Не бійся вовка, сиди в хаті

Микола Кульчицький

Роман

Це сага про кілька поколінь однієї української родини з часів козаччини до наших днів, але головна увага автора прикута до його покоління, "житіє якого досі не знайшло правдивого відображення в літературі. Покоління жахливої війни і горьованих повоєнних років. Покоління, в свідомості якого вслід за "шістдесятниками" розповсюдилися сумніви щодо правильності курсу правлячої комуністичної партії. Покоління, яке не доросло до активних змін, натомість у своїй масі покірно пристосовувалось до нав'язаної йому реальності". Як твердить автор: "Я намагався писати правдиву натуралістичну прозу; подавати життя світлим і брудним, ілюзорним і реальним — таким, яким я побачив його на власні очі і відчув на власній шкірі".

Довідка

Кожна родина середньовічного лицарства відносила себе до того чи іншого гербу; одним з найвидатніших серед українських сімейств вважався славний герб Драго-Сасів[1].

Гербова легенда виводить Сасів від волоського графа Ванчалуха[2], який отримав від польського короля широкі землеволодіння в околицях Турки[3]. Насправді Герб має угорське походження, пов'язане з лужанами, яких угорські королі у ХІІІ ст. розселили на теренах Мармарошу[4], з метою захисту від татар. Згодом до нього зарахували себе чимало родів, що насправді не мали стосунку ані до угорських, ані до волоських Сасів.

Півмісяць у гербі символізує надію, велику хвалу, успіх і вірність. Зірка — прагнення мети, атрибут свободи, натхнення і честолюбства. Стріла у гербі Сас означає того, хто вступає в бій, не вагаючись і незважаючи на гаданий фінал[5].

Серед більш ніж двох тисяч фамілій, української шляхти в Галичині, що відносили себе до гербу Драго-Сасів, можна знайти і рід Шелестовичів. Найвідомішим представником роду вважається Юрко Кульчицький (Шелестович) — герой Віденської відсічі 1683 року, засновник першої кав'ярні у Відні і автор рецепта "віденської кави". Протягом століть родина розросталася, родові земельні наділи подрібнювались, і більшість представників роду виродилась у дрібну шляхту, яка, зрештою, і зовсім збідніла. Так, спроквола, наступні покоління колишнього лицарства покинули родові обійстя і розійшлися по світах у пошуках власної долі.

Дивіться також


Родове древо сімейства Шелестовичів


ПЕРЕДМОВА АВТОРА

Ця книжка писалася дванадцять років і так склалося, що рукопис я закінчив саме двадцять третього лютого 2022 року. Другого дня вранці, коли я стояв в черзі до аптеки "Оптові ціни", повз нас вулицею Свободи прогуркотіла довга череда добре знайомих мені "радянських" танків і бронетранспортерів, розмальованих жовтими і зеленими плямами. Від початку масованої російської інтервенції минуло лише кілька годин, тож я подумав, що то наші війська виступають на перейми загарбникам. Щоправда, мене насторожило те, що рухалися вони у протилежний від кордону бік і мали на броні нез'ясовну літеру Z. Україна піднялася на захист свого суверенітету і цілісності, і переді мною постало питання доречності публікації роману у такий драматичний час. Роман присвячений моєму поколінню, житіє якого — на мою думку — досі не знайшло правдивого відображення в літературі. Покоління жахливої війни, і горьованих повоєнних років. Покоління, в свідомості якого услід за "шестидесятниками" розповсюдилися сумніви щодо правильності курсу правлячої комуністичної партії. Покоління, яке не доросло до активних змін, натомість у своєї масі покірно пристосовувалось до нав'язаної їм реальності. В "єдиному пориві" ми трудилися там, де "Родина прикажет", але кожен з нас, охоплений нестримним потягом до волі і нескінченного кохання, повсякчас шукав власний шлях до упорядженого і цікавого життя. І я подумав: Україна переможе; наші воїни-Герої повернуться до рідних мешкань і зіткнуться з довоєнним розладом, безробіттям і кричущою несправедливістю. Не меншу зневіру і розгубленість відчуватимуть ті, хто втратить рідних їм людей, здоров'я, домівки і засоби жити. Хоч-не-хоч постане питання: а чим це займалися наші батьки, діди й прадіди останні сто років, якщо не спромоглися розбудувати процвітаючу країну? І мені здається, що, описуючи повсякдення пересічних людей, я певною мірою розкрив цю складну і делікатну тему. Я намагався писати правдиву натуралістичну прозу; подавати життя світлим і брудним, ілюзорним і реальним — таким, яким я побачив його на власні очі і відчув на власній шкірі. Історичні події і особистості, відомі з літератури, інтернету і переповідань, подані у моїй власній інтерпретації. Жодною мірою я не пнувся нав'язати свій світогляд чи цінності, але сподіваюсь, що книжка допоможе читачу самотужки розібратися що до чого. Зрештою, у березні — травні я таки розіслав рукопис у електронному виді до дев'яти іменитих видавництв. І не отримав жодної відповіді.

Герої книги списані з натури, але жоден з них не є автентичним якоїсь конкретній особі: цілісно вони створені уявою автора. Хтось поєднує в собі риси кількох відомих мені жінок і чоловіків, а хтось і зовсім вигаданий персонаж. Щоб нікого не образити, усі прізвища та імена змінені. Це стосується і підприємств, організацій в яких відбувалися ті чи інші події. Реально збережені назви міст: Конотоп, Одеса, Суми, Луостарі та інші.

Я дякую своїм батькам Кульчицькому Гордію Платоновичу і Казаковій Олександрі Геннадіївні, що залишили за собою родинні спогади більш віддалених часів; сестрам Кульчицькій Катерині Гордійовні і Легкун Анні Макарівні, від яких збереглися їхні особисті архіви: листування, денники, вірші. Вдячно згадую усіх моїх друзів від дитячого садку, школи, армії, інституту до великого бізнесу, які пройшли зі мною життєві шляхи і щедро поділилися зі мною своїми талантами, повагою, любов'ю та надихнули на написання такого об'ємного твору. Особливо дякую моїй дружині Катерині Іванівні Олех, яка доброзичливо, активно й беззастережно, у повній мірі підтримала мене у цій, здавалося б, "химерній" справі і створила усі умови, щоб мені жилось і працювалося комфортно.

Роман вийшов в світ за сприяння відомої видавниці і літераторки шановної пані Світлани Короненко, і їй за це особиста подяка.

Сподіваюсь, що твір знайде свого читача. Далі буде.

Слава Україні — Героям слава!

Микола Кульчицький.

Грудень 2022 р.


КНИГА ПЕРША


Частина І

"Шануй свого батька й матір свою, щоб добре було тобі, та щоб довголітнім був ти на землі".

Старий Заповіт

Розділ 1. Діди й прадіди. Брацлавщина

Луговою стежиною, що ледве проглядалася у пишному різнотрав'ї річної заплави, поміж узбережних кущів, від спустошеного війнами Дикого поля у бік Чорного лісу повільно рухалася валка з двох возів. Попереду, нукаючи час від часу втомленого жеребця, поважно просувався обвішаний зброєю діжкуватий вершник у козацькому синьому кунтуші і червоній шапці. Стомлений довгою дорогою він куняв у сідлі, проте усе навкруг бачив і тримав мушкет напоготові. Звали козака Панас Цюрка, а тут, понад Бугом, він відшукував собі місце для поселення. Вже не одну підходящу галявину минув, але сунувся далі й далі, бо, сподіваючись на палку дівочу ласку, замислив зупинитися тільки там, де бісова дівка нарешті схаменеться. Але та вперто ховалася під строкатою кошмою і не проявляла до навколишніх красот жодного інтересу.

На Січ Панас потрапив в утробі матері. Коли "Перекопський цар" Давлет Гарай, вкотре спустошивши Брацлавщину, повертався з набігу, козаки відбили від орди купку бранців і серед них — вагітну молодичку. Жінка народила і відразу ж померла, не встигши хоча б щось про себе повідати. Інші бранці розповіли, що, можливо, сердешна була зі спаленого татарами хутору, що одиноко містився понад Бугом у напрямку Ладижина. Ото і все, що згодом дізнався Панько про себе. Хібащо один старий козарлюга, повернувшись з полону, щось патякав про переселенця галичанина, який нібито мешкав у тому краї і зник безвісти разом із родиною. Отже, хлопець виріс на Січі й у сімнадцять літ уже отримав бойове хрещення у поході на турків.

До кого тільки не наймався і з ким не воював відтоді бравий козак Цюрка! В Угорщині і Волощині бився з турками; у Польщі і Литві ратоборствував з Короною Польською на боці шведів; згодом на берегах Балтійського моря стинався вже з ними за короля саксонського. А вже помстися татарам у Криму або туркам на узбережжі було для козацтва святим ділом. І хоча левову частку доходів і трофеїв від тих звитяг Панас по молодості розтринькав, горщик золотих монет у хованці на дніпровському острові зберігся незайманим. Ось саме на ті кошти і задумав він облаштувати собі хуторець над Бугом і вікувати там, нікого не займаючи. Він сподівався, що похід на Московію стане останнім, але закінчився він невдало. Хоч і погуляли, хоч і попалили тамтешні міста й поселення, але ні слави, ні здобичі не здобули. Хіба що при штурмі Тверських воріт примудрився Цюрка врятувати від смерті самого Сагайдачного. Сталося це, коли кряжистий московит — у постолах, без кольчуги, але при шоломі, — вже майже підіпхнув під гетьмана короткого списа, Панас уперіщив його шаблюкою по макітрі; гартований клинок ковзнув по шолому і відтяв нападнику руку по саме плече. За цей подвиг гетьман згодився відпустити заслуженого витязя з війська зі славою, ще й надав йому грамоту на вільне поселення. На останок Панас сходив в набіг на Крим з отаманом Сулимою і звідти вже повернувся не з порожніми руками: один віз він завантажив ковдрами, посудом та іншим домашнім скарбом; на іншій хурі сховав від сонця і заздрих очей найціннішу свою здобич — шістнадцятирічну татарку, яку вирвав прямо з материнських рук. Дівча й саме боляче дряпалося і кусалося, а тут ще й стара відьма вчепилась ззаду в шию! Засвітив бусурманці навідмаш ліктем поміж очі, та не розрахував сили, і впала нападниця замертво.

1 2 3 4 5 6 7

Інші твори цього автора:

На жаль, інші твори поки що відсутні :(