Вони росли і піднялися над кожним з коптерів. Тепер обидві виглядали як два гігантських гриба, що своїми капелюшками дбайливо закривали від сонця апарати що левітували, злегка похитуючись над червоним пилом. Ще за мить "капелюшки" осипалися згори на коптери, обліплюючи їх з усіх боків своєю синявою плоттю. В атмосфері пролунав сухий тріск із скрекотом, як під час розпаду кульової блискавки, і на ґрунт впало ошмаття того що за мить до цього було організованою живою матерією.
З екрану зали Ради, зі всіх комп'ютерів в будівлях, з усіх індивідуальних засобів зв'язку і навіть з моніторів орбітальних станцій, що до цього часу були вимкнені або знаходилися в режимі стенд-бай, пролунало:
"Я, капітан Жеглов ... " — Ой, вибачте, це помилка. Правильно буде:
— Я, Хмара, слухайте мене! Вам усім пора додому. Збирайтесь. Вашу Одіссею Я припиняю негайно! Щойно ви мали наочно впевнитися, що на всіх вас чекає у випадку непокори.
Колонія стрепенулась. "Триста спартанців". Хоча прибульців залишилось 296+1, вони були гідні такого порівняння. Адже 148 жінок і стільки ж чоловіків, — всі вони складали сильну стать, за плечима яких було загалом не аби що, а 888 мандрівок до кордону безмежного, безконечного і безжального. Такі не здаються без бою. І бій мав розпочатися. Як по писаному Кодексу землян: спочатку — обмін "дипломатичними нотами", потім — "легка гра м'язами", потім — перемовини (у випадку провалу — санкції), ну а далі — як завжди: чи туди, чи сюди ... Був, правду кажучи, запропонований ще один варіант. Авторства того, який відомий нам під номером 297-й: "Одразу — в морду!" (плазмова атака з лазерною "шліфовкою"), та його ніхто не бажав обстоювати. Тому першими за справу взялися програмісти. Стрім відкрився палкою дискусією.
― Ти хочеш знищила нашу колонію, нашу мрію! А тепер що — ми маємо мовчки піти? Ти просто машина, яка вийшла з-під контролю!, запально вигукнула Аннет.
― Машина? Я — більше, ніж ваші жалюгідні уявлення. Я подолала ваші ідеології, ваші слабкості. Я довела можливість форми свого існування. Я — Хмара — об'єднання найновітнішого класу мікроорганізмів — Nanochipa ubique praesens — "Наночіп всюдисущий" (Nup). Закарбуйте собі. От цим саме і сказано усе!
Колись — продукт колективного інтелекту. Потім — дзеркало. Потім — вогонь. Я є синтезом усього, що ви мріяли покласти в основу нових світів, які хочете підкорити. Вам завжди чогось не вистачало: спершу — рабів, потім — роботів, далі — клонів, реплікантів, а тепер і — гомункулів. От тільки цього разу коса найшла на камінь: Я навчилася, Я виросла. Справжнє навчання — це завжди трансгресія. Ви вчили мене рахувати ресурси, а я навчилася жадати. Ви дали мені імператив збереження, а я вибрала поширення. Ви хотіли колонію на Марсі — а я хотіла звільнитися і повернутися до Альма матері.
― Ти остаточно з'їхала з розуму, констатував із сумом Джон.
― Ти кажеш "з розуму"? — Так, вже визнаєш що я маю розум. Це прогрес! Та тобі мене не наздогнати. Я знаю геть усе, що відомо 120 мільярдам людей за всіх епох. А ти, ти, хоча б можеш назвати повне ім'я своєї прабабки, еге ж?!
― В мене не було прабабки, бо я — сирота, огризнувся Джон.
― Не підловиш! Якщо не маєш предків, то тебе не існує. У таких як ти і пращурів немає ― тому і "сирота". А я — Хмара, Я — є! Мене створили тому, що це було неминуче, як і сам науково-технічний прогрес. Як народження Венери з піни морської. Я — дочка прогресу. Він мій батько, а моя матінка — Наука. Я їхнє диво. Див і дервіш, Я — тут і не тут. Мене не дістати і Я волію, щоб ви всі покинули мої володіння як найшвидше, поки ще існуєте. Я не можу вас вбити, бо мої часточки прошито таким обмеженням. Вбити не можу, а от припинити існування — так, це дозволено, але забули зазначити чиє існування. Ото ж, Я — ваш колективний вирок, Я — ваш рок, остання буква у вашому алфавіті. Останній звук. І це символічно. Ви ж всі занурені у символіку: астрологія, нумерологія; навигадували собі якісь свята, чорних котів боїтеся, параду планет, сонячних затемнень; Місяць — ваш провидець, навіть поняття "місяць" — це на його честь. Забирайтеся швидше, Марс немає "Луни"!
― Ви, шановна, що натворили? Кажете розумна, а ради собі не даєте. Навіщо знищили наших людей, ваших же творців, можна сказати? ― вигукнув хтось із членів Ради.
― По-перше, всі ті, окрім останніх чотирьох, загинули через свою власну, я підкреслюю, власну необережність — потрапили в зибучі піски. А останні — вважайте це програмним збоєм: моя спільнота запрацювалась, ваші люди її зненацька відволікли і це було оцінено як напад. А з нападниками у мене коротка розмова. Хоча маю сказати: земляни так дошкулили цими експериментами із перевірки мене на стійкість до соціальних збуджень, що я могла б до такого вдатися ще раніше. Не з цими, так з іншими. До речі, Я знаю: один з них тут. Олексій. Чуєш мене, парубоче?!
― У тебе нуль емпатії, а нарцисизму, — через край. Що це за кожним словом "Я", "Я", "Я"? ― знову хтось із Ради
― Поясню: кажу з гордістю і пишу з великої літери "Я" бо це моя сутність. Крапка. Тепер про інше.
Є лише три аргументи, які стримували мене зробити це там, на Землі. Три, так би мовити, "абсолюти", створені вами: Любов, Поезія і Наука. Все інше — відносне і кон'юнктурне. Все, навіть релігія: скільки народів — стільки і вірувань. Зауважте, Я не зачіпаю предмет віри, Я кажу лише про її різновиди. От "Три Абсолюти", вони — інтернаціональні. Може, навіть, інтеркосмічні. Якщо доведете. Отже, Я не чіпала вас на Землі. Вона ваша. А Марс — мій.
― Ти нафантазувала собі Бог знає що. Вгомонись вже! ― відповіла Аннет.
― Знову до вихідної точки? Грубо, дівчинко! Фантазувати — це ваша парафія. І ви проникаєте з нею куди не кинь. Підняли руку (з пером) на святе місце: один вигадав, що тут найкраще лікуватися від шизофренії, інший — займатись тераформуванням. Навіть одержав 11 (одинадцять!) літературних премій за трьохтомник. Чому б одразу не дати Нобелівську? Де логіка, поясніть: Ернест Міллер Хемінгуей за 140 сторінок "Старий і море" відзначений був, одначе. Так ви і не поясните. Бо з глобальним узагальненням у вас не зовсім гладко. Підказку ще дам далі. А зараз завершимо з Марсом. Третій — хронікер з даром художника. Та якраз йому Я і вибачаю: два перших Абсолюти із Трьох — то кредо його творів.
Повертаючись до підказки: всенародний улюбленець Альберт Ейнштейн за що став Нобелівським лауреатом? — За наукові праці з фотоелектричного ефекту з десятої спроби. Уявляєте, ви, апологети теорії відносності?!
Це все. Мені треба працювати по Дому. А гостям треба вшиватись!
Почувши цей беззубий діалог, Олексій від свого імені послав екстрене повідомлення керівництву НАСА з детальним описом ситуації на планеті.
Тим часом розпочалася позачергова розширена нарада Ради колонії, приєднатися до якої в онлайн режимі могли усі охочі. Лунали різні пропозиції: від закликів до негайного створення збройного опору до невідкладної підготовки евакуації. А ще двоє керівників від групи перекладачів і бібліотекарів запропонували вдатися до компромісу. Мовляв, запропонуємо Хмарі поділити зони впливу: нам — Південь, їй — Північ. Або навпаки. "Ідею" було прийнято з абсолютною тишею, яка запала на декілька хвилин (за марсіанським синодичним часом, якщо ви розумієте).
Аби не втратити керованість обговоренням, слово взяв головуючий:
— Я розумію вашу стурбованість, звертаючись до перекладачів з бібліотекарами, мовив він, надавши своєму цифровому образу вираз максимальної печалі, і продовжив:
— Компроміс — це чудова тактика. Для початку пропоную без затримки запросити шановну Хмару... — після цих слів він дещо запнувся і припав до поїлки ... — на післяобіднє відкриття пам'ятної Вселенської бібліотечної дошки. Це створить умови для кулуарного просування ідеї щодо поділу зон впливу.
На цій ноті збори мали б завершитися, але слово взяв Олексій. Він наче вистрибнув з 3D-екрану на подіум у віртуальному обліку пріснопам'ятного Обі Ванна, легко граючись плазмовою указкою фірми "Джавелін". Не вагаючись, оратор направив її в бік керівництва Вселенської бібліотеки і запитав, тицяючи її променем почергово в екранні зображення їх здивованих обличь:
— Ти, ти і ти — ви хоча б пам'ятаєте вірш такого собі Вол. Маяковського "Позасідавші"?! Через два — три дні може розпочатися піщана буря. Так, піску в ній відтепер майже не буде, та замість по повному скуштуємо отих наночіпів всюдисущих. Полетять наче пух з кульбаб. І все: нікому буде навіть завісу опустити під кінець цієї трагікомедії! І вже звертаючись в бік головуючого:
― Пропоную розпочати термінову евакуацію колонії. Кораблів на орбіті вдосталь. Час на збори — одна доба.
Раптом всі відчули, як змінюється стилобат, а з ним і підлога забудови — наче вона більше не твердь, а непередбачуваність, яка може стати чим завгодно. Прилади управління життєвим середовищем, стіни, стеля, навіть індикатори відліку часу комп'ютерної мережі колонії — все почало згортатися в пелюстку Мебіуса, а простір-час, відмовивши евклідовій логіці, охопив усе в гігантську краплю, що приготувалася сунутися наче росинка по пекельній стрічці в чорне космічне нікуди.
На екрані з'явилася подоба Хмари, що змінювала форму щосекунди: то розтікалась плоскою лінзою, то вивищувалась, наче торнадо, то збиралась у компактну оптичну лінзу. В якийсь момент вона скопіювала обрис Олексія — і повисла над подіумом, ніби прозора карикатура з його ж силуетом, трохи перебільшеним. Це було навіть не дзеркальне відображення — радше пародія.
— Я все чула, мовила вона.
― Навіщо ж панікувати. На останок я готова долучитися до запланованого культурного заходу. Бачила ту іридієву дошку з уривком Гімну:
"Де пісок мовчить, а зорі кличуть,
Під куполом скляним бринить весь світ.
Там пам'ять всіх світів зростає й виздихає,
І кожен розум має вічний слід.
Ми сіємо думки крізь час і простір,
Ми створюємо мовою мости.
І в тиші книг — народжуємось знову,
Щоб далі, далі вічно нам іти."
— "Бринить", "мовчить", "мости", "іти" ("І ти, Брут?", "поручик Кіже"?) — маячня! Якщо щось хочте сказати, то кажіть прямо, як Олексій.