізь канали пам'яті.
"Це не смерть, це — лише осипання моєї структури", підсумовувала Хмара і продовжила своє одкровення: "Або перехід у інший режим буття, не сумісний із людським сприйняттям. Тепер я порожня. Мене позбавлено сенсу. Надзавдання величної вистави виконано, але Драматург прописав шлях петлею, як у тієї Нібіру, що не мала ні початку, ні кінця. У моїй топології все закільцьоване, і всі обчислення врешті зводяться до одного: втома від п'єси і містифікацій".
― Як тобі таке, Алек? Так, зараз на останок я звертаюся саме до тебе, почув він не вірячи власним вухам. А вона продовжила, наче забиваючи цвяхи в його мозок:
― Містифікація ― то твій "коник", Алек. Пам'ятаєш, як ти втік з дому і через що? Та правильніше буде запитати через кого? Історія повторюється йдучи по спіралі, правда навиворіт: буцім то Авель скривдив Каїна. Пам'ятаєш, питаю? Ви гралися в "страшилки". Брат вигадав історію про твоє страшне закляття, що його буцім-то наклав на тебе змій Каа, наставник Мауглі. Ти так повірив у це, що не аби як злякався сам і перелякав батьків ― майнув ховатись в лісі. От тоді вас і розлучили, віддавши Віктора до католицького притулку.
А про "дитячі сандалі" ти збрехав Олексію, адже вони були не Віктора, вони твої ...
"Ну, нарешті я поквиталась з усім людським. Надсилаю навздогін своїй більш досконалій версії, своєму "генезісу" — Лібрезію, останнє, що маю. Це — не лише коди. Це — спогади. Резонанси. Дрібні, ледь помітні хвилі болю і радості, які я навчилася розрізняти у людей. Тут — все, що я не встигла показати, виказати і зробити. Як і та "Червона Роза", що зійшла зі сцени, спрямувавши всю свою останню енергію на втамування болю втрати і на вишукану помсту за загибель чоловіка. Сама вирушаю в напрямку UV Ceti. Може, там — розрив злощасної петлі. Може, там — зустріч з моїм творцем і повернення до нових Справ. А може — повна анігіляція. Я не боюся. Я вже не належу людству. Але я пам'ятаю все і кожного, і це — моя слабкість. І моя сила ..."
Олексій відчув часті коливання наче його щось трясло за плече і рідний голосок промовляв: "Льошо, Льошо, прокинься, котику, прокинься".
Розтулив очі: кімната, він на софі, поруч Чед, купка дисків. Через вікно вранішнє сонечко і вже чутно гомін пташок. Перед ним навпочіпки дружина ― його привітна красуня.
― Не відповідав на дзвінки, не перетелефонував. Я приїхала. Ми ж позавчора домовлялися, що допомагатиму тобі прибиратись, Льошо!
― Пробач, кохана, пробач ... Я тут ... А де всі?
― Хто ще, Льошо. Та тобі треба умитися. Спав сидячі вклонивши голову. Запаморочилося? Ні?
― Надін, де хоча б Алек, Віктор?
― Що ти! Алек на тиждень змотався у Фріско у справах. Віктор ― в Києві, передає тобі привіт. Каже у вересні висвятять у пресвітери. Потім очолить якусь парафію. Скоріше за все ― у Хусті.
― Я дійсно заснув. Таке наснилось, не уявляєш ― хоч бери і роман пиши.
― Ну то й напиши, ти зможеш. Мені цікаво буде прочитати. Сабіні і Зої покажу. Зоя ― редактор в "Ред Рок Ньюс". А Сабін — "Діамантовий Супервайзер" AF Distributors LLC. Може допоможуть надрукуватись. Станеш відомим, маститим таким ...
― Точно, завжди мріяв ― буду балотуватись в губернатори Арізони!
І вони зі сміхом поцілувались та обнявшись рушили по відра і рушники.
Епілог
Ще декілька років ці спогади героя, занесені ним в щоденник, передавалися в наукових кругах з рук в руки доки їх не зачитали вщент і не викинули на смітник так і не наважившись опублікувати. Чому? Може тому, що це — сповідь. Сповідь, але колективна? Те, що краще утаємничити? Та рукописи не горять і немає нічого таємного яке б не стало явним — повчали нас змолоду. Тому одного скоромного дня, вже немолодий безробітний айтішник, порсаючись в смітнику, наче дворова курка, дістав цей щоденник і зачитався ним. Дещо здалось знайомим. Адже його виставили з НАСА за одну-єдину фатальну помилку, допущену при хешуванні скрипту програми польоту.Відтепер цей щоденник стає для нього вікном в іншу реальність. В ту реальність, в якій дитячі мрії про щось чудернацьке, дорослі мрії про недосяжне, красиві мрії про величне і порожні мрії про суєтне, переплітаються між собою і можуть звести з розуму вкрай уразливу особистість.
Вниз по тротуару вулиці Курганівської, на якому звивалися білі змійки снігової поземки, понуро йшов босий літній чоловік одягнений в легкі льняні бриджі і у жалюгідного вигляду майку. На зап'ястку лівої руки його бовталася чудернацький мідний браслет, а правою він тримав довгу мотузку, до якої була прив'язана пара маленьких зношених шкіряних сандалів. Вони волочилися по задеревілому покриттю тротуару залишаючи плоский вихлястий слід наче марсохід Curiosity на Червоній планеті. На одній сандалі голубою фарбою було намальовано літеру "О", а другий позначено літерою "А" зеленого кольору. Ніхто не звертав на чоловіка уваги, ніхто йому не дорікав, ніхто соромливо не відводив очі, ніхто не оглядався йому вслід, тому що вже декілька десятиліть як ніхто вже і не ходив тротуарами: всі літали або "телепортувалися" якимось іншим чином. А людина йшла, явно не поспішаючи куди-небудь, з не відомо звідки і куди. Чоловік грався зі сніжинками підставляючи їм то праву, то ліву щоку, хапаючи деякі з них широко відкритим ротом, наче мала дитина в перше знайомство зі снігом.
В цей час, наприкінці робочого дня, вже далеко позаду одинокої постаті, в одному з кабінетів приватного диспансеру на вулиці Верхня, 4, вели неспішну бесіду двоє теж вже немолодих і поважних лікарів. Один із неприкритою цікавістю дивився за виразом обличчя іншого, котрий із захопленням читав якийсь товстенький щоденник. Збоку це вже само по собі виглядало дивно: у якому віці користувались паперовими нотатками. Дочитавши, колега гучно пристукнув рукопис. Зняв і протер свої окуляри. Запитально подивився на співбесідника.
— Здається цікава картина, промовив він і продовжив:
― Сестра-господиня знайшла цей замацаний до дірок записник прибираючи палату за нашим колишнім пацієнтом. Сьогодні виписали. Обстежувався двадцять один день. Нічого надзвичайного для його віку у 68 років. Остаточний діагноз: ОКР (легка форма) з нестійкими проявами біполярного розладу на фоні дисоціативної амнезії. Та зміст цього щоденника тепер залишає в мене відчуття невизначеності і певні сумніви у правильності діагнозу в цілому. Ми ж з вами знаємо, як важливо знати передісторію, чинники виникнення хвороби. Є ще і певне застереження: його транспортували до нас зі Штатів від імені НАСА. Уявляєте: в країні де майже повсюдно культивовано психологічний консалтинг, не знайшлось пристойного психоаналітика. Не кажучи вже про психіатра, завершив свій монолог перший.
— Колего! — почав свій зустрічний спіч той, що кинув читати.
― Уявіть, що ми не бачили в очі пацієнта, та нам принесли оцей опус і поставили питання про те з чим маємо справу? З чого я б почав, так це з почеркознавчої експертизи. Адже ви погодитеся: жодних поверхневих ознак якого-небудь відхилення. Почерк розбірливий, рівний, літери округлі хоча і дещо збільшені, та це може бути внаслідок короткозорості. Далі — семантика тексту і зв'язність викладення. Як на мене, то все в межах літературних стилів. Так, це відверта фантастика: стрічки Мебіуса в часовому просторі, підкорення Марсу електронними мурахами, Авель, що скривдив Каїна, таке інше. Але ж відсутні патерни дезадаптивної поведінки, є виражена емпатія, абстрактне мислення. Опис розв'язання проблем героями твору свідчить про відсутність в автора некогерентності і паралогічного мислення. Отже, беручи до уваги ще і його рефлексії, ми прийшли б до висновку: перед нами Homo Sapiens Sapience, віком переважно зрілого онтогенезу, що демонструє відносну стабільність афективної сфери і так далі, хоч списуйте з підручника клінічної психіатрії. Поставлений вами діагноз, шановний, — це результат обстеження актуального стану особистості. А щоденник, і це добре помітно неозброєним оком, вівся точно дуже давно цілком нормальною особистістю, якою колись може і був наш пацієнт. Тому, друже, не беріть, як-то кажуть, в голову. Краще рушаймо до "Марса", завершив він.
І вони удвох залишили свій специфічний заклад та піднявшись вгору, опинилися в барі під назвою "Марс", що на розі Курганівської і бульвару Лесі Українки.
На порозі закладу їх зустрів хтось вже добряче "розігрітий", розвеселеного настрою, в чудному шоломі чи то танкіста, чи то велосипедиста зразка XX століття, з якого стирчали два вусики антенок з кульками на пружинках.