Голодному — кожда страва добра.
(Народна мудрість)
В то важко повірити, але.
Своїй появі на світ Божий я завдячую старій груші. Отій старій груші, що стоїть майже на межі з сусідським городом, між малиною та дровітньою, за літньою кухнею. А якогось року на одній з її товстенних гілок в мене була гойдалка, аж доки наступної весни малинові зарості не обступили і грушу, і дровітню з усібіч.
Добре пам'ятаю її ще з дитинства: чорні гілки, схожі на розчепірені пальці казкової потвори, товстезний вузлуватий стовбур. Особливо страшно було проходити повз грушу ввечері — пізньої осені чи навесні, коли голе віття ворушилося на вітрі, мов крила дракона. Дуже рідко в тих гілках зависав ліхтарик-місяць або зорі, частіше за них чіплялися темні кошлаті хмари, які несли негоду. Лиха груша.
Вона ніколи не родила. Мені було дуже дивно, чому це геть нікому не потрібне дерево не зрубають. Ні краси, ні плоду — жодної користі. Навіть мотузку для білизни об неї не виходило зачепити.
Щороку навесні вкривалася рясним білим цвітом, наче до вінця наречена... Над нею гули бджоли з дідової пасіки. Ця груша зацвітала найпершою — відразу за морелями. Але ніколи не родила. Щороку, наприкінці серпня, я шукала хоч найменшеньку, найпоганшу, найтерпкішу — хоч би однісіньку грушку, тільки покуштувати. Шукала — і не знаходила. Вже давно достигали бери й лимонки, і солодкі дички-гнилички у дворі нашої сусідки. А та стара груша стояла безплідна, вкрита темнозеленим із золотавою сивиною листом. Я сердилася на неї. Проте груша мовчала.
***
З найперших моїх дитячих споминів золотою ниткою простують пахощі свіжого хліба. Духмяний, неповторний запах щойно спеченого хліба. Солодкий? Терпкий? Він чарівною хмарою розлітався по всьому обійстю й виманював мене навіть з найцікавішої забавки. Вломити хрумку скоринку. Відчути кінчиками пальців пружну силу хлібного тіла — допіру з вогню, він ще палав тією неземною міццю святої (чарівної?) стихії. А зрідка, як небувала розкіш мені діставалася гаряча, натерта салом перепічка. Мені так смакував той гарячий свіжий хліб, але бабуся завжди чомусь не дозволяла поласувати ним досхочу, казала: "Не їж свіжого тіста — живіт заболить! Завтра накуштуєшся". Але наступного дня з таємниче-чарівного хліб ставав просто хлібом і мені його вже так не кортіло. Справжній домашній хліб бабуся пекла зрідка, частіше ходили купувати до лавки, зате коржами до молока чи мнишиками балувала мене частенько.
Але я не любила їсти. І снідати, й обідати, й вечеряти видавалося мені непосильною працею. Тільки в доброму гурті вдавалося мені впоратися з тарілкою борщу без сліз. Або ще з дідом чи сестрою наввипередки. Здавалося, я ніколи не була голодна.
Ми ніколи не викидали їжі. Чомусь ніколи. І тато, і мама, й обидві бабусі, й обидва дідусі, і навіть всі тітки одностайно мені повторювали, що залишати в тарілці недоїдки — гріх. Не хочеш крізь силу доїдати — не бери наступного разу стільки. Більше того, кожен зачерствілий, запліснявілий окраєць і мама, й тітки збирали до мішечка, щоб завезти в село на гостинець корові — щоб добріше молоко давала. Корова дуже тішилася з того гостинця, трепетно-лоскітно брала кожен шматочок своїми м'якими губами, а потім торкалася долоні жорстким, як тертушка, язиком. Аби опісля дати щонайсмачніше в світі молоко.
Всі якось дивно шанували той хліб. Варто було впустити кусник на землю, як чулося: "Підійми, поцілуй."
Пахощі домашнього хліба, польового зела від усіх недуг, молока, "свинячої" бараболі з баняка. Так смачно було зцупти ту "не твою" гарячу картоплинку й, обпікаючи пальці, обібрати лушпиння — вона смакувала зовсім не так, як звичайна, людська, картопля на вечерю.
Пахощі родючої, чорномасної, ситої землі навесні, коли тільки-но сходив сніг і зацвітала сонячна мати-й-мачуха, випускала котики верба, кучерявилася молода, ще не жалька кропива. Ми з бабусею тоді ходили у яр нарвати тієї кропиви та пшінки коло ручая на найсмачніший у світі зелений борщ.
Пахощі гарбузового насіння, сушених яблук і груш, розстелених на печі восени.
Тільки з тієї груші мені так і не вдалося покуштувати жодної, навіть найменшенької грушки.
Я дивувалася. "Усі ж дерева на кутку родять!" Я сердилася. "От капосна!" Я просила. "Ну, будь ласочка."
Але груша мовчала.
***
Бабуся чомусь не знала казок... Бабуся знала все на світі: як варити чарівну кашу, що від неї діти ростуть швидко-швидко; де шукати опеньки; як робити ляльку з кукурудзяного качана; де ховається чорна ворона, котра краде криниці, коли діти не хочуть вмиватись; як вгадати годину й негоду; чому одну бабу-сусід— ку звуть Ковбаскою, а іншу Гарбузкою, й чому не можна говорити поганих слів (бо язик стане довгий і чорний, наче вуж!); де живуть ангели; як плести вінок, а як корону. Бабуся знала все на світі. Крім казок. Не знала — та й годі. А я того вечора ніяк не хотіла засинати без казки. Врешті не витримала й вигукнула:
— Ну то прочитайте! Мама ж книжку лишила!
Але бабуся відповіла зовсім дивно:
— Та я, дитинко, не вмію читати.
Я завмерла. То була якась зовсім несусвітна річ — БАБУСЯ НЕ ВМІЛА ЧИТАТИ!
— Бабусю, так не буває, щоб людина не вміла читати! Усі вміють читати! Навіть я.
— А я от не вмію.
— Хіба вас мама не вчила читати?
— І мати моя теж неписьменні були.
— Ну а школа? До школи ж ви мали ходити! Всі діти ходять до школи! Я вже теж ходжу. Ось зараз я ходжу в перший клас. А наступної осені піду в другий клас. Потім у третій. А коли я провчуся у школі стільки, як сестричка, то піду в університет і буде в мене не одна вчителька, а десять професорів, і ота-акенні товсті книжки, — мовила я.
Бабуся лагідно всміхнулася.
— Моя розумничко! Вчися, доню, вчися. То велика Божа ласка. Я теж хотіла вчитись. — бабуся промовила то так тихо і якось печально, що мені захотілося її пожалувати. Пожалувати саме так, як вона мене жалувала, коли я забивала коліно чи обдряпувалася в малині. А ще мені трохи від серця відлягло, коли бабуся сказала те "я теж хотіла вчитись", бо я була вже злякалась, що моя найкраща в світі, найлюбіша бабуся могла — страшно подумати! — прогулювати школу.
— Бабусю, а чого ви не ходили до школи?
— Та таке. Коли було мені, як оце тобі нині, сім рочків, то мати пішла записати мене до школи, але — от лихо! — чобіт в мене не було, щоб ходити. Ми тоді вбого жили, дуже бідували. З усіх кутків злидні на нас дивилися. Тато застудилися й померли. Залишилися мати з нами малими. А ми з Івасем ще не помічники їм — тільки їсти давай. Як мати не старалися, не спромоглися мені на чоботи того року. Тоді вчитель і каже: "То нічого, вона ще дрібненька, хай підросте й наступної осені прийде".
— А чого ж ви наступної осені до школи не пішли?
Бабуся закам'яніла. В її завжди теплих сонячних очах, обрамлених промінчиками зморщечок, застигла скорбота, така сива й гірка, мов полин.
Не питай, дитино. — бабуся дивилася вже не на мене, а в якусь далеку далину, далину минувшини. — Тоді прийшло на людей страшне лихо. Голод прийшов.
Від слів "прийшло лихо" я зіщулилася під ковдрою, скоцюбившись клубочком, як наші кошенята. Я уявила те Страшне Лихо — високе, сіре, кошлате — як воно прийшло в село й налякало усіх: і дітей, і дорослих, і навіть котів-собак. І люди від страху навіть школу закрили. Ух, яка страшна казка! Але слова "голод прийшов" заскочили мене несподіванкою.
— Бабусю, як це "голод прийшов"?
— Не стало, що їсти. — бабуся, здавалося, не чула мене, вона все ще вдивлялася в ту таємну далину минувшини.
— Як це "не стало, що їсти"? Хіба ви не мали поля, не мали городу? Хіба тоді не садили картоплі? Не сіяли пшениці? — я ніяк не могла зрозуміти, про що це каже бабуся.
— Садили, дитино, сіяли... І родила земля наша, рясно родила. Дай, Боже, щороку... Та прийшли лихі люди й усе забрали, до зернини забрали. А тоді прийшов голод.
— Й у вас не було хліба?
— Не було хліба.
Я дивилася на бабусю широко розплющеними очима і ніяк не могла зрозуміти: як це можна, щоб у дітей не було хліба. Можна жити без шоколаду, хоча й тяжко, можна протриматися без бананів і помаранчів. Але без хліба? Бабуся раптом подивилася на мене:
— Ой дитино! Що це я, стара, тобі проти ночі розказую. Прости, Господи! Оце розговорила мене. Спи вже, спи.
Бабуся поцілувала мене та пішла й собі стелити до сну, молитись. Дідусь давно вже спав у сусідній світлиці. Клубочком у моїх ногах скрутилась киця. А я лежала, згорнувшись під ковдрою і мріяла, що колись винайду машину часу й на всі гроші куплю в лавці хліба, свіжого, теплого хліба, чорного й білого, й віднесу тим людям, що жили, коли моя бабуся була дівчинкою.
***
Наступного ранку я без жодної суперечки з'їла свою тарілку каші. Здивований дідо тільки гмикнув. З одного боку, мені тепер здавалося нечемним вередувати над тарілкою — я знала про Страшне Лихо й це було ніби посвячення до якоїсь святої таємниці. А крім того, я дуже хотіла підлабузнитися до бабусі, щоб випитати в неї щонайбільше про далекі часи її дитинства, тож починати день із вередування над тарілкою було вкрай недоцільно.
Бабуся мила посуд. Я тихенько вмостилася коло неї на стільчику.
— Бабусю, розкажіть мені про голод.
— Знайшла, що питати! — з докором похитала головою бабуся.
Набравши щонайдорослішого виразу обличчя, я виструнчилася та промовила:
— Я маю знати, як жила моя бабуся, коли була дівчинкою. Адже колись у мене теж будуть діти й вони спитають: "А що ти знаєш про свою бабусю?" Так каже наша вчителька. Вона весь час повторює, що маємо розпитувати старших, як жилося раніше. Це називається "історія Батьківщини"!
Бабуся здивувалася. Завагалась. Мовчала й мила тарілки. Бабуся міркувала, чи варто довіряти мені таїну горя. А я стояла поруч і вичікувально дивилася на неї.
Тоді вона почала оповідати. Я знову сіла на стільчик і завмерла.
— Наші люди завжди любили землю. Любили ходити коло землі — орати, сіяти, плекати, чекати, збирати збіжжя. Земля в нас щедра, родюча: трудись біля неї — і вона віддячить. У нас у селі хазяйновиті люди були, гріх нарікати на ледарів. Майже в кожного корівчина була, а в декого й по дві-три, ще й волів пара або конячка. А садки — кучеряві, як віночок, круг хати. Та захотіли лихі люди забрати в наших людей землю.