Хроніка непроголошеної війни
(Україна 1992 – 2025)
Людські покоління замінюють одне одного, і кожне відрізняється від інших власною системою моральних цінностей і матеріальними статками. Діти природньо бажають жити краще батьків, і з цим нічого не поробиш, бо саме ця жадоба сприяє цивілізаційному розвитку людства. Водночас, претензії на перерозподіл багатств укупі з ціннісними протиріччями породжують конфлікти поміж людьми і народами. Книга "Заручники" присвячена українцям, що увійшли в доросле життя за часи так званої Перебудови і подальшого відновлення Української Незалежності. На долю саме цього покоління випали тяготи і честь остаточної перемоги у справедливій війні з Російською Імперією, захисту цивілізаційного світу від варварської навали і подальшого вбудовування України в глобальну економіку і культуру.
Книгу можна вважати продовженням роману "Не бійся вовка, сиди в хаті", що вийшов у світ у 2023 році. В ньому, на прикладі мінливої долі батьків і дітей з великої селянської родини з Вінниччини (в давнину Брацлавщина), відображені основні історичні події в Україні у проміжок часу від облоги гетьманом Сагайдачним Москви на початку сімнадцятого століття, до російської інтервенції в Україну у 2014-2025 роках. На відміну від традиційного висвітлення історії, як низки діянь князів, полководців, президентів, міністрів, тощо, у романі історичні події подані через сприйняття її звичайними українцями.
Передмова
Хіба ж вовк винен у тому, що Господь сотворив його саме вовком? Був би він собакою, то харчувався б собі хазяйським кормом, а не гасав лісом, полюючи прудких зайців і свійських ягнят, що знаходяться під пильною охороною вівчарів і вовкодавів.
Героям цього твору, як і іншим людям, мариться, що свій життєвий шлях вони накреслюють самостійно, за власними принадами. І хоча багато чого залежить від особистості, далеко не кожному спадає на думку, що насправді усе відбувається під впливом потужних і незалежних від нього зовнішніх викликів. Генна спадковість, тваринні інстинкти і психіка, народні звичаї від діда-прадіда; особиста інтелектуальна розвиненість і попередньо набутий життєвий досвід; стан здоров'я, мода, пропаганда і маніпуляції політиків; примхи цивілізаційного розвитку суспільства; конкурентні (часто ворожі) дії інших людей і груп; географічне розташування і вихідне майнове становище, клімат і природні катаклізми, – це не весь перелік зневолень, що під виглядом власних бажань і прагнень визначають людські вчинки.
Адже ми запасаємось парасолькою не тому, що вона нам так вже подобається, а тому, що надворі йде проливний дощ. Ми харчуємся, щоб вгодити організму; вчимося, щоб отримати роботу; вдягаємося, щоб не змерзнути; піддакуємо, аби сподобатись, і суперечимо заради самоствердження. Що там вже скнарувати: люди паруються не стільки заради потомства, як в гонитві за насолодою. Врешті-решт, людина народжується і помирає аж ніяк не за власним бажанням, а усі її потуги і вчинки протягом життя прямо або опосередковано накидаються їй кимось і чимось.
І
Спекотним липневим днем 1984 року нерозлучна трійця – другокласники Люся Крутько, Вова Жариков і Платоша Шелестович – насолоджувалися волею і сонцем на трав'янистому березі святої річки Єзучі з боку Загребелля.
Хочете, покажу вам те, чого у вас немає? – раптом скликнула подружка.
Вона відкинулась на спину, задерла поділ і розсунула ноги. Але, тільки-но Володька потягнувся запустити пальця, обурено його відштовхнула.
— Ти що, дурний?
З того дня дівча стало у зграйці верховодою: вирішувала, коли і чим їм займатися та впевнено роздавала команди.
Мілочка – так називала її мама, намотувальниця цеху електромашин заводу "Червоний металіст", – справедливо вважалася найгарнішою дівчинкою молодших класів другої середньої школи і з переходом із класу в клас усе красивішала і красивішала. Володька з Платоном невідступно перебували поряд і безмежно пишалися цією близькістю; хоча на їхню думку подружка усе ж таки мала два дефекти: відмінниця й задавака. Ні в яку силу її не можна було спокусити на щось, що не вона придумала. Вона усе хапала на літу, незмінно вигравала олімпіади, її шанували учителі, а директор школи кликав її не інакше, як Мілочка. Своїм дружкам вона охоче давала списувати, а коли на контрольній загадували варіанти, встигала вирішувати за усіх трьох.
Опісля сьомого дівчина зробила заявку і на головування в родині. "Тату, як тобі не соромно! Мама хворіє, а ти напився як свиня", – дорікала вона татусеві, електрозварнику апаратного цеху, який щойно відзначив з приятелями день получки. "Мамо, купи татові білу сорочку, а то невдовзі Перше Травня а у нього одна, невизначеного кольору, ще й засмальцьована", – зауважувало дівча матері.
— Ти, доця, у нас як у жопі глаз: світишся! – радів татко, коли був
тверезим.
У дев'ятому класі Люся захопилася танцями. І бугі-вугі, і твіст, і ча-ча-ча, і джайв, і забутий усіма чарльстон, вона витворяла у "клітці" парку залізничників найкраще від усіх вокзальських; а коли на вальс до неї зі сцени персонально сходив саксофоніст і голова гурту Микола Владиславович, танцюристи ставали у коло і заздрісно спостерігали променисте шоу. Тим часом, друзяки трепетно відстоювали до кінця танців поза кліткою, пильно оберігаючи свою зірочку від занадто унадливих залицяльників.
На другий рік опісля закінчення школи, діждавшись повноліття, у
розпал економічної кризи – коли знайти гарну роботу було неможливо, а продовжувати навчання не мало смислу – трійця зговорилася чкурнути на заробітки до Німеччини. Ідею подала Люся, і Платон її підтримав.
— Якщо я до двадцяти семи років не стану мільйонером, буду вважати життя пропащим, – заявив він.
— І я хочу мільйонершою! Хочу, хочу! І щоб з нас трьох – першою! – уточнила командирка.
— Вам що? Про тебе батьки подбають. Мілочку директор школи влаштує в інститут на державний пансіон, а я? Мені ще півроку в армії, і мабуть я залишусь там прапорщиком: усе ж якийсь бізнес, – признався Володька.
У той час колгоспники, кинуті напризволяще новою владою, налаштувалися возити залізницею до Москви свійське м'ясо і сало на вигідний продаж. А оскільки опісля встановлення кордону, такий бізнес було проголошено контрабандою, прикордонники разом з митниками мусили усіляко його нищити. Вони швендяли по загальних вагонах і безжалісно шмонали піддатливих торбешників, хоча товар, при цьому, не конфісковували. "Ми ж українці!" – приговорювали вони, задовольняючись добровільними посвятами. А єфрейтор Жариков наварював собі ще й на пропуску без догляду свого друга і компаньйона Платона Шелестовича з двома-трьома мішками контрафактних сигарет, що у прикордонній Росії коштували набагато дешевше ніж у Конотопі.
— Ні в який інститут я не піду, але ішачити усе життя на заводі, як тато з мамою, теж не бажаю: маю зовсім інші плани, – нагадала Люся своє
недавнє зізнання, яке так болісно вразило хлопців: – вийду заміж за багатого німця і заживу як панна. А ви? Що тут у Конотопі? На цигарках дуже не збагатієте. Он Дмитрик Антонов з десятого "Б" позавчора повернувся на "Опелі". Каже: там чудесно! Польський кордон перетинали за українськими паспортами, а до Німеччини перебиралися вночі через річку. Нелегалам там надають притулок, ще й добру допомогу сплачують дойче-марками.
— Тато розповідав, як після школи він з двома друзяками в гонитві за дитячою мрією стати моряками кинулись у мандри до Одеси, а звідти до Мурманська. Досі пишається тим, що вони, не маючи грошей на квитки, зайцями, не ївши, повернулися додому. Підкреслюю: ні з чим. Я ж намалююся з Німеччини на "Мерседесі", – похвалився Платон.
Навкруг панувало радісне відчуття приватної свободи. Колесо фортуни
нарощувало оберти. Вчорашні жебраки-кооператори красувалися на іномарках, невиправні двієчники вихвалялися дипломами і статусом радника депутата чи міністра: ніхто не стояв на місці. У вересні 1992 року, тільки-но діждавшись демобілізації прикордонника, Людмила дала команду конкретно готуватись.
Від Дмитрика Антонова з десятого "Б", який двічі їздив торгувати до Польщі, дізналися як правильно їхати і на чому можна заробити, тож вирушили з Конотопу, навантажившись побутовим металевим крамом: відра, молотки, лопати, три рубанки, дві совдепівські м'ясорубки і домкрат. За усе це залізяччя торгівці виручили у Жешуві двісті сорок доларів на трьох. На тому ж базарі познайомились із земляком на ім'я Василь, який узявся за ці гроші переправити їх через німецький кордон. Через Вроцлав і Легніцю електричками дісталися Зеленої Гури і погуляли там до ночі.
Невеличке, по-німецьки охайне польське місто, схоже на курорт, де замість мінеральної води подають прославлені місцеві вина, окрилило їх вірою в удачу. Люся, обнявшись з одним з численних "Бахусиків"* (зменшена копія статуї римського бога виноградарства, виноробства та веселощів Бахуса), розкиданих середмістям, заспівала зухвалу пісеньку з любого їй фільму "За двома зайцями":
"В небі канареєчка літає
І співає прямо в горизонт,
А ми підем вип'єм, погуляєм,
В цьому все життя і наш резон!"
Щойно стемніло, Василів компаньйон вивіз їх на авто до старовинного аркового мосту через річку Нейсе, зірваного зі свого боку гітлерівцями, щоб завадити стрімкому наступу танків першого Українського фронту. Наразі він так і стояв на третину зруйнованим. Василь завірив, що річка тут не глибока, десь по шию, тож до берега і плисти не знадобиться: по дону ногами не більше десяти метрів. Порадив хапатися за арматурину, що стирчала з лівого краю мосту, зависати на руках, щоб зменшити висоту падіння, і відпустившись, падати у воду "солдатиком" строго у тому місці: під водою там не ховаються бетонні уламки.
— Я тут тричі переходив. Складіть речі у цей гумовий баул, бо вода холодна, і вночі у мокрому змерзнете.
— Щось мені не подобається це провалля, – зауважив Платон ставши на обламаний край споруди.
— Геть! – відштовхнула його Люська і беззастережно шаснула вниз з висоти
другого поверху у протилежний від вказаного проводирем бік: тільки булькнуло. І тут хлопці згадали, що подружка не вміє плавати.