Їй личить. В правій руці вона тримала маленьку коробочку зефіра.
— Заходьте, будь ласка. Я – Тіно, постоялець. А ви Ретта? Чекаємо.
— Дякую, – мовила гостя і зробила два впевнених кроки.
Саме тоді з'явилася Тіла. Радісний зойк обох жінок одразу пом'якшав атмосферу настороженості.
— Проходьте до мене. Дуже рада бачити. Тіла взяла Ретту обома руками за стегна й по-материнськи розвернула до світла, щоб оглянути.
— Ти просто квітнеш, як троянда, дівчинко! – І, вимовивши це, плюхнулась у свою гойдалку. З боку могло здатися, що старенька вклала в це привітання весь залишок емпатії, енергії і тепла, що накопичувалися в ній останні два роки вимушеного відлюдництва.
Ретта ледь зашарілася. – Дякую, тітонько! Це вам, – поставивши пакуночок на коліна господарки, промовила стиха гостя. – Ваш улюблений зефірчик.
— Ти як завжди, така уважна, мала. — І, вже звертаючись до Тіні:
— Покажи-но ключик.
Далі все пішло, як за сценарієм. Трошки вистава, але без сторонніх очей, юпітерів і суфлера. Вони удвох зайшли до кімнати. Ретта пройшла не до столу, а до софи, усівшись з її лівого краю, майже під головою Майки, і поклавши собі на коліна ляльку. Тіно, дотримуючись пристойної у таких випадках дистанції, сів навпроти неї на стілець. Він розповів гості про себе, свій рід занять фрілансера. Цієї миті в глибині зіниць її карих очей промайнув вогник цікавості і згас.
Далі мова зайшла про пригоди першого дня і ночі. Ретта кинула погляд на лампу, потім на стіл, на ліжко Тіні, на шафу і зупинилась на новому господарі. Її відвідало відчуття якогось давнішнього смутку. Таке, — наче перед нею маленький вертлявий хлопчик, що зараз здається давно знайомим.
Тіно продовжував, дійшовши до відвідання лялькового гардероба. Це гостю пройняло. Вона підвелася із запитанням, чи може він її провести до нього. – "Без проблем", – відповів Тіно, і вони пройшли до "таємної" кімнати.
Тіно відімкнув замок, і ось – вони в середині.
Ретта одразу кинулася до костюмів Арлекіна й Арлетти. Вона обійняла одночасно їх обох, наче щось рідне одухотворене. Спостерігаючи за цією сценою, Тіно завмер. Потім спитав:
— Вони, що, тобі знайомі?
— З дитинства, – відповіла з ніжністю Ретта.
— Це ляльки мого дідуся і бабусі.
— І моїх теж, – знижуючи голос, як при переході до театральної паузи, прошепотів хлопець.
Ретта опустила руки, не випускаючи з них костюмів, та із повним здивування поглядом зробила декілька кроків назустріч новому знайомому.
— Тіно-о, – протяжно, вимовила вона голосом, що плаче.
— Тіно! Я твоя кузина?
— Мабуть, так, якщо я твій кузен.
— У нас з тобою сьогодні "зустріч на Ельбі". От такої, сестро! – Він хватко зробив крок до неї, обійняв правицею за плече, пригорнув і прижався щокою до щоки.
(Тут, читачу, ми не знаємо подробиць, як поводять себе новоявлені одне одному двоюрідні брати і сестри. Може, все було так, може, якось інакше … Але певно, що була тепла хвиля. І це головне. Далі вже все буде простіше й очевидніше. Та пам'ять про емоції в цю мить істини не облишить героїв все життя.)
— То ми по дідусю чи по бабусі? – запитав Тіно.
— Наші мами – рідні сестри. І моя завжди зверталась до бабусі, як до своєї мами. Значить – по бабусі. Та яка вже різниця, брате? Можна звертатись до тебе як до брата – щось "кузен" мені "не заходить"?
— Мені теж, сестричко!
Вони повернулись до своєї кімнати. Сіли на софу, і Тіно розповів Ретті все, що знає про неї і П'єра. Це була вже інша розмова. Сімейна. Хлопець наче подорослішав на декілька років, зрівнявшись з сестрою. Вона слухала, не перебиваючи, тільки декілька разів затуляла обличчя долонями і кивала. Почувши, що брат викликав її чоловіка сюди, і він з'явиться разом із Мальвою, вона із сльозами обхопила його голову й ніжно поцілувала в щоку. Раз, потім другий.
— Ну все, все, тримаймося, не втрачаймо рівноваги – після завтра важкий день. Ти не зірвешся? Дозволь пораду: поводь себе з дипломатичним достоїнством. Коли парочка зайде, спершу тепло привітайся з Мальвою, адже ви – подруги, і вона не в курсі "еківоку" свого обранця. Після цього я вийду з кімнати наче за чайником, бо і сам, наче – "ні сном, ні духом" …
— Наче за чайником?.. Смішно. У нас кажуть: візьму відро — і за водою! – Кинула Ретта. А Тіно продовжив:
— Певен, що перший десяток секунд П'єр перебуватиме у розгубленості. В цей момент ти і представиш його Мальві: щось на кшталт "Знайомся, це мій законний чоловік". Щось таке. Пробач за настанову. Це важливо для мене – заспокоює …
— Спасибі, все під контролем. Два роки чекала. Підійду з холодним розумом.
— Маю надію, що я виплутаюся. Адже ти з'явилася тут ремонтувати ключа. Ми зблизилися, бо виявилися ріднею і якраз збиралися відсвяткувати. Обіцяю тобі одразу, що ніхто з учасників ніколи не дізнається від мене підоснови пригоди, – закінчив Тіно.
— Тіно, я певно піду. Треба остаточно отямитись. Важкенький день. Але сонячний! – І з цими словами вона підвелася і рушила до виходу. Тіно проводив сестру і приліг трошки відпочити.
Одразу, як закрив очі, закрутився кольоровий калейдоскоп сцен дня. Останньою сценою було дивне танго у виконанні П'єра – одночасно з двома партнершами: Мальвою і Реттою. Темп безупинно нарощувався і переходив танок в безумний дует чоловіка і його жінки. Пара, кружляючи на широченній сцені, все віддалялась і віддалялась від глядача. Потім щезла повністю. Вільний простір полонила темрява. Тільки молодий Місяць і випурх Майки з кімнати на його світло свідчили про наближення нової доби. Доби безальтернативних пригод …
Ностальджі
До зустрічі з П'єром залишалося трохи більше доби. Наш герой вирішив після сніданку прогулятися околицями знайомого йому змалку мікрорайону. Він прожив тут більше трьох років, і якби не трагічна загибель батьків, то не виключено, що й не покинув би Тарасівської. З тих пір змінилося майже все. Двір не впізнати. Він став відкритим і просторим: щезли ряди дров'яних сарайчиків, що належали кожній квартирі для забезпечення автономного опалення, пішла в небуття одна-однісінька лавочка, на якій у будь-який світлий час можна було побачити чи молодшенького сина-мурзилку сім'ї двірника, чи його старшеньку доньку. Їхнім улюбленим заняттям було лузгати гарбузове насіння, дістаючи його, як тоді здавалося, з величенького пакета, скрученого зі старої газети, а потім – спльовувати туди ж навипередки лузгу, заливаючись диким реготом. Одного разу побачив, як малий їсть якісь жовті вишеньки. Спитав, що це в тебе? У відповідь він дістав липкими від соку пальцями за кінчики стебелів жменю немитих плодів, потряс ними переді мною, мовивши набитим ротом: "Черашні". – Як, питаю, "Вчерашні", ти ж їх їси зараз? – На що він тільки смикнув плечима і виплюнув перед собою цілу пригоршню біленьких кісточок. Зовсім не таких, як у вишеньок. Дивина.
Не було вже на тому дворі і неодмінного атрибуту "італійських салонних кварталів" – численних мотузок з білизною всіх розмірів, станів і фасонів. Раніше, подивившись на них, можна було одразу скласти вичерпну демографічну характеристику будинку.
Вийшов на вулицю і пішов вниз до перехрестя з Жилянською і Короленківською. Дивись: тут був колишній дитячий майданчик і корти. Тепер все ужалось у трикутник скверу ім. Дмитра Пешева, а Тарасівська плавно перейшла у невеличку вуличку Василя Яна. Це був легендарний скверик. Тут вигулювали своїх чад і поодинокі мамаші, і фрібелічки з групками малих вихованців у 5 – 6 осіб. Саме тут він у віці 2,5 років вперше спробував свої сили, намагаючись зрушити з місця качелі-гойдалки, зварені зі сталевих труб – мабуть, для того, аби витримувати вертких хатніх няньок-працівниць з їхніми кавалерами.
Короленківська вже давно стала магістральною. Та колись це був тупик, весь захаращений контейнерами. Але найцікавіше, саме те, що манило і притягувало хлопчика, було далі – за теперішньою територією СТО. Воно було доступне і жадане. Це – маневровий паровозик "зозуля", майже іграшковий і живий. Він, наче жваве "вороненя", рухався вздовж каналу Либіді раз на годину: спершу в один бік, потім – у зворотний. Це ніколи не припинялося: так з понеділка і до наступного, в будні і у неділю, у свята і у вихідні. Безупинно.
Тато відводив сина спостерігати цю картину. Апофеозом було, коли "зозуля", неквапливо діставшись середини проїзду, призупинялася і з гучним шипінням видихала хмару білого пару. Татко брав сина на руки, і йому здавалося, що він у хмарах високо над землею.
Далі було теж цікаво: виявляється, "вороненя" очікувало від семафора на дозвіл забратися у своє "гніздечко". Та ось яскраво-червоне світло змінювалося на зелене, лунав радісний свисток, паркан відчинявся, і можна рушати далі.
Вистава підходила до кінця. Ставало сумно. Тому, коли паровозик зникав за воротами, вони, бувало, навідувались до батьківських приятелів, які саме мешкали тут неподалік.
Перший з таких візитів залишив на пам'ять про себе кругленького синця на лобі Тіно. Він заробив його через жвавість натури. Хоча у віці трьох років навряд чи ви знайдете повсякденно сонного хлопчика. Дорослі не прослідкували. Тіно з вітальні службової квартири одразу націлився у велику кімнату, що манила до себе письмовим столом із загадковим блискучим приладдям. Малий не врахував перепаду рівня підлоги: мав би зійти на одну сходинку вниз.
"Плюх" стався ще той: спершу долоні вдарилися об тверду дощату підлогу, а потім – лоб. Добре, що в той момент там була бабуся-медик. Вона одразу підхопила хлопчика і віднесла до кухні. Охаючи і покликавши свою хатню робітницю, і чергуючись почала прикладати до лоба малого лід. Обійшлося синцем. Без струсу, хоча Тіні уклали відлежатися на кушетці. Через годину він вже тренувався креслити кола циркулем "дяді Сені".
Того дня після повернення додому мамі довелося хутко пригощати синочка "вчорашньою". Татуся в знак повчання, було рішуче відсторонено від "чорашньої" півсклянки кагору.