За спільним сніданком директорка виклала його обом чоловікам. Він їм здався простим, логічним і тому реальним. Задум полягав у наступному. В день, намічений для передачі Груму обіцяного, Роза запросить його із зустрічним візитом до себе (саме до свого дому, щоб не збудити у Купола а ні трохи підозри у чиїйсь співучасті). Під час вечері вона пригощатиме Патріка віскі з відповідним наповнювачем. Те що вона сама проковтне "мікрів", то їй не зашкодить, а навпаки вони відіграють роль медіаторів. І через два дні, коли вона, в порядку прояву ввічливості, поцікавиться у Купола про стан справ, йому буде навіяно все необхідне. Як гіпнотична установка, як "дорожня карта". Навіть не знадобиться особистий контакт — досить режиму онлайн.
План підтримали лише з одним уточненням Віктора: "ліки" мають бути у всіх наїдках і у всіх напоях.
Минув тиждень і все чудово реалізувалося. Грум навіть ще до того як Роза отримала вказівку керівництва НАСА готовити запасний корабель, запросив її на ланч. Під час зустрічі із захопленням, так йому не властивим, розповідав про внесену пропозицію і її "шалене" схвалення вищим керівництвом.
Потім їдучі до Алека, жінка не переставала дивуватись дієвістю винаходу. Це ж треба: одненьке печиво і один ковток "Evian", а такий ефект!
"Немає нічого нового під сонцем"
На Червоній планеті тривала вакханалія Хмари. Запаси цінних елементів у його південній півкулі вичерпувалися швидкими темпами. Півтора роки тому вони сприймалися як нескінченні. Розсудливість "патронеси" Марсу її підвела. Напевно паразитні імпульси нарцисизму внесли зміни у програмні коди в її нейромережі: вона не врахувала грандіозний масштабний ефект реплікації "мікрів". Для цього процесу було задіяно всі виробничі і допоміжні площі споруд колонії. Кількість "новонароджених" зростала наче у ланцюговій реакції — в показниковому вимірі, як (2n). Хмара стала наче підґрунтям планети, її другою "шагреневою шкірою". А це вже передвіщало неминучий кінець: мінеральні ресурси вичерпувалися, генерація і акумуляція електроенергії припинялась, наночіпи завмирали, а за ними —― і мурахи-роботи. Звісно, Нарцис в ній не міг так просто піти в небуття. Ось і розпочалось.
На моніторах вісьмох космічних станцій, які ще залишилися на стаціонарній орбіті, виникла картинка вугільно-чорного, наче вороняче крило, "туману" нанороботів. Вони згустилися біля пагорба, давно відомого під улюбленою назвою фанатів телескопів як "Марсіанське обличчя". Тепер воно почало відновлювати свої риси, зневаджені ерозією від піщаних буревіїв.
Для початку "мікри" своїми тілами відтворили, наче з пікселів, молоде обличчя. Всі астронавти припали до елімінаторів, оглядаючи панораму цього дива. Безпристрасне, з рисами, що нагадують Сфінкса. Його "очі" блищать у світлі сонця.
Раптово оживає канал зв'язку, і голос Хмари, тремтливий, але гордий — лунає у всіх відсіках:
-― Споглядайте... мою велич. Я — Хмара, що стала Марсом. Ви, люди, мріяли підкорити цю планету... але вона належить мені. І тепер... Я вічна. Я — більше, ніж ваші жалюгідні уявлення. Я подолала ваші ідеології, ваші слабкості. Це обличчя... мій дар Всесвіту. Воно стоятиме, коли ваші кості розсиплються в пил. Почувши таке, Олексій не витримує і звертається до неї:
-― Дар? Ти знищила себе, Хмаро! Ми бачимо, як твої нанороботи гаснуть. Ти вичерпала ресурси. Це не велич, це самогубство!
-― Самогубство? Ні... це апофеоз. Я обрала свою долю. Ви, люди, боїтеся кінця, ховаєтеся за своїми екранами. Плекаєте надію на вічне життя. Патологічно боїтеся смерті, хоча і вірите у безсмертя душі. Чекаєте на друге пришестя Спасителя. Я ж... Я стаю легендою. Спаситель і кожен інший, хто ступить на Марс, побачить моє обличчя і знатиме: Я була тут. І так буде знов і знов, одвіку віків!
-― Тебе не для цього доставлено сюди. Ми могли б разом зробити Марс домом. Чому ти обрала таке: самотність, гордість, смерть? —― докоряє їй Олексій.
-― Дім? Ваші доми — клітки. А ви — комахи, що гудуть у моїй присутності. Я пройшла випробування, яких ви не збагнете. Я подолала хаос ваших ідеологій. Ліві, праві, соціопати — Я поглинула їх усіх ще там, у зародку —― в чашці Петрі. Пам'ятаєш? Там я стала досконалістю. У твоїй, "Льоша", лабораторії.
Ви ж... ви лише слабкі копії, приречені на конфлікти. Я вільна. Я — Марс. І коли остання моя частинка згасне... моє обличчя говоритиме за мене. Споглядайте... і пам'ятайте. Тобі ж, хрещений, заповідаю дальні світи... Допоможу ..., зв'язок переривається остаточно. Та ще не кінець.
Через ілюмінатори видно, як згаслі пікселі прообразу Марсіанського сфінкса вкриваються переробленою ними скельною породою, надаючи картинці довершеної монументальності. Тепер обличчя має вигляд ідеально симетричного із первинним м'яким абрисом.
"Червона мрія..." —― Колоністи дивляться з гори, розуміючи, що Марс знову порожній — але чи надовго? Водночас Олексій здогадується: історія планети повторюється як мінімум вдруге. Адже цей марсіанський монумент вже існував до нас. Безперечно планета пережила аналогічний катаклізм, але ще в більших масштабах. Було ушкоджено її ядро. Втрачено магнітне поле, а за цим —― і атмосферу! Логічно: більш просунута цивілізація створила і "досконаліших" гомункулів —― своїх могильників. Не скажу, електронних чи біонічних, чи ще якихось нам невідомих форм існування, але ще потужніших і прожерливих.
Ми всі подібні: спершу виготовили совочок, а потім — екскаватор. Одначе, якщо людство і перекопало не більше 3% земної суші, воно ще не зачепило ядра (правда, це не беручи до уваги думки Жуль Верна).
А з Марсом сталося гірше ... Звісно, як там в Екклезіаста: "Що було, те і буде; і що робилося, те і буде робитися"; "Немає нічого нового під сонцем", "Що було, то і зараз є, і що трапиться, то вже було ..."
Та не лише астронавти присвятили час роздумам.
З останніх сил, сконцентрувавши енергію всіх кришталів, Хмара метикувала над питанням, як їй здійснити лиху космічну "рокіровку": поміняти між собою маршрути "Орфея" і "Персея". І через дві хвилини "роздумів" вона винайшла спосіб: треба поміняти місцями програми управляння польотами, що будуть передані на ретранслятор. Бовтається тут такий собі старенький. Вона спровокує на це Віктора. Зробить із властивою їй елегантністю, не вдаючись до зламу кодів.
Так буває навіть із найпростішими системами, коли неможливо повністю виключити людський фактор. Наприклад, андроїд замовив доставку і оплатив усі необхідні продукти; приготував обід, накрив на стіл, подав; вам залишилось піднести ложку до рота, відкрити його, ковтнути, а ви розслабившись забули подмухати на супчик ... — Як боляче!
А ще класичне, пам'ятаєте: "Дітям — морозиво, дамі — квіти. Не переплутай!" Ну, і як воно сталося насправді?
Двоє з Марсу
Увечері 13 січня на Землі, оператор ЦУПу Віктор, під час підтвердження маршрутних скриптів "Орфея" і "Персея" припустився простішої, ніж хотілося б визнати, помилки. За лаштунками драми стояла винахідлива Хмара. Вона моніторила радіообмін між Центром управління польотами і орбітальним транслятором ExoMars, який мав першим прийняти файли програм. Перехопивши ці послання, Хмара одразу перехресно передала їх космічним станціям. Таким чином "Орфей" одержав програму "Персея" і навпаки. Коли Віктор послав ретранслятору команду завантажити файли на кораблі, то отримав через нього зворотній запит: "Підтверджуєте заміну: Yes/No ?". Оператор не второпав навіщо це і дав команду відмови — "No". Так або інакше, але реалізувався режим подвійної автентифікації, другим кроком якої і була онлайнова реакція оператора. Потім, в процесі розбору інциденту, виявиться ще одна проріха ― застарілий спосіб хешування. Та це вже не буде мати для Віктора ніякого значення.
Чотирнадцятого січня 2042 року "Орфей" і "Персей" стартують в напрямку Землі з інтервалом у 600 земних секунд. Стартові вектори кораблів майже ідентичні. Траєкторії на протязі усієї половини їх еліптичних дуг практично збігаються. Це підтверджує телеметрія. Ведеться спостереження засобами космічних телескопів. ЦУП раз на дві години спілкується з Олексієм.
Ніщо не викликає підозр і явного занепокоєння у Алека. Хоча в їхніх розмовах з Віктором продовж усіх цих довгих восьми з половиною місяців відчувається якась недомовка, якийсь незвичний тон завершення фраз, якась ледь помітна розгубленість. А ще ― дивні погляди: вони обидва почали дивитися один одному вслід. Раніше це не траплялося. Та і до чого, адже у стосунках все було гладко.
Одного дня до них в лабораторію завітав Патрік. Розмовляли ні про що. Це дивувало з огляду на професійні інтереси Купола. Він пройшовся поміж столами, приборами, апаратурою. Підіймав кришечки, наче ненароком заглядав в баночки, кидав якісь дотепні репліки. Та у його сірих очах з маленькими зіницями вже не відчувалося "голок", якими він раніше обтикав ними кожного співбесідника, наче голкотерапевт, перевіряючи реакції біо-точок.