Ганна

Історія одного кохання

АНОТАЦІЯ

Головна героїня твору Ганна народилася у 1922 році у сільській родині на Вінниччині. Батьки не балували жваву і талановиту дівчинку та нерідко лупцювали її з найменшого приводу. Зразу опісля закінчення нею педагогічного училища вони силоміць видали її заміж за нелюбого чоловіка, з яким вона розлучилася у перші дні війни. Її коханий Петро, якого вона ждала усю війну, довідавшись про її бездітність, від неї відмовився. Ганна вивчилась на лікаря, захистила дисертацію, надбала поважного суспільного статусу, і стала жити зі своїм першим чоловіком Яковом, який за роки війни з миршавого сержанта перетворився на ставного полковника. Опісля його передчасної смерті Ганна знову зустрілася зі своїм Петром, з яким не бачилась більше двадцяти років, і тут з'ясувалося, що протягом усього часу розлуки вони таємно сохнули одне за одним. Пара негайно вступила в шлюб і, надолужуючи втрачений час пристрасним коханням, звікувала разом щасливі тридцять років.

Перша світова була ще у розпалі, коли Російська Імперія почала битися у судомах свого самознищення. У березні 1917 року в Україні була створена Центральна Рада. Вона пообіцяла землю селянам та мир суспільству і фактично відмовилась утримувати свою ланку австро-німецького фронту. Виснажені осточортілою війною селяни у солдатській формі, не бажаючи проґавити перерозподіл поміщицької землі, почали розбігатися, і вже з літа мешканці села Цюрківці, що на Гайсинщині, учули скоре повернення своїх вояків додому. Щойно солдати побігли, старша донька панського свинаря Платона Шелестовича Степанида заходилася виглядати свого судженого Макара Лелеку. Фронтовики верталися по-різному: дехто з самими вошами і рушницею, а сусід Прокіп Коновалець, наприклад, пригнав довгу зелену армійську хуру з двома кіньми–возовиками, ще й набиту трофейним скарбом.

— Дядьку, дядечку, чи не зустрічали ви на війні Лелеку Макара? – запитала його Степаня.

— Ні, мила дівчинко, напевне наші фронти були далеко один від одного. Я – під Молодечином в окопах мерзнув, а твій красунчик, мабуть, десь у Бессарабії дівок зваблював. Але я так міркую: до зими усі позбігаються, – запевнив вояка.

Ще півроку дівка терпеливо чекала, тішячись солодкими мріями. На

різдвяні свята метушилася і без нагадувань годила матері: прибирала хату, повсюди підмазувала та підбілювала. Позичила у сусідки червоної глини, аквамарину та розмалювала батьківську піч голубками та квітками. Тривожилась за жениха, але недавній дівочий гріх бентежив душу. У вісімнадцятирічному віці, працюючи в панській економії, спокусилася вона на паничеві ласки. І не те, щоб він її обдурив, сама піддалася: замислила вийти в панни. Гімназист поїхав, а дівка ще два місяці бігала до ворожки по трави: тільки ж не завагітніти! На щастя все обійшлося: навіть матуся не запідозрила. "Що буде? Що буде?" – щемило серце тривожне передчуття: вона аж схудла.

"Бач, як свого Музичку любить", – судачили сусіди.

Музичкою на селі називали Макара Лелеку, який славився пісенним

заводіякою. Грав хоч на гармошці, хоч на гітарі, хоч на балалайці. Степаню він вирізнив здавна; проводжав її з вечорниць, милував попід хвірткою, а уходячи на війну, прилюдно назвав нареченою.

На другий день Різдва, вранці, заскочила до Степані подружка і від

порогу проторохтіла:

— Слухай, там зі станції мужики приїхали, привезли в санях хлопців, що з війни повернулися.

— А Макар?

— А як же! І мій братик, і твій Макар. Їх на війну разом забирали, разом і повернулися. Слава Богу: живі, здорові і не поранені!

Зовсім очманіла дівка: то вибіже з хати, то знову заскочить; то до віконця, то до дзеркальця. Кинулася в клуню, набрала сіна з запашних трав і обвила ними покуть. Наповнилась світлиця пахощами польових квітів, і усю родину охопило радісне збудження.

Того ж вечора коханці зустрілися біля хвіртки, і не злякав їх зимовий вітер. Тішилися в обіймах, поки мати не загнала дочку в хату.

— Ну, і чий же то тинявся попід хвірткою? – запитав батько.

— То молодший син Юстима Лелеки повернувся з фронту.

Дядько Юстим мешкав на нижньому кутку села, неподалік від церкви.

Дружиною він тримав циганку, яка народила йому шестеро синів: п'ятеро чорнявих, справжніх циганчат, а Макар вийшов русявим.

— Невже ж вояка злякався до хати? Нехай заходить: хазяйновитого батька син! – усміхнувся Платон.

Не забарилися Лелеки прислати сватів, і ще до Великого посту справили щедре, як було заведено серед добрих людей, весілля.

І ось настала шлюбна ніч… На що сподівалася дівка? Досвідчений Макар враз здогадався, що до чого. Скільки разів – в окопах і лазаретах, в караулі чи в засідці – марилася йому Вона, чиста і непорочна… А як заздрили йому фронтові побратими, що потрапили на війну, не встигши пригорнутися до жіночого тіла? І ось, він досвідчений і зухвалий впіймався на зужиту! "Вранці баби враз здогадаються. От, вертляве стерво! Обвела довкруж пальця, а тепер сопе, наче Янгол у плоті", —Макар підхопився, схопив наречену за косу і стягнув додолу. Б'ючи, він розпалився, втратив розум, бив по чому не попадя і щосили, допоки блудниця призналася, як підступний панич перестрів її в темному кутку і нахабно зґвалтував. Чи повірив у зізнання Макар, чи ні, але впродовж усього життя гамселив дружину з найменшої зачіпки. Тієї ночі чимало крови накапало на простирадло, і повитухі вранці оголосили Степаніну чесність.

Ще задовго до одруження бравий парубок Макар Лелека мріяв завести сина. Він уявляв собі цілу зграйку, не менш шести жвавих хлопчаків, яких він навчатиме господарській роботі, музиці і гендлярству. Дружина старалася з усіх сил і вже, було, догодила чоловікові, але синочок помер, проживши якусь годину.

— Не треба було мамку у живіт бити, – роз'яснила баба-повитуха.

Але Макар не вгамовувався: як уявить ласуху в обіймах слинявого панича, так і віддубасить. З-за того й друге дитя, дівчинка, народилася кволою. Хрестили її Фаїною, і матір пестила доньку, не відпускаючи від груді. На початку 1922 року Макара, разом із конем і рушницею, мобілізували до Армії УНР генерала Тютюнника, що здійснювала свій останній рейд Правобережною Україною. Покидаючи оселю, Макар проникливо звернувся до дружини, яка знову була при надії:

— Дивись, стерво, народиш ще одну курву, таку як сама, краще зразу втопи: бо вб'ю обох.

Попри грізний наказ знову народилася дівчинка і Степаня перелякалася. Що робити? Чоловік ось-ось повернеться! Попросила бабу Колодачиху втопити немовля, але та відмовилась. Тоді матір, аби позбавити небажану доньку молока, перев'язала груді шворками.

— Ой, Боженьки! Навіщо я тебе народила? Краще б висцяла десь у кропиву, – причитала вона раз від разу.

Немовля врятувала Макарова мати, циганка. Забрала його до себе і

вигодовувала жованим хлібом: ліпила з нього квачики і пхала до рота. Дитинка вижила, але стара хворіла на сухоти, що згодом прикро відгукнулося на онучці. На четвертий місяць мамка схаменулася; забрала дитинку до себе, привернула до грудей, і маленька, надолужуючи згаяне, до трьох років усе тягнулася до маминої циці. Хрестили дитину Ганною, і, попри негаразди, зростала вона жвавою й голосистою. Згодом, вже дорослою, вона жартувала, що це завдяки Петлюрі, який вчасно забрав батька на війну, вона врятувалася від каліцтва в материнському череві. Макар же, повернувшись із розгромленого війська і почувши мелодійний голосок дівчинки, свою погрозу виконав частково: віддухопелив дружину.

— Шукав я твого панича в Польщі, аби пристрелити, та не судилося, – заспокоїв він її.

Мріяв бравий вояка Макар Лелека про шістьох синів, натомість обзавівся двома дівками. До сестричок Фені і Гані батьки ставилися не однаково. Мати більш жаліла Феню, яка народилася слабенькою і росла покірною; надміру ж прудка і неслухняна Ганя її дратувала. Натомість розвеселий Макар більше тяжів до меншенької. Ще відтоді, як він, повернувшись з походу, вперше взяв її на руки, а вона щільно до нього пригорнулася і мелодійно задзеленчала, розтала його нестримана злість, і він утихомирився: нехай живе співуча дзиґа. Змалечку Ганя приохотилася до дзеркальця і тицяла своїм носиком в усе, що траплялося навколо. Насправді ж, час від часу, на неї нападала слабкість: мабуть від тих слинявих жуйок передалися до неї бабусині сухоти. Маленька, аби здоровшати, прилаштувалася після доїння крадькома злизувати з молока вершки. "Це ж треба! Годую корову досхочу; даю, як усі люди, а отримую якесь відро молока, та й те не масне!" — жалілася сусідці Степаня.

Невдовзі Макар дослухався, що молодша донька успадкувала його

музичний талант, і став їй в тому потурати: одного дня приніс додому справжню гітару.

— Ось, донечко, дарую тобі інструмент.

А дружина як заверещить:

— Що це ти приніс, старий гультяю? У нас що: жидівська хата? Я думала, з Ганьки люди будуть, а ти її в артистки сватаєш? Віднеси цей непотріб, де взяв, і щоб я його тут не бачила!

— Цить, дурна бабо! А то як лясну по морді! Вчителька підказує, що у дитини талант, отже, нехай займається. А ти, стара, краще послухай, як вона виводить! — мрійно мовив Макар, і інструмент залишився вдома.

Підростаючи, Ганя бігала до клубу вчитися грі, і музика давалася їй на диво легко: раз почувши мелодію, вона вміла миттєво підібрати її на струнах. Глядячи на неї, і сестра ухопилася за гітару, але дарма. Неслухняними пальцями вона, як не попадя, смикала струни, і замість музики у неї виходило саме дзеленчання. Тоді вона пристала до сестри, щоб та її навчила, але Ганя, збираючись до школи, навмисно відпускала струни: якщо роззява вже так хоче, нехай сама й наструнчує! Ото заплаче Феня від безсилля і пожаліється матері:

— Мамо, а Ганька знову гітару розладнала!

— Ах, ти ж, мала сучко! Ти навіщо зіпсувала музику? Негайно поладнай! — тупала ногами матір.

Фаїна приятелювала з Тетяною, сусідчиною дочкою, і вони удвох перевиховували зарозумілу Ганьку: "погляньте, їй ще дванадцяти немає, а така вже задавака! Вона тобі і співає, і танцює, і вчиться на самі п'ятірки. В усе встромляє свого носа, а вже торохтить – слова не вставиш". Одного дня подруги притиснули невгамовну до стіни і справжнісінько розіп'яли! Міцно тримали, а вільними руками тикали їй дулі під носа: щоб знала.