Я не відчував себе під наглядом. Радше навпаки залишався поза увагою персоналу як особистість.
Тримаючи перед собою таці з обідніми стравами, ми прямували до столика на веранді: Прима попереду, я трохи позаду. Та ось між нами постала сестра-хазяйка. Вродлива брюнетка трохи схилившись до Прими мовила, що не слід взувати кімнатні капці без задників на босу ногу. Прима зупинилася і впівоберта вп'яла в мене свій щемкий печальний погляд. Далі все відбулося наче мене чорт поплутав: я нахилився до хазяйки й улесливо так, з підводом, прошепотів їй на вушко:
— Вам краще було б без блузи, ви ж в халаті. У відповідь вона подарувала мені погляд своїх темних зіниць і ми мирно розійшлися.
Та ніч видалася гарячою.
НАЇНА
— Який ґедзь тебе вкусив, що ти стала чіплятися до тієї нещасної?
— Не знаю! Сама на себе злюся... Мабуть, приревнувала: снуєш тут цілими днями, ласунчику, без діла, а ми щодня на "маскараді". Скільки часу згаяно! Післязавтра все, ту-ту. Переїжджаємо в астраханські степи.
При цих словах Наїна ще щільніше пригорнулася до мене. Та всі мої бажання раптом розтанули, і стало якось морозно. Ще мить і я усвідомив, що це місце таки чуже для мене. Не маю з ним нічого спільного. Але як дати цьому раду?
Мабуть, мої вібрації вловила ця сердечна жінка.
— Не переймайся, тебе це не зачепить упорснеш, як метелик після зимової сплячки на горищі.
Спокусила надією.
— Розкажи про це місце. Така загадкова екзотика ... прошу Наїну.
Її пружні груди втискаються в мої. Лівою рукою вона починає пестити моє обличчя, уважно вдивляючись в очі, наче хоче зрозуміти: це я просто з цікавості чи щось глибше. Потім перевертається на спину й починає оповідати.
— Раніше це був сиротинець. Я потрапила до нього трирічною покинутою дитиною. Росла тут, училася. Трохи знаю його історію.
Насправді це фортеця кінця XVІІ–XVІІІ століття. Форпост росіян-завойовників під час їхніх походів на середньоазійські халіфати.
У часи боїв більшовиків за Туркестан тут квартирували їхні дивізіони. Потім, під час Другої світової, будівлю переобладнали під дитячий будинок. А наприкінці 80-х — у медичний диспансер, яким він є й донині.
— Останній притулок перед прогулянкою по Стиксу. Не так лікують, як терпляче споряджають у далекий путь... Звичайно, чудеса траплялися дехто покидав ці стіни здоровим. Та на те вони й чудеса, щоб бути поодинокими. Тепер чергове переселення: сюди з острова Джарилгач, звідси — в астраханські простори.
— А чому ти не кинеш усе це, не переберешся в цивілізоване місце? Вибач... Не заведеш сім'ю, не народиш діточок?
Вона сперлася на лікоть і знову вп'ялася в мене своєю чорною безоднею.
— Навіть не пропонуй! Це карма. Приймають же схиму. Але тут уже мова про безпеку: понад двадцять років у середовищі хворих. Хоч і без прямого контакту, вічно в рукавичках, та ризик існує. Нас попереджали, і ми давали свою згоду на таке пожиттєве усамітнення.
— Ромчику, ти гарненький, гладенький, сильний і звабливо норовливий! Вони запхали тебе сюди як добавку за рецептурним приписом. Одначе ми тебе виходили. Ти оклигав. Ну, майже. Тому й Ромул — дитя вовчиці. А ще й грифон в одній особі з крильцями метелика. Дивись, зараз я подмухаю на тебе і ти поморхнеш. Хочеш?
Наїна склала губи бантиком. Та за мить, сміючись, обвила мене обома руками й почала жарко цілувати.
ПІЛОТ
Сьогодні дме "піщаник здіймаючи стовп куряви схожий на невеликий смерч. Тому я лишаюсь в палаті. Сиджу біля закритого вікна і вдивляюсь в цю катавасію. За мить чиясь фігура зовні перекриває мені огляд. Її маска втиснулась у скло, що вже починає тривожно потріскувати. Я наважуюсь припинити це безумство і прочиняю одну половинку. Чую хрипле "Спасибі" і чоловік "щучкою" вправно занурює в палату. Скидає капюшон і переді мною постає знайома маска сусіда.
— Ромуле, пробач, але вхідні двері хтось замкнув на ключ, промовляє своїм хриплим голосом сусід.
Я від подиву лише знизую плечима.
І тут мене наче вдаряє струмом: бачу себе підлітком, що залазить через бабусине вікно під час літньої зливи. Стою перед нею, немічнішою від несподіванки. До нитки промоклий босий й по щиколотки в калюжці дощової води, що збігає з мене...
Ненароком перевожу свій погляд на ноги новоявленого. Він стоїть у купі піску, що осипається з його балахона зі звуком схожим на біг мільйонів мурах. Різні часи різні катаклізми. Сусід знімає своє накривало й кладе його біля дверей кімнати. Потім умощується в ліжку.
— Мені так і не довелося представитися: Клин. В минулому пілот малої авіації, звертається він до мене.
— "Кукурудзник"? — Перепитую я.
— Ні, бери трошки вище, Лі— 2. Транспортував геологів по Монголії та Тибету. Дотранспортувався ... .
— Скажу тобі так: коли багато де буваєш, краще заплющуй на все почуте і побачене очі. Язик наш ворог, слова — отрута, а очі — двері до пекла.
Я на швидкоруч замальовую сценку і нотую "максиму".
— Ось, візьми на пам'ять і він протягує мені свій льотний знак — сріблясті крила і посередині пропелер.
— Приймай естафету, але тримай дистанцію. Що до мене і всіх інших, то завтра відлітаємо, тому прощавай, Ромул! Із цими словами сусід мирно засинає.
Я дивлюся на ці "Крила пілота" та не наважуюсь почепити на себе мені здається, що я вже знаю куди їх прилаштувати.
ХАРОН
Після сніданку на двір Фортеці подали "Ікаруси". Почалась посадка. Струмок постояльців тягнеться від центрального входу до першого автобуса, біля якого зі стосами паперів стоять двоє: Наїна та худорлявий чоловік. Дійшла і моя черга. Головний піднявши в мовчазному запитанні брови, переглянувся з Наїною.
— Так, це той, ну що був в комі затинаючись пояснює вона.
— А-а загадково посміхнувшись протягнув ескулап.
— Поздоровляю вас, любчику! Ваша доля вас не цурається. Будьте здорові! Вам наліво, до виходу з плацу.
Кивнувши, я відійшов, попрямувавши до лави біля вхідної арки. Розкрив свій фоліант, замальовую побачене:
• широкий під'їзд до місця мого прихистку,
• його вікна із спущеними жалюзями, наче монетами на очах мерця,
• автобуси-Харони,
• дві розмиті фігури представників Психопомпа,
• тонкий струмок безгрішних душ,
• піщані дюни символ праху і вічності.
... Депресивний стан. Куди податись мені, вільній людині, яка тільки но перегорнула сторінку свого життя? На цій фразі я заціпенів.
— ВІЛЬНИЙ!
Довкола все забарвилося. Нуар, немов позбавившись злих чар, блиснув яскравою заставкою в стилі кращих кіностудій Голлівуду.
До міста! Треба в Майнак до його ледь жевріючого життя, до колиски Аралу, до метеликів.
ТАХМІНА
Ось і місто серед пустелі, що колись була морем. Його порожня чаша розтяглася до самого горизонту. Четверта за величиною у світі, 68 тисяч квадратних кілометрів.
— Звідки це мені відомо? Знову марю? Наче ні.
Пізнаю іржаві судна що лежать, наче кістки нарвалів, розкидані серед солі й піску. Вітер свистить крізь їхні ребра, наче різноголоссям тих, хто вже не повернеться. Як і та вода, яку забрали для зрошення бавовни "білого золота".
На землі біле золото. Під землею чорне золото. В річках червоне золото. На столах коливо.
Треба десь облаштуватись. Онде сейнерок із вцілілою рубкою. Підійду роздивлюсь.
— Ні, нехай Бог милує! Це ж пекло, готова сталева жаровня.
Хутко сплигнувши з палуби загрузлого судна на пісок, Ромул бачить прямо перед собою молоду жінку. На ній квітчастий сарафан, біла "федора"з тонкого фетру, загнуті криси якої затуляють очі, плетені сандалі. В руці незнайомки кошіль, заповнена хмизом і ще чимось схожим на засохлі губки. Вона з голови до ніг оглядає його. Від цього Ромул трохи ніяковіє. Та це миттєво минає.
— Привіт! виривається в нього. Ви тут живете?
Вона підіймає своє трошки гостреньке підборіддя і Ромулу вдається ухопити м'які риси її загорілого обличчя.
— Вітаю, стиха промовляє жінка і додає:
— А я вас здається впізнаю.
Від такої несподіванки по його тілу від ключиць до живота пробігає хвиля-зрадниця. Після у скроні вдаряє кров.
— Точно! Це ж секретарка, щебетушка-комсомолочка з приймальні міському.
Ромул потирає лоба в майже волає до неї:
— Розкажіть!
Жінка ставить свій кошіль на пісок. Руки в боки. Ніяковіло перепитує:
— Як це розкажіть?! Ви що, все забули?!
"Все забули. А що те "все"? Вона ж тоді, мабуть, була майже дитиною. Та, ні. Про що це я. Дурень!" силує свою пам'ять наш герой.
— Я довго хворів, розкажіть, що знаєте. Будь ласка!
Вона нахиляється до нього наче б то вдаючи, що очам своїм не вірить (ну, просто класична сценка в італійському стилі із з'ясування відносин), і мовить:
— По вас не скажеш, що тяжко хворіли. Он який гладенький. Та глянувши йому в очі, пом'якшує тон.
— Пішли в затінок, там поспілкуємось.
І пара рушає від "берега"в напрямку поодиноких міських будинків. Туди, де запах іржі й сухої солі мав би заміни запах домашнього затишку.
Невдовзі вони підходять до триповерхового дерев'яного будинку, що зберіг адміністративний стиль.
— Стривай, звертається Ромул до жінки, притримуючи її за лікоть. Як до тебе звертатись?
— Тахміна, стиха мовила вона.
Припідняла трохи свою широкополу федору, демонструючи Ромулу очі і незвичайну для європейця зачіску. Це були три тонкі туго сплетені кіски, що закривали півлоба жінки і, треба розуміти, слугували вінком-оберемком.
— Я Ромул, представився молодик. Чи хто? Скажеш?
Жінка зашарілася.
— Ти — спецкор "Комсомольської правди". І наважившись взяти його за руку потягнула до двору.
Вони всілися в альтанці і Тахміна розповіла Ромулу історію його короткого відрядження.
Потім підхопилась і щезла в сутінках під'їзду, залишивши зніяковілого гостя. Через декілька хвилин вона повернулась, тримаючи чайник і плетінку з солодощами.
— Пробач, пригощайся. Це прохолодний чай.
Нічого кращого він і не бажав.
Тахміна продовжила:
— Розумієш, як ми тут живемо? Раз, інколи два рази на місяць нам доставляють балони з газом, сухі продукти, в'ялену рибу, солодощі, фрукти. Приганяють водовоз. Тут лишилися чотири сімейні пари з дітлахами та два десятки пристарілих рибалок. Школу закрили. Кажуть через років зо два-три всіх перевезуть під Чимкент. От так.
Вона умовкла.
Ромул все зрозумів: мабуть до цього часу доглядала за кимось з батьків.
Потім стрепенувшись Тахміна продовжила:
— Розумієш, на Сході так: якщо парубок тричі зустрівся і заговорив з дівчиною, вважається що вона вже на виданні і їй треба познайомити судженого зі своїми батьками.