Бажано на рік. То як з оплатою?
— Добре, згодна. Зараз платиш за весь строк наперед. Якщо захочеш кинути все раніше, мене це не обходить — на перерахунок не очікуй: хто зійшов на берег – той не в команді. Крапка. Зрозумів? Вирішуй зараз.
— Я вже вирішив, ствердно заявив наймач.
— Тоді з тебе — мальтійський золотий року категоричним тоном мовила Тіла.
У відповідь хлопець поклав на стіл золоту монету в прозорому пластиковому чохлі.
Стара забралася на стілець, на якому ще донедавна спочивала лялька, дістала з кишеньки лупу, якою користуються годинникарі і ювеліри, одягла тоненькі рукавички, виклала монету на припасену бархатку, і почала її прискіпливо роздивлятись з усіх боків. Це кумедне дійство тривало хвилин п'ять-сім. Під кінець вона склала все у зворотному порядку. Потім на диво лагідним, і як здалося Тіно, і молодим голосом мовила:
— Гарний хлопчик. Комірне, сніданок і вечеря, синку, входять в оплату. А де твої речі?
— Ось, і Тіно залихвацькі витягнув з нагрудної кишені зубну щітку, покрутивши нею у високо піднятій руці. Цей жест він запозичив в кіногероя серіалу "Джек Річер" – колишнього військового поліціанта з дещо дивним світосприйняттям.
— Гуморист, мовила Тіла. Що тепер? Будеш відпочивати?
— Ні, мені ще треба у деяких справах.
— Тоді пішли, я покажу як замикати хату. Вони вийшли з кімнати. Господиня кивнула хлопцю на старчачий ключ і наказала:
— Виймай. Дивись: не пошкодь його "крякозябру". Акуратно вставляй і не кидай де попало. Бережи, одним словом. Іншого не буде. Заміна неможлива. Цим ключем відмикаються ще і вхідні двері, двері ліфта і до під'їзду. Пам'ятай це, синку! Тепер давай, зачиняй.
Хлопчина з усією пересторогою ввів ключ у замкову щілину і повернув. Все пройшло гладко. Коли замок мелодійно клацнув, "привітавши" нового хазяїна, Тіно акуратно витягнув ключа. Вмить до цього темний коридор залився сяйвом. Глянувши на ключ, хлопець обомлів: він був золотим. Голос за спиною мовив:
— Так, синку: слово за слово, плата — за оплату, золото – до золота, честь – по честі.
"А ми — до вас, в ранковий час …"
Щойно Тіно вийшов з під'їзду, як на нього вже чекала якась дивна парочка — чоловік і жінка, явно недоречно вбрані.
Чоловік виглядав як газозварник — круглі окуляри з темно-синіми лінзами, які відкидалися вгору, і вуса, що позаздрив би сам Сальвадор Далі. Його супутниця була вдягнена в хутряну горжетку вогняно-рудого кольору — не по сезону, зате ефектно. Завдяки своїм сапожкам-панчохам на тонких підборах від Fendi, вона майже на голову його переважала.
Той віддавав перевагу універсальним "чітам", але здається його дратувала зверхність подруги. Саме так, подруга, бо обидва щільно трималися одне одного.
Наш герой охрестив їх позаочі "Йєнсом" і "Алею". Єнс тримав свитки рекламок, згорнутих у "трубочку". Він час від часу нервово постукував ними о вільну долоню. В протилежність йому, Аля трималася впевнено й одразу звернулася до Тіно:
— Юначе, а не бажаєш підзаробити?
І граційно діставши свій iPhone 16 Pro Max, тапнула по екрану. Потім кокетливо, поставивши одну ніжку на носочок, повернула картинкою до хлопця:
— Впізнаєш? Поздоровляю, тут сказано, що ви — призер розіграшу травня серед розробників інтернет-реклами. Уявіть тільки, — 320 тисяч гривень!
Після цих слів Тіно поквапливо дістав свій айфончик, запитавши на якому каналі дивитись.
— Який канал? Ютюб, звісно. Давай скину, назви тільки свій номер.
В цей момент до них підійшов ощирившись вуличний пес. Собака нагадував болонку-переростку, наближену до чорного пуделя. Та вид її пащеки, схожої на професійний кормоподрібнювач, й ікла з рядом великих білосніжних зубів, примусив нашу парочку швидко заплигнути на крильце.
— Пішов геть, прошипів Йєнс! На що одразу одержав у відповідь загрозливий рик. Аля не втрачаючи самовладання притягнула товариша до себе й наказала, щоб він більше не чіпляв псину:
— Ти що, забув, — це ж Арт! Порве! І вже звертаючись до пса мовила ніжним голоском:
— Арті, захисник наш, ми тут у справах, із завданням. Нічого лихого. Йди в тіньочок, милий, відпочинь.
Арт невдоволено пирхнув і, з гідністю, відійшов у тінь.
— Ну й компашка, подумки відзначив Тіні. Він ступив вперед, пориваючись піти, але Аля миттєво зреагувала:
— Куди ж ти, призер! З твоїх 320 ми за мить зробимо мільйон!
— Прямо "за мить", іронічно зауважив хлопець.
— Ну, це фігура мови, за тиждень – напевно!
Час підтискав. Тіно сьогодні мав виконати "доМайнє завдання" – верстку тизера англомовної версії картини "Чому не вдалося створити вільної республіки", присвяченої Нестору Махно. Тому наш герой, щоб відчепитись від нав'язливих рекламістів, з нетерпінням вигукнув:
— Кажіть вже конкретно — що до чого!
— О, це по-нашому, муркнув Йєнс. Дивись сюди – і він розгорнув перед очима юнака довжелезний і на диво якісний постер.
На картинці було зображено "золотий дощ" з монет, які падали з "Рогу достатку" у підставлені над головою долоні гарненької дівчинки, яка стоячи на килимку вже була наполовину засипана грошима. Підпис голосив: "Кажемо 1 маємо 3!" Нижче стояв номер телефону. Адреси не було.
"Універсальна, — оцінив Тіні рекламу. Номер є, адреса — "блудна".
— Їдьмо з нами, переможцю. Побачив на власні очі. Десять хвилин і ми там. Давай, друже, заохочував Йєнс, а його товарка приязно усміхалась.
"Гаразд, вирішив Тіні. Від них не відкараскатись. Реп'яхи при дорозі. А вголос мовив: поїхали!"
На Солом'янській
Під будинком, зайнявши пів тротуару, стояв новенький сріблястий Hammer H4 Concept. За керманича правив якийсь смуглявий дідуган з чорною кіскою до поясу. На його правій руці Тіно помітив майстерно виконане тату батога-семихвостого і напис "Bass". Воно асоціювалось з чимось далеким і неприємним.
— Нам в офіс, промовила Аля, і авто плавно рушило вгору, потім звернуло на Саксаганську і помчало далі до перехрестя з давнішньою Л.Толстого, далі – вліво вгору по вулиці Василя Липського до вулиці Солом'янської, будинок 1Г.
Наша трійця вийшла і попрямувала до входу над дверима якого можна було помітити недбало затерту назву "МММ". Зайшли і одразу потрапили до великої занедбаної зали. В її дальньому кінці стояв великий стіл. Аля легенько одним пальчиком підштовхнула до нього потенційного "інвестора". Діставшись столу Тіно наткнувся на затуманений більмами погляд незнайомця, років за 80 з гаком, який здається спав.
— Мар! Вигукнула Аля. Ось новенький.
Після цих слів, чоловік стрепенувся і запитав хриплим голосом:
— Скільки вносите?
Почувши це, Аля навшпиньках підійшла і із-за спини хлопця пояснила "головному менеджеру":
— Він справжній інвестор. Це ж той, що претендує на триста двадцять, пригадуєте?
"От таке, подумав Тіно, — я вже не призер, а тільки "претендент", а вголос мовив:
— Покажіть, будь ласка, договір з усіма умовами. Я візьму із собою, ознайомлюся.
Від цих слів обличчя Мара, вкрите від лоба до підборіддя бородавками, сіпнулось. Причому дивно: шкіра пішла зморшками, а бородавки — ніби окремо від шкіри — зависли в повітрі, мов на нитках.
Тонкі довгі пальці головного менеджера, схожі на п'явок, почали незалежно звиватися на стосі паперів під ними.
Картина нагадала Тіні сцену за участю капітана-чудовиська Дейві Джонса з блокбастера "Пірати Карибського моря".
Мар висмикнув зі стосу подвійний аркуш інвестиційного договору і підвівшись різко протягнув його відвідувачу. При цьому він ледь не зачепив п'ятилітрову банку, що стояла на столі. Йєнс побачивши це стурбовано зойкнув, адже "казна" була на 3/5 наповнена десяти— і п'ятигривенниками.
Тіно присів на стілець перед столом і поглянув в папери.
— Сорок гривень за бланки, — процідив Мар. — Монетами.
А тим часом до офісу під'їхав поліційний патрульний "Ніссан" і "Буцефал" Національної гвардії. З автівок швидко вийшли по дві пари правоохоронців і попрямували в приміщення.Поліціанти – дівчина і молодий чоловік хутко підійшли до столу, а нацгвардійці запропонували всім присутнім пред'явити свої документи.
— Знову за своє, Мар? – докірливо звернулась поліціантка. Де ваша ліцензія Нацбанку на фінансову діяльність? Дотепер не маєте?
У відповідь Мар скорчив гримасу. І в цей момент один із нацгвардійців почув характерне клацання — і за звуком зазирнув під стіл менеджера.
— Зброя! — вигукнув він.
Почувши це, дівчина вихопила пістолет і вже піднесла його до лоба Мара, та в ту ж мить різко відхилила голову назад, вп'явшись поглядом у стелю. Сценка виявилася комічною: це її напарник, піднімаючи свій "Форт-17", зачепив її косу, й ривком смикнув пістолет просто в неї з рук. Старого бідолаху поставили обличчям до стіни, руки вгору. Один з нацгвардійців нахилився і дістав з-під столу автомат "Узі". Блискучий, легенький — пластиковий.
— Тьфу, ти, дурепа! Іграшковий! — розреготався він.
Усі потроху заспокоїлися — всі, крім головного менеджера, який, здається, трохи змок...
Другий військовий, наче між іншим, звернувся до Йєнса:
— Не бажаєте до ТЦК?
Та саме тут наша "Firefox" підійшла до нього й, подарувавши на згадку ледь вловимий аромат своїх Chanel No.