Ми також прихильники тверезого погляду на стан речей: на жодному з виявлених вселенських тіл не було позначки "Nibiru", адже маркування ― то справа астрономів. Та нам цікаві в першу чергу об'єкти що вільно подорожують Всесвітом будь-де, рухаються відповідно до законів небесної механіки, але по нетривіальних траєкторіях, обираючи для себе прихисток одночасно в декількох місцях, що робить їх напряму невидимими. У більшості випадків такі тіла виявляються за непрямими ознаками і методом мікролінзування. Особливо це стосується циркумбалічних ("циркумполярних", "дипольних") планетних систем з двома центрами гравітаційного впливу значно віддаленими один від одного.
Вам же відомі планети, які обрали собі батьків однієї статі, за прозаїчними іменами: "Kepler-166", "TOI-1338b", "2M1510 (AB)", "BEBOP-1" і "KIC 486625" (схоже на держзнак автівки), "DP Leopard" — подвійна зоряна система з двома циркумбінарними планетами-гігантами (в народі — "гідроцефалами", що не сповна розуму).
О то ж, на цьому фоні ми пропонуємо вам картинку полонезу нашої мандрівниці у шапці-невидимці між Сонцем і UV Ceti, що переходить у її захоплююче космічну сальзу тріо з піруетами Ліссажу на червоній доріжці Мебіуса. Біля двох хвилин у віртуальній авдиторії панувала тиша: що не кажіть, а "кіно" люблять всі. Особливо науковий "мультик".
На інтерактивному зображенні, яке кожен з учасників міг самостійно "помацати пальцем", пройтися ним по траєкторії взад-вперед, розвернути її у просторі та заглянути ззаду, — з математичною елегантністю на фоні безмежного Всесвіту "Синя планета" рухалася вздовж загадкової траєкторії петлі Мебіуса. Її орбіта, витончено переплетена у формі нескінченності та яка в окремі моменти нагадувала собою фігуру Ліссажу, символізувала баланс і динаміку космічних сил, перетворюючи простір і час у багатовимірну незбагненність. Одночасно два карлики, представлені жовто-гарячими сферами, що утворюють бінарну систему, додавали картині цієї гравітаційної сальзи контрасту і драматизму. Образ Нібіру, орбіта якої немов натягнута струна між двома силами, відчувала вплив кожного з партнерів, формуючи багатогранну і візуально захоплювачу траєкторію, а енергетичний ореол зорі наче напливав на глядачів, створюючи у кожного з них тонке відчуття співучасті в дійстві. Так, це було зображення не просто схеми — це космічна поезія, замкнена у математичних символах і фізичних законах. Щось складне і водночас прекрасне. Таке, що спокушало захопитись представленою ідеєю романтиків від астрономії. Ефект зчитався по обличчям. Це був фінал еволюції траєкторії, її найефектніший фрагмент.
Звертаємо увагу на те що виникненню танцмайданчику передувало формування еліпсоподібної орбіти планети.
Колись давно Нібіру отримавши імпульс була викинута із своєї рідної зіркової системи і почала рух по гіперболічній траєкторії з глибин Всесвіту до Сонця. Вона пройшла повз Сонце на таких відстані і швидкості що тільки зазнала деякого відхилення, в результаті якого попрямувала до UV Ceti. Цілком можна уявити, що Нібіру здійснила подвійний гравітаційний маневр: спершу відхилення біля Сонця, далі — розворот у системі UV Ceti, і — вуаля! — вона знову летить до Сонця, тепер вже з іншим "завданням". Для наступного розвороту біля Сонця на майже 180 градусів знову в напрямку UV Ceti, планета має пройти на відстані близько 0,53 астрономічних одиниць від поверхні (фотосфери) Сонця. Це майже посередині орбіти Землі. Отже, коли Земля перебувала поблизу точки найближчого підходу 450 тисяч років тому і могла статися висадка "космічного десанту, канонізованого" Захарія Сітчиним. Комп'ютерне моделювання виявило тенденцію нестійкості "еліпсів" траєкторій, які проте мають тенденцію до циклічності. Перший проліт Нібіру по дузі пів-еліпсу тривав приблизно п'ятдесят три тисячі років. Далі планета одержала новий імпульс від двох червоних карликів і була їхньою "гравітаційною пращею" спрямована "в обхід" довшим шляхом з періодом обертання вже у сто тисяч років ― наче космічний маятник-зв'язківець між двома зоряними системами.
Таким чином за 450 тисяч років Нібіру зробила чотири з половиною оберти. А якщо це так, то зараз вона має перебувати в сузір'ї Кита і ймовірно на своєму проході між двома карликами. Це пояснює чому планета не була виявлена в очікуваний період (2007-2017 роки) поряд з орбітою Землі. А з іншого боку — чому вона залишається невидимою в тіні Luyten 726-8 (AB). Адже щоб об'єкт значно змінив напрямок під впливом циркумполярної системи, він має пройти досить близько до зірок. Наприклад, при швидкості 26 ÷ 32 км/сек з врахуванням баричної маси зорі, найближча відстань проходу повз неї має бути близько 0.3 астрономічних одиниці. Тільки за таких умов траєкторія Нібіру відхилиться на 90 градусів у бік Сонячної системи. Але саме це і є фактором збурення траєкторії і викривлення її у просторі-часу. У підсумку Нібіру ризикує назавжди стати партнером двох "братів" в довічній сальзі. Те, що утворилось — геометрично і топологічно дуже схоже на афганську петлю, тільки в масштабі міжзоряного простору.
Чому це афганська петля?
Траєкторія Нібіру між Сонцем і UV Ceti складається з двох сильних гравітаційних розворотів, які діють подібно до вузлів на стрічці:
Перший — поблизу Сонця (поворот ~150°), другий — поблизу UV Ceti (поворот ~172°).
Оскільки UV Ceti — подвійна система, яка рухається навколо барицентра з періодом ~26.5 років, то прольоти поблизу них ніколи не однакові. Вони можуть:
- змінювати напрямок розвороту, "розкручувати" планету додатковим імпульсом як праща або гравітаційна катапульта,
- створити умову, коли траєкторія, що спочатку здавалася гіперболою, петлею повертається назад.
Третя частина презентації складалася із підсумкових математичних викладок з результатами розрахунків параметрів орбіт.
По закінчені демонстрації слово взяли астрономи.
― Сер Майкл Лейк (радіообсерваторія в Онтаріо):
"Колеги, ми сьогодні познайомилися з цікавою командою яка створила і пробує впровадити інноваційні методи досліджень космічних феноменів. І здається що головною метою тут є не пошук легендарної планети, а саме вивчення карколомної трансформації її орбіти з огляду на гравітаційні закономірності."
― Лукас Міньйос (Сан-Педро-Мартір):
"Вибачте, але навіть на рівні гіпотези це видається надзвичайно нестабільним. Уявімо сили з боку Сонця, подвійної системи UV Ceti... Така орбіта мала б руйнуватися через гравітаційне перетягування."
― Гріг Грей (Аризонської "Кітт-Пік"):
Гадаю, нам слід не поспішати з висновками. Ми вже бачили об'єкти типу "ронінів" ті планети, що покинули свою первісну систему. Наприклад, OGLE-2016-BLG-1928 або об'єкт PSO J318.5-22 з масою в шість разів більшою від Юпітера. От таке чудовисько досі вештається без поліційного супроводу! До речі, дослідження показують, що кількість таких планет у нашій галактиці може перевищувати кількість зірок."
― Сер Майкл Лейк, Онтаріо:
Колего Гріг, я в захоплені: як вам вдається запам'ятовувати такі монструозні ідентифікатори? Цей від OGLE насправді виглядає як ліцензійний ключ. Та хочу знову навернути Вашу увагу на важливість розкриття механізмів гравітаційного впливу циркумполярних систем на такі об'єкти? Це могло б пояснити "стрічкову" траєкторію не вдаючись до загальної теорії відносності. Хоча одночасно мушу зазначити що для природного об'єкта, як комета чи астероїд, така траєкторія малоймовірна через необхідність точного збігу умов: об'єкт повинен пройти дуже близько до UV Ceti для першого розвороту, а потім мати гіперболічну траєкторію навколо Сонця з перигеєм, що забезпечує повернення в початковий напрямок."
― Гріг Грей, "Кітт-Пік":
"Сер Лейк, з усією повагою, мушу зізнатися що готуючись до нашої зустрічі записав, ось на манжеті, цей ідентифікатор — нічого особливого, вибачаюсь. А щодо розкриття механізмів: точно, існує теоретична можливість для стабільних орбіт, якщо вчасно скоригувати числові параметри. Але це важко підтвердити спостереженням."
― Шановні панове! Дозвольте звернути вашу увагу на головну передумову, з якої ми виходили, втрутився в дискусію Олексій і продовжив: "Базовий вигляд медіанної лінії "стрічкової", як ви тут підкреслили, орбіти представлений ескізом.
На перший погляд — тривіальна річ. Але це якщо дивитись безвідносно до внутрішньої механіки обраної біполярної зорі: два червоних карлика обертаються навколо свого баричного центру наче дві кульки під дією відцентрової сили в механізмі Уатта. Уявіть як вони за рахунок цього обертання і "гравітаційного зчеплення" наче плавно підтягують зображений "шнур" здійснюючи один повний оберт за двадцять шість з половиною земних років. Середня довжина їхнього кола оберту становить біля 17.3 астрономічні одиниці (~ 2.6 мрд. км). Спробуйте зв'язати кінці звичайної мотузки, скласти зображену подвійну петлю і почніть тягнути один умовний "еліпс-овал" притримуючи нижню частину другого: діаметр нижньої частини наче утворюватиме кільце яке буде зменшуватися й утворить відому афганську петлю. Та ми ж розуміємо, що перший умовний "еліпс-овал" орбітального "шнура" не витягується: його периметр просто скорочується. В результаті ми маємо, по перше, справжній "космічний підйомник", а по-друге, — остаточне поневолення зорею Луйтена нашої мандрівниці. От ці обставини нас і спокусили привернути увагу вашого шановного товариства і партнерів з НАСА: або це "Ліфт на ешафот" гіркого розвінчання нашого проєкту, або — спосіб прискорення подолання світових відстаней. Хоча у цьому випадку середня швидкість обертання карликів навколо баричного центру становить не більше 3.1 км/сек, підсумував Олексій.
В авдиторії запала тиша.