А все одно, можемо створювати, хочемо створювати, визнаємо лише собі подібне. От на дідовому горищі зроблю для нас мансарду, будинок обладнаю, й обставлю меблями традиційних ергономічних форм, посудом, різноманітним корисним приладдям. Так, ― все усюди чіповано і адаптовано. Досить лише подумати ― і будьте ласкаві, отримуйте.
Чого нам постійно не вистачає, у найкращому розумінні? Може ірраціонального. Пошуку нового, пригод, фантазій. Скільки мандрівників, скільки дослідників артефактів ― скільки ж і опонентів. Але до чого така час від часу категоричність в засуджені гіпотез? Це все одно що заборона мріяти. Ну, хоче людина вважати що існує Дванадцята чи Сота планета. Може вона перетнути орбіту Землі в певний час. Чому на це треба реагувати з таким "грюкотом"? Ми ж не забороняємо людству вірити у Всевишнього?"
Питання і самі запитання. Від своєї людської сутності не втечемо. Бажання вірити в контакт з позаземною цивілізацією й одночасне заперечення його ― в нашій природі. Поки не створимо чогось відмінного від нас самих нам не дано в принципі порозумітися з далеким інопланетним світом. Ми гарантовано не спроможні розпізнати позагалактичні розумні світи у пошуках когось подібного на себе. Навіть зараз, промовляючи "розум", ми орієнтуємось на людське світосприйняття. Залишається одне ― штучний інтелект. Він хоча й використовує знання людства, проте здатен на глобальні узагальнення, недосяжні для homo sapience".
Такий, приблизно, хід думок послугував Олексію імпульсом діяти.
Небо Седона
Спілкування з Чіп-Дейлом не забарилося. Через хвилину він засвоїв всю достеменну інформацію про Нібіру. Олексію вона була цікава, оскільки постільки. Його ідея полягала не в доведені істини, а у використанні аури проблеми. Усе просто: Нібіру як скандальний носій реклами. Предмет реклами ― наш винахід. Це ― "мікри" ― штучні "живі істоти". Їх створено шляхом поєднання наночіпів зі спеціальним середовищем. Прийом скандалу вже став класичним успішним засобом просування всього нового й незвичного. В нашому випадку досить оприлюднити нову гіпотезу щодо варіанту космічної одіссеї Нібіру ― як це активує астрофізичних опонентів ― "великоваговиків", включно з Національними обсерваторіями і НАСА. Вже не кажучи про пробудження апологетів різних мастей й культурологічних традицій. На цій оптимістичній ноті Олексій відійшов до сну.Того вечора на Седонському небі яскраво сіяли далекі і загадкові зорі. Усі з них, що видимі й більшість невидимих, занесені в зоряні атласи, розглянуті, обміряні і здається вивчені. Здається. Там, десь на найближчому до нас краю "Мілки Вею", наче заїждженому уздовж і поперек невгамовними видобувачами солі земної, зараз вальяжно проблискували червоним двоє маленьких "братів-близнюків". Їх також, як годиться, було внесено до Зоряної метричної книги Віллемом Луйтеном. От цим двом космічним есквайрам згідно маркетинговому плану сучасного чародія і судилося прихистити споконвічного Вселенського роніна — планету-сироту ― легендарну Нібіру. Оспівану й ошельмовану разом зі своїми прихильниками і небожителями.
Такий чудернацький поворот справи. Дійсно, в глибинах Всесвіту що розширюється, всім знайдеться місце під окремим сонцем ― будь то на кордоні "горизонту подій", в надійних обіймах гравітації, або в неймовірному кульбіті у просторі-часі. А кому по-справжньому судилося побачити інший світ, того неухильно прихистить у себе Чорна Королева Безодні. Й проникнувши у її лоно, він народиться з іншою сутністю, наче в Задзеркаллі.
Луна тисячі ночей
На ранок Олексій, після короткої але ніжної бесіди з дружиною поснідав нашвидкуруч й узявся за пошуки в дідовій дискотеці одного зі своїх колись найулюбленіших фільмів ― "Золотої подорожі Сіндбада". В дитинстві він передивлявся його багато разів. Особливо йому подобалося темного зимового вечора вмоститися на софі бік о бік з дідом, тоді ще не старим енергійним чоловіком, поставити поряд плетену цукерницю, що завжди була наповнена хрумким печивом з насінням, і передивлятись це кіно. А над усе, він очікував моменти чаклунства підступного Кури, коли той краплинами своєї крові оживляв дракончика-гомункула. Тут емоційним апогеєм було ще щільніше присунутися бочком до дідуся і затаївши подих з плеченьком біля розкритого рота чекати, коли з екрану пролунає черговий наказ Кури своєму відданому крилатому слузі. Хоча це "тисятинічна" казка, а ставало по-справжньому страшно бо і магу-лиходію були не переливки – з кожним разом він старівся на очах. Авжеж, такий майстерний монтаж спецефектів у новітній техніці стоп-моушн здійснив Рей Гаррігаузен! А ще раніше, до появи фільму, дід читав йому казки з "Тисячі й однієї ночі" з старовинної антикварної книги, на корінці якої було витиснуто: "Антуан Галлан 1704—1717". Це видання кожного разу не залишалось без нагляду. От тільки де воно зараз. Можливо дідусь його перепродав чи як? Однак мети перегляду фільму це не обходило. І йому кортіло передивитися усі епізоди з гомункуленком й налаштуватися на план створення мікрів.
DVD-диск двохтисячного року було знайдено неушкодженим. Та й ще у купі з ними інших сотні дві. Дістав Чіп-Дейла й вмостився по зручніше на ту саму софу. Відчуття були вже інші: ні дідусевого тобі тепла, ні м'якого велюру ― дід покинув цей світ чотири роки тому, а меблі давно обтягнули воловою шкірою, ні, звісно, печива … . Поклав "артефакт" поруч з ЧеДом. В мить в довколишньому просторі з'явилася заставка британської "TriStar Home Video" й кімната наповнилася музикою і титрами кіностудії Columbia Pictures. Олексій відкинувся до спинки. Одразу вирішив передивитися всю картину. Якось само наплинуло. Стало затишно. Вочевидь ці дні такі — спомин минулого. Не дивно. Довго не наважувався зайти й дати ладу дому, тепер переберемося з дружиною сюди. А той котедж згодиться під розширення справи. Часи настануть бурливі. Боже, як я на це чекаю!
Передивився. І цікаво й смішно одночасно. Ймовірно також почувалися кіношники кінця двадцятого століття переглядаючи кінострічку "Вихід робітників з фабрики Люм'єр". А ще ― передивитися сімейну відео-хроніку про свої перші самостійні кроки. Раптом його осінило: усе ж підґрунтя пригоди ― це заволодіння всіма частинами чарівного амулета. Амулет! І у мене батьківський амулет. Так і є ― символічно до смішного.
Феєрія
Була післяобідня фієста. В затишному куточку бібліотеки, яка одночасно послуговувалась хазяїну кабінетом, в розкритих обіймах глибоких м'яких крісел, непримушено, сиділи двоє друзів дитинства. Вони — тезки. От тільки хазяїн дому волів писатися як "Алек", а його товариш, так і залишився Олексієм.
Алек плавно вискнув передпліччя роздвоївши два пальця на манер "Вікторі!". Зайшла секретарка (це так подумки вирішив про неї Олексій). Правда, "зайшла" ― це не те слово. Вона — наче вплила як Леда, тримаючи на витягнутій руці невеличку теку з двома масивними, покритими памороззю, стаканами скотчу. Її "проходу" могла б позаздрити хоч яка манекенниця, або фотомодель. Разом з нею в приміщення наче навідалася сама Весна! Гість трошки аж зашарівся: чи то та дива здалася йому напіводягненою, чи то — напівоголеною. Чого більше і не осягнеш одразу від захвату, як і з тими стаканами: наполовину повні чи наполовину порожні? Згадалася сценка з "коктейлю іронії" ― "Четвертого хребця": "... вона була майже вся оголена — на ній було лише діамантове кольє."
Алек спокійно кивнув і "видіння" розчинилося у дверних проймах так же фантазійно, як явилося. Так! Справжнє "Народження Венери" Ботічеллі ― подумав наостанок Олексій й поглянув на господаря. Вони зустрічно відсалютували скотчем й відкинулися до лон своїх крісел.
"А що це на тобі такий гарненький амулет", спитав Алек, придивляючись пильніше до Олексієвого оберегу. "Ця бірюлька ― моя чергова розробка. Зараз поясню." І процідивши крізь зуби ще трохи скотчу, гість завів розмову про довколишнє середовище й екосистему Арізони. Відчуваєш, каже, яке і в середині і зовні твого маєтку чисте повітря й квітучий вид. Та ось я прошу свій амулет показати нам дійсне оточення. За цих слів кулон, що до того здавався відполірованим трикутником агату, якось засяяв темно-фіолетом, розкидаючи в різні боки, наче їжатець голки, тонкі промені наносканерів. Через якось долю миті бібліотеку заполонила голограма із чудного різнокольорового "павутиння". Його нитки, або плутались у клубки, або витягувалися й повільно коливалися наче на хвилях, а деякі ― ще й жваво полоскотали, удаючи із себе хвости повітряних зміїв.
Алек із зацікавленістю озирнувся. Він не здавався схвильованим, адже за останні два десятиліття тісної співпраці з Льошею, так він до нього завжди звертався по-братські, бачив й сам творив і не таке.
― Це, друже, картина електромагнітних полів, що нас оточують повсюдно й повсякчасно. Від заходу до світанку. Тут тобі й радіозв'язок всіх технічних частот, і пакети стільникових станцій, хвильовий шлейф супутників різних ґатунків, випромінення матінки-Землі, космічні хвилі й багато іншого. Проте не менше дев'яносто дев'яти відсотків ― штучного походження. Скажи, нам це потрібно довкола? Я ще можу з цим примиритися коли працюю в нашому Центрі. Та вдома, на природі волів би перебувати в реальному ЕКО.
Алек заклав ногу на ногу.
― Давай, цікаво, продовжуй.