Європейський вибір

Спекотним липневим днем 1984 року нерозлучна трійця – другокласники Марійка, Вовчик і Васько – насолоджувалися волею і сонцем на трав'янистому березі святої річки Єзучі з боку Загребелля. Про те, що їхня річка "свята", Василькові розповів тато. Начебто, по війні у місті був єдиний кінотеатр ім. Воронцова, а фільми у ньому крутив один-єдиний кіномеханік Віталій Бахмацький на прізвисько "Боцман". Вирослий сиротою він потайки вважав себе народженим поляком, і любив хвалитися: "Ми – польського роду: "усрамсі, алє нє дамсі!" Так ото він і придумав байку, що слова Jezuch (Єзуч) і Jezus (Ісус) одного кореня.

Хочете, покажу вам те, чого у вас немає? – раптом скликнула подружка. Вона відкинулась на спину, задерла платтячко і розсунула ноги. Але, тільки-но Володька потягнувся запустити пальця, обурено його відштовхнула.

— Ти що, дурний?

З того дня дівча стало у зграйці верховодою: вирішувала, коли і чим їм займатися та впевнено роздавала команди.

Мурка – так пестливо називала її мама, намотувальниця цеху електромашин заводу "Червоний металіст", – справедливо вважалася найгарнішою дівчинкою молодших класів другої середньої школи і з переходом із класу в клас усе красивішала і красивішала. Володька з Василем невідступно перебували поряд і безмежно пишалися цією близькістю, хоча на їхню думку подружка мала два дефекти: відмінниця й задавака. Ні в яку силу її не можна було спокусити на щось, що не вона придумала. Знання хапала на літу і незмінно вигравала олімпіади; її шанували учителі, а директор школи кликав не інакше, як "Машенька". Своїм дружкам вона охоче давала списувати, а коли на контрольній загадували варіанти, встигала вирішувати за усіх трьох.

Опісля сьомого дівчина зробила заявку на головування в родині. "Тату, як тобі не соромно! Мама хворіє, а ти напився як свиня", – дорікала вона татусеві, електрозварнику апаратного цеху, який щойно відзначив з приятелями день получки. "Мамо, купи татові білу сорочку, а то невдовзі Перше Травня а у нього одна, і та невизначеного кольору", – зауважувало дівча матері.

— Ти, Мурко у нас, як у жопі глаз: світишся! – радувався татко, коли був

тверезий.

У дев'ятому класі Марійка захопилася танцями. І бугі-вугі, і твіст, і ча-ча-ча, і джайв, і навіть забутий усіма чарльстон, вона витворяла у "клітці" парку залізничників завзятіше від усіх "вокзальських". А коли до неї на вальс-бостон персонально сходив саксофоніст і голова гурту Микола Владиславович, публіка ставала у коло і заздрісно спостерігала дивовижне шоу. Тим часом, друзяки трепетно відстоювали поза кліткою до кінця танців, пильно оберігаючи свою зірочку від занадто унадливих залицяльників.

На другий рік опісля закінчення школи, у розпал економічної кризи,

діждавшись повноліття, коли знайти гарну роботу було неможливо, а продовжувати навчання не мало смислу, трійця зговорилася чкурнути на заробітки до Німеччини. Ідею подала Мурка і хлопці її підхопили.

— Якщо до двадцяти семи років я не стану мільйонером, буду вважати життя пропащим, – заявив Васько.

— І я хочу мільйонершою! Хочу, хочу! І щоб з нас трьох – першою! – уточнила командирка.

— Вам що? Про тебе батьки подбають. Машеньку директор школи влаштує в інститут на державний пансіон, а я? Мені ще півроку в армії кантуватися і, мабуть, я залишусь прапорщиком у прикордонних військах: усе ж якийсь бізнес, – зажурився Вовчик.

То були часи, коли колгоспники, кинуті напризволяще, налаштувалися возити залізницею до Москви свійське м'ясо і сало на вигідний продаж. А оскільки опісля встановлення кордону, такий бізнес було проголошено контрабандою, прикордонники разом з митниками мусили усіляко його нищити. Вони швендяли по загальних вагонах і безжалісно шмонали піддатливих торбешників, хоча товар, при цьому, не конфісковували. "Ми ж українці!" – приговорювали вони, задовольняючись добровільними посвятами. А Володька наварював собі ще й на пропуску без догляду свого напарника Ваську з двома-трьома мішками контрафактних сигарет: у прикордонній Росії вони коштували набагато дешевше ніж у Конотопі.

— Ні в який інститут я не піду, але ішачити усе життя на заводі, як тато з

мамою, теж не бажаю. Маю зовсім інші плани, – нагадала Марійка своє

недавнє зізнання, яке так болісно вразило хлопців, – вийду заміж за багатого німця і житиму як панна. А ви? Що тут у Конотопі? На цигарках дуже не збагатієте. Он Дмитрик Антонов з десятого "Б" позавчора повернувся на "Опелі". Каже: там чудесно! Польський кордон перетинали за українськими паспортами, а до Німеччини перебиралися вночі через річку. Нелегалам там надають притулок, ще й добру допомогу сплачують дойче-марками.

— Тато розповідав, як після школи він з двома друзяками в гонитві за дитячою мрією стати моряками кинулись у мандри до Одеси, а звідти до Мурманська. Досі пишається тим, що вони, не маючи грошей на квитки, зайцями, не ївши, повернулися додому. Щоправда ні з чим. Я ж намалююся з Німеччини на "Мерседесі", – похвалився Василько.

Навкруг панувало радісне відчуття приватної свободи. Колесо фортуни

нарощувало оберти. Вчорашні жебраки-кооператори "вишивали" на іномарках; невиправні двієчники вихвалялися дипломами і статусом радника депутата чи міністра; ніхто не стояв на місці. У вересні 1992 року, тільки-но діждавшись демобілізації прикордонника, Мурка дала команду конкретно готуватись.

З Конотопу вирушили навантаженими металевим побутовим крамом: відра, молотки, лопати, три рубанки, дві совдепівські м'ясорубки і домкрат. За усе це залізяччя "купці" виручили у Жешуві двісті сорок доларів на трьох. На тому ж базарі познайомились із земляком на ім'я Михайло, який узявся за ці гроші переправити їх через німецький кордон. Через Вроцлав і Легницю електричками дісталися Зеленої Гури і погуляли там до ночі.

Невеличке, по-німецьки охайне польське місто, схоже на курорт, де замість мінеральної води подають прославлені місцеві вина, окрилило їх вірою в удачу. Марійка, обнявшись з одним з численних "Бахусиків" (зменшена копія статуї римського бога виноградарства, виноробства та веселощів Бахуса), розкиданих середмістям, заспівала зухвалу пісеньку з любого їй фільму "За двома зайцями":

"В небі канареєчка літає

В цьому все життя і наш резон!"

Щойно стемніло, Михайло на узятому напрокат авто вивіз їх до старовинного аркового мосту через річку Нейсе, зірваного зі свого боку гітлерівцями, щоб завадити стрімкому наступу танків першого Українського фронту. Наразі він так і стояв на третину зруйнованим. Михайло завірив, що річка тут не глибока, десь по шию, тож до берега і плисти не знадобиться: по дону ногами не більше десяти метрів. Порадив хапатися за арматурину, що стирчала з лівого краю мосту, зависати на руках, щоб зменшити висоту падіння, і відпустившись, падати у воду "солдатиком" строго у вказаному місці: там під водою не ховаються бетонні уламки.

— Я тут тричі переходив. Складіть речі у цей гумовий баул, бо вода холодна, і вночі у мокрому змерзнете.

— Щось мені не подобається це провалля, – зауважив Васько, ставши на обламаний край споруди.

— Геть! – відштовхнула його Мурка і беззастережно шаснула вниз з

висоти другого поверху у протилежний від вказаного проводирем бік: тільки булькнуло. І тут хлопці згадали, що подружка не вміє плавати. Першим отямився Володька. Він звісився із залізяки, пурнув ногами вниз, щасно дістався дону, відштовхнувся і кинувся за течією навздогін. Добре плавав Володька Жариков! За хвилину він вловив завзятущу, що абияк борсалась у воді, і облапавши ненароком усі дівочі місця, витягнув утопленицю на берег.

— Ну, усе: тепер ти нам винна! – скликнув він і припав до вуст, щоб зробити штучне дихання.

— А дулі з маком? – дівчина відштовхнула рятівника, відхаркнула піввідра води і додала: – я вас не просила; я б і сама впоралась. А ти, Вовка, наступного разу отримаєш по морді. Де мій одяг?

Діждався, коли йому перекинуть порожній баул, проводир побажав

щасливої подорожі і поїхав. Шукачі ж дармових мільйонів убралися в сухе, умостилися купкою на сухих дошках, що залишились від когось на горбку, і позасинали.

Удосвіта мандрівців побудили прикордонники, які доставили їх до комендатури у містечку Айзенштюхенштадт. Комендант – нестрижений, з наколками по усьому тілу молодик, наче він не офіцер а казна-який хіпі, – вільно спілкувався російською. Як з'ясувалося він п'ять років навчався у Москві на металурга, але попрацювати за фахом не встиг: Німецька Демократична Республіка наказала довго жити. Він пригостив порушників кавою з сосискою у тісті, розпитав хто вони і звідки, і розтлумачив, що з ними буде далі.

— Тут вас не залишать, бо у нас, в землі Бранденбург, немає роботи. Взагалі ми ображені на Радянський Союз, що не став на захист демократичної Німеччини, якою ми пишаємося досі. Айзенштюхенштадт був побудований у 1950 році як перше соціалістичне місто у Німеччині – місто металургійних заводів, яке до 1961 року називалося Сталінштадт. Опісля об'єднання Німеччини металургія занепала, і металурги втратили роботу. Тож вас, скоріше за усе, направлять до Баварії, до капіталістів, де завжди не вистачає простої робочої сили. Але, щоб ви знали: баварці не дуже приязно ставляться до мігрантів, особливо до "руських", якими вони називають усіх без розбору громадян колишнього СРСР.

Конотопську трійцю поселили в таборі, що розміщався на території колишнього "Товариства боротьби за тверезість" – комфортабельного аналогу радянських лікувально-трудових профілакторіїв (ЛТП). Окрім українців там перебували курди, білоруси, росіяни, сирійці і інші африканці. Ніхто нікого не займав, усі терпляче очікували на відправлення до "постійних" місць перебування. Десь за два тижні, опісля прибуття ще десятка українців, команду з двадцяти осіб завантажили в автобус і доставили до міста Вюрцбург у північно-західній Німеччині, де розмістили у приміщеннях колишньої американської бази. Казарми розділялися на кімнати по семеро-восьмеро жильців у кожній, тож Володька і Василь оселилися разом з п'ятьма сумчанами, а Марічка влаштувалася у сусідній "жіночій" казармі, де в кімнаті вже проживали три львів'янки.

Прибулим видали по вісімдесят марок на місячне прожиття і окремо по сімсот на літній і зимовий одяг.