Мамині казки про зайчика

Перша казочка

– Ну, що ж вам сьогодні розказати? – спитала мама, сідаючи на стілець біля Сашкового ліжка.

– Казочку! – одразу попрохав Сашко.

– Ні, не хочу казку! Вони все одно вигадані. Краще справжню історію! Або з Біблії! – одразу заперечила Оксанка. Вона була на п'ять років старша від братика, й уже ходила до третього класу.

– А я хочу казочку! Про зайчика! – захнюпав малий.

Мама зітхнула, подивилася на доньку, на сина, кинула поглядом у вікно, де з вечірнього неба крізь фіранку зазирав до кімнати місяць-молодик.

– Буде вам казочка про зайчика, – Сашко одразу всміхнувся й міцно притулив до себе свого іграшкового улюбленця, Оксанка ще хотіла сперечатися, але мама одразу додала. – Проте геть правдива.

Жило в одному лісі Зайченя. Воно було ще зовсім мале, трохи неслухняне, а також непосидюче й дуже допитливе. Все йому цікаво: і де сонечко спить, і скільки років старому дубові, й чому трава зелена, а небо синє…

Одного вечора, коли мале Зайченя лягало спати (а того дня воно добряче набігалося в лісі, граючи з друзями), спитало в матусі Зайчихи:

– Мамо, а ви з татом давно живете в цьому лісі?

– Так, синку, ми тут народились і виросли.

– А ліс тоді був великий?

– Старий і великий, як і зараз.

– І в ньому так само текла Синя річка?

Мама Зайчиха ствердно хитнула головою:

– І коли моя мама народилася, наш ліс також був старий і великий, і в ньому текла Синя річка, і росли могутні дуби та клени біля галявини… І коли моя бабуся, й навіть бабуся моєї бабусі були маленькими, ліс усе одно був древнім і величним, а небо голубим…

– Виходить ліс ріс завжди? – запитав маленький вуханчик.

– Ні, мій хлопчику, – й матуся Зайчиха поправила на ліжечку ковдру.

– А звідки ж він тоді узявся, наш ліс, і річка, й небо?

Мама Зайчиха уважно подивилася на свого малого поспитайлика, он який він вже дорослий: такі серйозні запитання постають у його сіренькій голівці.

– Усе, що ми бачимо: всі дерева, кущі, травичку, зірочки в небі, звірят, великих і малих… І навіть те, що ніколи не бачили: велику ріку, до якої стримить наша Синя річка, ті теплі краї, куди відлітають на зиму наші птахи, й навіть людину – все-все на світі створив Бог.

– І нас із тобою?

– І нас із тобою.

Зайченятко вагалося, про що б його ще запитати матусю, адже скільки нових "хто, що, як, де, коли й чому?" постало в його голові. Але мама Зайчиха поцьомала його:

– На добраніч! Спи вже!

Й рушила з кімнати.

"Який же Бог? – міркувало собі Зайченя. – Мабуть Він дуже-дуже могутній, бо створив такий великий світ. І мудрий, тому що все на світі до ладу: небо синє, трава зелена, сонце тепле… А ще мабуть добрий… Адже Він створив смачну моркву й капусту. І про всіх піклується."

Наступного ранку зайчика розбудив золотавий побратим, сонячний зайчик, і нагадав, що за вікном чудовий новий день, то ж годі лежати в постелі, краще бігти на вулицю. Отож Зайченя встало, застелило ліжечко, вмилося і поспішило на кухню. Там мама Зайчиха готувала щось смаченьке до сніданку.

– Матусю, я так хотів у тебе вчора спитати: який Бог?

– Ото запитаннячко! Ну, Він всемогутній, мудрий, добрий, турботливий…

Слухаючи маму, Зайченя схвально хитало головою, мовляв, так я і думав.

– …і вічний.

А ось тут постало знову запитання.

– А як це вічний?

– Це такий що немає ні початку, ні кінця.

– Тю, хіба таке буває, щоб ані початку, ні кінця, – здивувався малий. – Все десь починається: і дуб – від кореня, і річка від джерела…

Мама Зайчиха ласкаво всміхнулася й витягла з печі деко, а на ньому всілякої смакоти повно:

– На ось тобі, поспитайлику малий, бублика. Та перш ніж вкусити, пошукай мені, де в нього початок, а де кінець.

Зайченя взяло з дека теплий хрумкий бублик, повертіло його туди, сюди… Нема в бублика ні початку, ні кінця.

– Ото ж бо! Є таки речі, що не мають ні початку, ні кінця! – похитала головою мудра матуся. – То життя людини, звіра чи птаха, чи квітки, як річка біжить від джерела й до гирла, від народження й до смерті, але Бог не постає й не зникає… А тепер хрумай бублика й біжи до друзів, – проказала Зайчиха.

А малий вуханчик ще довго потім міркував над маминими словами, й думав, що є на світі речі, які не просто зрозуміти: Бог добрий так само, як сонце тепле, і мудрий, і всемогутній. А є таке дивне слово як вічність, кругле, наче бублик, схоже на велику таємницю…

Друга казочка

Цього разу після вечірньої молитви матуся сіла на Оксанчине ліжко та знову запитала:

– Що ви хочете послухати на добраніч, мої маленькі?

– Казочку, казочку! Про Зайченя! – одразу вигукнув Сашко.

Оксанка вже не сперечалася й матуся стала оповідати.

Коли ввечері мама Зайчиха зайшла до синочкової кімнати, щоби побачити, чи вклався вже її маленький неслух у ліжечко, то вона побачила… Просто жах, що вона побачила! Від несподіванки аж у лапи сплеснула:

– Лишенько моє вухате! Що ж це ти робиш?

Зайченятко замість того, щоб укладатися спати, поскидало на ліжко купу речей і тепер сиділо та старанно збирало заплічник.

– Я, мамо, завтра рушаю в мандри, – статечно промовило Зайченя.

– У мандри? Куди це ти вирішив помандрувати? – ще більше здивувалася Зайчиха.

– Ще не знаю, чи близьким буде мій шлях, чи далеким, але конче мушу йти…

– Та куди ж? – зовсім занепокоїлася матуся.

– Хочу знайти Бога, побачити Його, вклонитися Йому, й подякувати за те, що Він створив наш ліс таким гарним…

– Хух! – полегшено зітхнуло Зайчиха, засміялася й сіла на стільчик. – Оце утнув малий!

– Чого ти смієшся?! – здивувався й навіть трохи образився зайчик. – Хіба я кепсько придумав? Адже ти сама мене вчила, що коли мене хтось вгощає солодкою морквинкою чи ще чимось смачненьким, то завжди слід казати "дякую" або "спасибі". А Бог же створив усю моркву на світі! Та що там моркву, цілий світ! – вигукнув малий, бо ніяк не міг збагнути, чому мама спочатку здивувалася, потім злякалася, а тепер сміється.

– Ой, розвеселив же ти мене! А я була вже за серце схопилася! – Зайчиха похитала головою. – Хіба ж я з того сміюся, що ти хотів подякувати Богові за моркву та всенький світ? Ох! Та ж треба дякувати. І щодня. Адже все, що тільки маємо, від Нього, від Творця, до нас приходить. Він і сонечку щодня каже сходити, і дощику вчасно йти, а травичці рости. І навіть зимі-сніговійці наказує не бути надто холодною… Але ж – рушати для цього в мандри, з заплічником! Ох!

– З заплічником, щоб харчів з собою взяти, і светра теплого – я ж не знаю, як далеко йти, – відповів зайчик.

– Бо нікуди йти не треба! – усміхнулася матуся. – Господь є скрізь, де Його люблять. Тож, коли хочеш подякувати Йому за щось чи попросити про щось, просто скажи – й Він почує.

– Отак просто… І йти нікуди не треба? – трохи розчаровано проказав малий. Йому вже ввижалися героїчні пригоди майбутньої славної подорожі. – Сказати й почує? Скрізь? Хіба таке можливо?

– Мабуть нам із тобою це видається неможливим: чути кожного, хто тільки покличе, та ще звідусіль. Але, подумай сам: якщо Бог створив цілий світ, і всіх істот, що мешкають у ньому – й наш ліс, і старий дуб, і Синю річку, а також нас із тобою, то чому Йому буде важко почути, коли якесь творіння позве Його?

– А й правда! – зраділо Зайченя. – Тепер я щодня буду дякувати Богові за все те добре та радісне, що Він нам посилає. Розказуватиму Йому про свої справи…

– Молодець! А тепер – нумо поскладаймо речі до шафи, а тоді стели постіль й вкладайся спати. Пізно вже.

– Зажди, матусю, а можна ми завтра з друзями таки трохи поподорожуємо? Не далеко, тільки на нашій галяві… та ще до річки добіжимо… Га, матусю, можна?

Зайчиха зітхнула – що вже з ним зробиш, з цим капосником малим.

– Тільки недалеко, глядіть.

І вони разом прибрали в кімнаті.

Потім у ліжечку Зайченя ще довго дивилося на зорі, які зазирали до кімнати крізь віконце, й думало, що як же це добре: аби поговорити з Богом, не треба йти в далекі світи, а варто лише тихенько покликати – і Він почує. Адже на світі є багато чудових речей, просто скарбів, за які маленький зайчик хотів сказати Творцеві: "Дякую!" І найпрекрасніший у світ Божий дар навіть не морква, а його добра та мудра матуся.

– Я теж щодня дякую Господу за тебе, матусю! Ти в нас найкраща в усьому світі! – сказала Оксанка, цьомаючи маму надобраніч.

– Бо навіть зайчикова мам не знає таких казочок, як ти, – додав Сашко, й обійняв свого іграшкового товариша.

Мама нічого не сказала. Вона тільки всміхнулася.

Третя казочка

– Тож Зайчик таки вирушив у мандри? – спитав увечері маму Сашко.

– Та трохи помандрував, – усміхнулася мама. – Але не довго, якраз, аби встигнути до обіду. А вже вдома на нього чекала Велика Таємниця.

– Так уже й таємниця? – не повірила Оксанка.

– Еге ж, найсправжнісінька, – загадково мовила мама. – Слухайте.

Отож наступного дня Зайченя зі своїми товаришами мало захоплюючу подорож довкола їхньої Великої Галявини до самої Синьої Річки. Ось. Нагулялись, аж потомились. І зголодніли добряче.

Прибігло Зайченя додому обідати.

Проте маленький вуханчик був таким уже поспитайликом, що розпитувати маму з татом про всеньке все на світ не втомлювався ніколи. Ось і за столом він знову спитався:

– Матусю! Ти казала, що Бог мене чує, так?

– Так, малий, так. І тебе, і мене, і кожного, хто Його погукає. Розмова з Богом називається молитвою.

– А Йому не тяжко всіх слухати – це ж скільки зайчиків кличуть Його щодня. А ще ж і мишки, й білочки, і їжачки, і пташки… І скільки всіх звірят лише в нашому лісі!

– Не тяжко, адже я Тобі казала, що Бог усемогутній. Він же створив кожного з нас, звірят, і людей також, і ще ангелів… Усіх, багато-багато. Й кожного він чує та знає на ім'я.

– Мамо, а якщо Бог може зробити все, що завгодно, то можна Його й попросити, правда?

– Правда!

– І Бог відповість?

– Аякже! Якщо те, що ти просиш, на добро тобі й тим, хто довкола тебе, то Господь подарує тобі те, прохане. А якщо з того вийде щось лихе чи просто непотрібне, то скаже: "Ні, малий, того робити не варто!" А часом буває, що просять у Бога річ добру, але не вчасно, тоді Господь відповідає: "Зачекай!".

– Так само, як і ви з татом!

– Атож…

Зайчик зрадів. Он як воно виходить: із самим Творцем неба, землі та нашого лісу можна говорити так просто, як із мамою чи татом. І навіть попросити про щось.