Дівчина й дерево

(Студентська казка)

– Привіт! Як ся маєш?

– Усе гаразд, дякую.

– Чому ти вчора не прийшла? Мала багато пар?

– Так, у мене була купа лекцій, а потім ще в бібліотеці сиділа… Страшенно втомилася. Але зараз маю аж дві вільні години.

Дівчина сіла на лавку під Кленом.

– Я трохи почитаю біля тебе, добре?

***

Вони познайомилися вже давно, коли Оля була ще на першому курсі. Вона часто гуляла Маріїнським парком, іноді зі своїм хлопцем, іноді з подругою, але найчастіше сама, щоби відпочить і розвіятися. Якщо було нехолодно, дівчина сідала на лавку під крислатим Кленом і читала. Їй дуже подобався той Клен: "Він такий високий, сильний, широкоплечий, мов Атлант, що тримає небо".

Тоді був звичайний теплий і сонячний день бабиного літа, Оля сіла під своїм улюбленим деревом і дістала з заплічника книжку.

– Привіт!

Дівчина озирнулася – навкруги ні душі.

– Певно почулося.

– Не почулося. Це я, Клен.

Оля підвела очі.

– Я тебе часто тут бачу. Ти мені подобаєшся. Будьмо друзями! – вів далі Клен.

"Мабуть, хтось вирішив трохи пожартувати, що ж …"

– Що ж, будьмо друзями.

І раптом вона зрозуміла, що то не жарт, а тільки маленьке буденне чудо.

Так почалася їхня дружба.

***

– Ти любиш осінь? – спитав одного разу Клен.

– Навіть не знаю. Осінь досить суперечлива пані. Вона така вродлива, але й така вередлива. Я певно знаю, що люблю весну…

– Я теж.

– …Проте осінь? – промовила Оля. – Вона сумна, в своїй величі. Все навколо яскраве, барвисте. Яке багатство, яка розкіш! Золото й багрянець! А потім дощ, сірий, похмурий, буркотливий…

– Ти, напевно, поетка! – усміхнувся Клен. – Я так люблю тебе слухати.

– А осінь?

***

– Я відкрию тобі одну таємницю: в мене сьогодні день народження, – сказав якось Клен

– Справді? А скільки тобі років?

– Сто п'ятнадцять.

– Це багато чи мало?

– Я майже твій ровесник, хіба що трохи старший.

Дівчина розсміялася.

– О, навряд чи я стільки проживу!.. Мені так соромно, що я не маю подарунку. Навіть не знаю, що тобі подарувати…

Клен трохи помовчав.

– Подаруй мені своє слово.

– Слово? Тобто?

– Дай слово, що ти ніколи не збайдужієш, не закриєш своє серце для краси та не розучишся мріяти.

– Я боюся порушити обіцянку. Навіть не зумисне, ненароком. Не завжди виходить дотримати слова.

– Ти не зможеш зрадити подарованої мені обітниці. Хіба, якщо дуже захочеш. Бо кожна травинка й дощинка, кожен промінь, кожен листочок промовлятимуть до твоєї душі та не дозволять їй закам'яніти.

– Присягаю щомиті бачить і любити красу живого світу! – урочисто промовила Оля.

***

– Що ти робиш? – спитав Клен, зазираючи в Олин записник.

– А ти не будеш сміятися?

– Ні в якому разі!

– Розумієш, у мене є маленька сестричка. Вона дуже за мною сумує, бо я в Києві, далеко, а вона вдома. Ось щоб її потішити, я щотижня пишу їй віршик або казочку.

– Я теж дуже люблю вірші, – Клен усміхнувся. – Років зо тридцять тому під моїм віттям часто відпочивав один поет. У нього були такі ніжні вірші, особливо про осінь. Я від тоді теж віршую. Тільки не словами, а нашою деревською мовою.

– А люди думають, що то просто вітер в гіллі шумить. Вгадала?

Клен мовчки кивнув.

– У тебе гарні вірші. А я тільки вчуся. Послухай:

Осінь.

– Золотинко,

Де твоя хустинка?

– Певно загубила,

Як у ліс ходила.

– Як для початківця не погано.

І вони обоє розсміялися.

***

– Тобі ще довго навчатися? – спитав Клен.

То знову був погожий день бабиного літа.

Кружляли золотаві метелики листочків і терпко пахли хризантеми на клумбі.

– Це останній рік.

– О, то ми вже не будемо потім бачитися, – зітхнув Клен.

– Ну, не тре‘ так тяжко! Я приїжджатиму до тебе в гості.

– А в тебе є заповітна мрія, тільки чесно?

– Це буде тільки між нами?

Клен кивнув.

– Я мрію хоч на день отримати крила й побачити світ із висоти пташиного лету.

– Гарна мрія, – прошелестів тихенько Клен.

***

Кілька днів дощило. Сіра холодна мжичка. А потім здійнявся вітер і розігнав сердиті кошлаті хмари. Випогодилося. Сонце розщедрилось і не по-осінньому сипнуло промінням.

– Привіт! – гукнула Оля.

– О, добре, що ти прийшла! Я скоро засну. Ти ж знаєш: "Листопад зимі ворота відчиняє".

Оля кивнула, трохи сумно прощатися, хай і не надовго.

– У тебе вже скінчилися заняття?

– Так, я сьогодні вільна.

– Тоді я маю для тебе подарунок. Ти віриш у чудеса.

– Звичайно, інакше як би це я з тобою говорила?

– То ти зрозумієш. Раз на рік ми, дерева, стаємо чарівниками. Коли вітер обриває наш останній листок, ми можемо виконати заповітну мрію дорогої нам істоти.

Оля зніяковіла. Потім обійняла стовбур свого друга й поцілувала шорстку кору.

Вітер зашелестів у голій кроні та відірвав останній Кленів листок.

– Гарних тобі снів узимку.

Оля ще раз поцілувала Клена. І раптом стала легкою і невидимою. І полетіла.

***

Всі товаришки з гуртожицької кімнати ще спали. На студентській кухні було тихо. Суботній ранок. Оля зробила канапку й поставила на плиту чайник. "Навіть, якщо це був тільки сон, все одно дякую, Клене".