"Русня" лютувала, розкручуючи черговий весняно-літній наступ, а у лісовій посадці понад дорогою на Гуляй-Поле двоє українських розвідників допитували полоненого танкіста.
— Ну, признавайся, кацапе, скільки наших воїнів вбив? Багато мирних українців закатував? Що тобі конкретно відомо стосовно весняного наступу? – запитував принишклого вояку капітан Кошлатий на прізвисько "Квант".
— Ти ж дивись, падлюко, правду кажи, бо цей командир двічі не запитує: раз, два і в розхід, – проникливо додав його напарник, сержант Хвасоленко, позивний "Васо́".
Ці двоє упіймали ворожого сина, коли той вискочив з палаючого
танка і качався по землі, намагаючись загасити комбінезон. Коли він нарешті впорався, сержант прив'язав його спиною до обгорілого пня і перепитав капітана: – ну що, замочимо тут, чи потягнемо до штабу? Може премію нарахують, або й по медалі заслужимо?
— Спершу допитаємо… Звідки ти, мерзотнику, і як потрапив в Україну?
— Я із Заполярья, Мурманська область, поселок Луостарі, в/ч 26738. Нас перекинули сюди на допомогу шахтарям Донецької Народної Республіки боронитися від бандерівців і бандитів з Правого Сектору. Служу за контрактом. Особисто нікого не вбивав і не катував…
— Військове звання і посада…
— Прапорщик, командир середнього танка Т-55.
— Що можеш розказати стосовно служби? Самогон п'єш? Дай йому ковток сержанте…
— Ну і хто ти насправді? Говір твій мені щось нагадує. Прізвище, ім'я, по батькові.
— "Здо́ровец Артём Николаевич. Если чесно, родом из Украины. Город Конотоп".
— Отож, чую домішку рідного суржика. Тобто, по-нашому, Здорове́ць Артем Миколайович, з Конотопу. Далі…
— У 1989 році був призваний на строкову службу ще у Радянську Армію. Потім залишився на понадстрокову вже у РФ. Я проти цієї війни, але служу за контрактом, а наказ є наказ. Прошу доставити мене до штабу, хочу проситися на обмін, додому.
— Ну і як там, у Магадані?
— У Мурманську? А що? Служба рахується рік за два. Дві тисячі доларів на місяць, не враховуючи бойових. А ще ж пенсія з вислугою… З тридцяти двох років я вже пенсіонер. Знаєте, там природа! Я запав ловити рибу сьомгу. Щорічно до ста кілограмів засолюю. Дітям подобається! Але, якщо усе скінчиться благополучно, планую перебратися до Криму.
— Кажеш, за кожного вбитого українця доплачують? Чи ти не вбивав? А кажуть, твій танк, баштовий номер 511 у Степному біля магазину розстріляв сільських жителів, що скупчилися за гуманітарною допомогою. Шістнадцятеро загиблих, з них троє дітей.
— Моя машина п'ятсот тринадцята, а п'ятсот одинадцята – то машина командира роти.
— Земляк, кажеш… А в Конотопі хто у тебе залишився?
— Батьки померли. Сестра живе. Але я з нею не спілкуюся.
— Путіна поважаєш?
— Щоб про нього не казали, а Путін – геній! Він Росію з колін підняв. Ви знаєте, що в Росії рівень життя удвічі вищий ніж на Україні?
— Знаю. Буцегарня, в якій підгодовують сьомгою.
— Мусимо поквапитись, командире, – підказав сержант: – незабаром прискочать поплічники, його шукатимуть…
— Так кажеш, повернешся до РФ і оселишся в Криму? Бичків ловитимеш… Ну, ну, побачимо, – зазначив "Квант" і, рушивши посадкою у бік Верхньої Терси, розпорядився: – я піду наперед, а ти, "Васо́", невдовзі розв'яжи земляка. Наздоганяй.
Залишившись з бранцем сам на сам, сержант Хвасоленко ні на мить
не замислився. Він правильно зрозумів командира… Кілька разів пройшовся повз зрадника, опісля віддалився метрів на п'ять, розвернувся до нього спиною і застиг нерухомо.
— Командир наказав розв'язати, – нагадав про себе той.
— "Кінчена сволота!" – спалахнуло у свідомості. Боєць різко
розвернувся, вихопив пістолет і вистрелив навскидку, начебто в мішень. Влучив точно в лоба, поміж очі.
— "Гарний постріл! – похвалив він себе. – Мені можна, я ж зі Жмеринки".
Як і було обіцяно командиром, він відв'язав тіло від пенька, а мотузку закинув на дерево.