Я відклала книжку й задоволено потягнулась: а Мамай таки втік від Однокрила! Афіна, сіро-попеляста кицька, що дрімала коло мене, також потягнулася й зістрибнула з печі. Я назвала її на честь богині мудрості, коли позаторік прочитала давньогрецькі міфи, але мої домашні не оцінили надмірної інтелектуальності цього наймення й кликали кішку просто Фінкою. У хаті пахло пряженим молоком і пшоняною кашею.
– Ходи їсти, грамотна! – гукнула мене вечеряти бабуся.
Я зістрибнула з печі в слід за Фінкою. Правда, зістрибнула – то забучно сказано, спершу на припічок, потім на стільчик, і лиш тоді на підлогу. – Знову будеш мені до півночі світло палити та реготати? – з вдаваною суворістю сварила мене бабуся. – Ні вдень, ні вночі не можеш без своїх книжок!
Я промовчала. А як ти щось скажеш, коли повен рот каші? Ніхто не вміє готувати таку пшоняну кашу, як моя бабуся – ми раз удома пробували таку зварити й нічого не вийшло. І чого це я цілий день за книжкою сиджу? Я ж сьогодні й на санчатах у яру каталась аж змокла, і до лавки сходила, і попоратися помогла. Оце тільки на годинку вилізла дитина на теплесеньку піч погрітися та розгорнула книжечку, щоб сторінку-другу проглянути…
Канікули! Канікули в бабусі! Зазвичай я приїжджаю до неї тільки влітку: корова, суниці-вишні-малина, яблука, ставок, ходіння по зела. Взимку ж мене ні разу досі в село не брали, мовляв і так то соплі, то горло, то кашель. Але цього року сталося диво: за весь грудень я ні разу не чхнула й мені вперше пощастило умовити батьків відпустити мене на Різдво до бабусі. Вони, звісно, довго комизились, але коли я пообіцяла взяти з собою тільки одну книжку, погодилися. Я взяла, звісно, найтовстішу. Отак ми позавчора на Новий рік і приїхали. Тато з мамою знову гайнули в Київ, а ми з бабусею лишились удвох ну не зовсім у двох – ще ж і кішка, й собаки, й корова. А як усіх курей перелічити! Тобто нас насправді добрий гурт.
– Ти їж, їж, бач, яке худе та плохе, як із хреста зняте! – припрошувала мене бабуся.
– Бабусю, а ми пиріжки будемо пекти?
– Будемо!
– А коли?
– Та вже в не сьогодні… Мо' шостого. Щоб як твої приїдуть, то тепленькі.
– І дідух у нас буде?
– Буде… І дідух, і кутя, й узвару наваримо… Й пісного борщу з грибами…
– І до церкви підемо?
– І до церкви. А як же – щоб на Різдво, та й до храму Божого не піти!
– А колядувати?
– Ото ти вже сама мудруй, як колядувати! Бо я вже стара колядок співати…
Я помовчала. Мені страшенно хотілося поколядувати. Я навіть кілька колядок і віншувань знала, правда, співала трохи фальшиво, але ж на кутку більше дітей не було. Та й узагалі місцевих дітей я не знала, бо ж "київська". В селі діти ділилися на "місцевих" і "київських", і перші рідко брали нас до свого гурту. Я зітхнула.
– Бабусю, а чого ви ніколи ялинки не ставите?
– Бо то гріх ради забавки дерево рубати. Воно скільки год росте, до неба тягнеться, а потім прийдуть якість мудрагелі… Не годиться так.
– То виходить, у вас ніколи не було ялинки? – спитала я та знизала плечима, звісно деревце рубати шкода – ми вдома вже давно купили штучну ялинку – але ж без неї і Новий рік ніби не свято, і Різдво... Де ж подарунки ховати?
– Та одного разу була, – поволі мовила бабуся й чомусь задивилася у вікно.
Я затамувала подих від радості, вже знала – бабуся згадала щось давнє зі свого довгого струдженого життя: чи про голодівку, чи про колгосп, чи про війну, чи про діда мого, чи про бабину сестру Хведору, вигадницю та жартівницю, чи й про зовсім далекі часи бабиних дідів-прадідів… Тепер головне не сполохати ту згадку, а виждати й так тихенько попросити: "Бабусю, розкажіть".
– Бабусю, розкажіть.
Бабуся й далі дивилася у вікно на засніжений, рівний, мов ліжко, застелене простирадлом, город. За яром у сусідів також світилося вікно.
– …То було у войну… В нас у хаті тоді німці жили, – так почала бабуся.
Мені зразу стало моторошно, аж мурашки полізли по спині, я ж бо знала, що німці – то вороги, а вороги в хаті – то страшно. Спершу малій мені, коли слухала бабині оповідки, німці видавалися казково страшними, ніби людоїди чи дракони. Я уявляла собі тих потворних фріців із радянських кінофільмів у нашій любій хатині – й моя душа аж горіла від обурення: "Як же вони посміли, га?" І навіть нині, коли вже знала, що німці – хай і вороги, але таки люди, а не дракони, від отих слів "в нас у хаті тоді німці жили" мені сипнуло морозом за пазухою. У грубці затріщала якась дровина. Афіна вилізла мені на коліна, згорнулася клубочком і замуркотіла.
– В нас у хаті тоді німці жили, чоловік десять… Пам'ятаю, як їх уперше привели до нашої хати. Був уже пізній вечір. Мати ж моя була удова з двома дітьми, а хата на дві горниці, та ще й кухня. Прийшли ж оті німці – з дороги забрьохані, і все чучерепки чухають. Мати на них подивилася та звеліла: "Скидайте з себе все!" І так вона те строго сказала, що вони її послухали – хутко все з себе поскидали. А мати за їхні лахи – у баняк і в піч. Вони аж завмерли від здивування… Стоять і мовчать, і на матір мою поглядають із острахом. Може, подумали, що до відьми якої попали й вона і їх зараз у піч… Я була злякалася, от зараз візьмуть і постріляють нас. А мати дала їм ще один баняк із окропом, корито і сказала: "Як прийшли до моєї хати, то ставайте й мийтеся, бо я ні одної воші не потерплю! А ваша одіж зараз пропариться й до ранку посохне". Вони, як розкумекали, про що їм кажуть, то пораділи, мов діти – кожен бо хоче з дороги помитися – усе "данкешон" лепетали, напевне, дуже їх ті воші замучили. І ще потім цілий тиждень матері дякували, що від вошей їх порятувала.
Бабуся зупинилася, аби трохи перепочити, а я одразу запитала:
– А які вони були, ті німці? Чи страшні?
– Люди, як люди, такі, як у нас, – відповіла бабуся, здвигнувши плечима. – Були серед них і добрі, й лихі, й сумні, й жартівники. Й нас вони не те, щоб кривдили. Хоча чужі люди в хаті, та ще при зброї – воно, звісно, страшно. Багато з них геть і не хотіли воювати, на чужині по чужих хатах вештатися, та Гітлер наказав – куди дінешся, часто згадували про рідних, про дім… Особливо мені запам'ятався один, білявенький такий, ін-те-лі-ге-нтний чоловік, – слово "інтелігентний" бабуся вимовляла по складах, як чуже та книжне, – у нього були дуже розумні й сумні очі. Він добре розмовляв по-російськи і навіть по-нашому вже трохи вмів. Він любив посидіти коло мене й поговорити… Я ж бо мала була, як оце ти, хоч і дівка – та на зріст мала, худюща, тож і на дитину схожа. Звали його, здається мені зараз, що Гансом. Він там, у себе, в Німеччині, вчителем був і читати любив багато. Всі книжки перечитав, як оце ти… Батько в нього давно помер, а були мати й молодша сестра. А він для них – єдина опора, годувальник, голова сім'ї. У нього були дуже гарні руки з довгими пальцями, він грав там, удома, чи то на піаніно, чи то на органі – я вже не помню… Отой Ганс дуже не хотів іти воювати, казав: "Це так страшно – вбивати людину…", і зітхав. Бо мусив іти до війська, інакше б і йому, і матері з сестрою – капут. Злющий у них був той Гітлер.
Бабуся знову замовкла. Я заплющила очі й уявила того Ганса з білявим чубом, сумними очима та гарними "панськими" руками. Потім увила собі бабусю дівчиною з двома тугими кісками й у сорочці з домотканого полотна – як на фото, що висить на стіні біля мого ліжка.
– Одного разу прислала йому мати гостинці й листа, довго-предовгого. То було у грудні, у той вечір якраз сніжок випав, білий, пухкий. Гарно стало, мов у казці. І німці наші всі такі веселі – пошта ж їм прийшла. Тільки Ганс чогось зажурений над листом сидів. А потім ніби струснув із себе ту зажуру, всміхнувся, підійшов до мене та й каже: "А в нас, Саню, Різдво завтра!" Я здивувалася: "Яке Різдво? Ще ж тільки грудень середину перебіг, а Різдво – воно ж у січні!" А він тільки усміхнувся з моєї необізнаності та й далі повів: "Різдво, Саню, одне – на згадку про народження Ісуса Христа, Сина Божого, просто в різних країнах календар різний," – і він сказав, як по книжному називається календар у їхній церкві, а як у нашій, і навіть чому вони на два тижні різняться, тільки я вже не пам'ятаю, та ти в мене розумна й сама знаєш, – бабуся всміхнулася, відвела очі від шибки й подивилася врешті на мене. – А потім розгорнув свою посилочку та й каже: "Посидь зі мною, Саню… Хочеш розкажу, як у нас Різдво святкують?" Я, звісно, вмостилася біля нього на лаві, вуха розвісила. "Спершу ми обов'язково прикрашаємо ялинку…" І дістає з коробки ялинку, малесеньку, з лікоть десь, ялинку, прикрашену блискучими зірочками… В мене аж очі загорілися від захвату – я ж бо такого дива ніколи не бачила, тільки чула від старих людей, що колись давно, за панів ще, був у них такий звичай прикрашати на Різдво ялинку. Але то був лише панський звичай, селяни ж у нас ставили дідуха. А ще дехто, правда, то, кажуть, від поляків пішло, вишневі гілочки, щоб зацвіли на празник. Та в Гансовій посилці було не просто деревце в лісі зрубане, а диво дивне – іграшкова, малесенька, проте ніби жива, ялинка. І такими зграбними зірочками та яблучками прикрашена. Я навіть рота роззявила від здивування і мимоволі простягнула руку, щоб торкнутися того дива. Ганса потішило те, як я відгукнулася на його ялинку, й він розсміявся. Щиро-щиро розсміявся. "Отож, спершу ми прикрашаємо ялинку. Не таку маленьку, як оце маю нині, а велику, живу, пахучу… Ми в дитинстві дуже любили робити з сестрою прикраси для ялинки – фарбували у різні барви шишки й горіхи, робили гірлянди, вирізали з паперу сніжинки… Куплених іграшок у нас майже не було, жили ми небагато, – тільки велика зірка на верхівку й два порцелянові ангелики, які ми дуже берегли. Потім купляли одне одному подарунки, потай збираючи на це гроші місяці зо два, аби в перший день Різдва покласти ті дарунки під ялинку. Ти знаєш чому на Різдво прикрашають саме ялинку? Ні? Це власне німецький звичай, від нас він розійшовся по цілому світу. Кажуть, що той звичай започаткував у далекі часи один зі святих, що прийшов на наші землі проповідувати Слово Боже. За легендою, що її любила розповідати мама, він зупинив лихих чаклунів, що хотіли принести під деревом дитя своїм богам у жертву та розповів людям про Христа.