(Із записної книжки)
Колись мріялось завітати в Галичину гостем, щоб там спочинути духом своїм, виказати про ті тяжкі кривди, що чинилися нам пануючим царатом, і щоб навчитися боротись за своє право на рідній окраденій землі. Але, як каже наше прислів'я: "Не так склалось, як ждалось"...
З перших днів по замаху в Сараєві заворушилася Московщина. З-над "тихого Дону" посунули сотні донців на захід. Весь Лубенський і Кременецький повіти були заставлені донськими сотнями, які, не маючи що робити, поки що грабували місцевих селян та радзивилівських євреїв. Гайсаючи понад австрійським кордоном, вони скреготали зубами — "чому не напинається?.." Вигляд веселеньких хаток галицьких сіл і димарі бродських заводів вабили їх, як казка.
Почаївська лавра, поспішаючись, заготовлювала транспорта відозв до "подъяремныхъ братьевъ", а в Житомирі Евлогій мобілізував всіх москвофільських вихованців, що знаходилися в духовній семінарії та в школі попів ім. Кронштадтського; готувалися кадри москвофільських агітаторів; замишлялося "визволення під'яремної Руси". До надзвичайного збільшилася "бдительность" поліцаїв та жандарів, не було такого дня, щоб в місті не ставалося трусів та арештів. Видно було, що наближалося нечувано страшне діло. Люди спокійно займалися своїми справами, нічим не цікавлячись, але були й такі, що вже пошепки починали говорити: "Ой, неминуча війна, неминуча! Яка сила козаків посунула на Кременець!.. Не на добро це все починається!.."
Росія готувалася до нападу. З 17-го на 18-те липня 1914року стало відомо, що в нас офіціально оголошена мобілізація, а російські газети загаласували про "підлоту" Австрії і "коварство" Германії. Заворушились у патріотичнім болоті чорносотенні песиголовці, і розпочалися безкраї дикі маніфестації, виголошування людожерських промов і розпалювання зненависті не тільки проти Австрії, але і проти місцевої людності — українців та євреїв. З сіл довгою низкою посунулися вози з запасними, яких відірвали від серпа і плуга. На свіжі стерні в полях полилися гіркі сльози народні, а на вулицях міських не втихали дикі вигуки чорносотенних маніфестантів.
Перша партія австрійських бранців була стрінута з ентузіазмом —якщо можна так сказати—бо житомирські патріотки засипали їх квітками, шоколадками, лікборами та цигарами так, що ті навіть не могли нести з собою всього надарованого. А коли стали прибувати свої ранені, то їх спершу всього розпитували, "чи страшно воювати і чи добре бити австрійців", а потім зовсім забували. Почалися сумні дні безнадійності й зневіри. Церковні дзвони видзвонювали перемогу за перемогою. На галицьку землю посунули слідом за військом всі темні сили: городові, стражники, урядники, попи, писарчуки і навіть греки, що чистили на вулицях чоботи, знайшли собі тепленькі місця у Львові. Розпочалося транспортування награбованого добра; стражницькі жінки на базарах продавали шовкові сукні і портрети невідомих осіб в золочених рамах.
—Прощай, рідна Галичино, культурне огнище України!.. Не побачиш ти нас гостями в себе, а ворогами лютими йдуть однокровні брати твої, щоб вгородити свого багнета в твої братні груди, без жалю глумитися над нашими спільними національними святощами. Розпочалося одверте знущання над душею народу.
Скоро призвали і мене до зброї, та не за волю пригніченого народу мав я боротися, а йшов гинути на криваві поля во ім'я насильства і гніву. Своєю кров'ю мав скроплювати ганебні кайдани царської неволі.
Пам'ятаю, як довгим ешелоном серед крикливої сірої юрби я їхав туди на захід, до галицької землі, на бенкет кривавий...
Знайомими місцевостями Волині сунувся наш, на всі голоси виспівуючи, ешелон, а назустріч йому їхали мовчазні довгі поїзди з червоними хрестами. Вже недалеко від кордону, за Дуб— ним, посунулися товарні поїзди з галицькими втікачами від "звірства мадьяръ", як писали тоді московські газети. За Бродами по залізничній колії стояли на запасних лініях поїзди, напаковані галицьким добром, генералами, жандарами та поліцаями. Багато того самого добра валялося порозкиданого по ровах біля залізниці в околиці ст. Ожидова. Тут можна було бачити всі речі домашнього вжитку, починаючи від кришталевого посуду і кінчаючи оксамитовими канапками та дзеркалами. Все це було у свій час вивезене зі свого місця і тепер покинене тут, позаяк наших гонили не тільки що з-за Перемишля, але і Львів прийшлося покинути. Генерали знаходили свою присутність на полях бою зайвою, а поліцаї просто втікали, і тепер всі вони цілими ешелонами спішилися втікати з того тепленького місця, де так славно погріли руки на чужім пожарищі.
Ось і Галичина, знищена і сплюндрована, розгорнулась перед нами. По дорозі на Красне багато могил сумують і безліч хрестів біліють скрізь, що поставилися на могилах загиблих у боях осінніх проклятого першого року війни. Кругом на небосхилі чорніє небо від диму пожеж. Сонце схиляється на захід в димову заслону. Гримлять гармати, і здригається земля... Ми висаджуємся з брудних вагонів і перше, що кинулося в очі, се платформа станції, вся завалена раненими. Ми построїлися в ряди і пішли польовою доріжкою на димову заслону. По боках шелестіли жита, а в горло лізла порохнеча, що несила було йти. Сонце зайшло нам у дорозі, і червона ніч галицька привітала нас своїми грізними шумами.
Довгий ряд димарів показував, що тут було село, і вночі воно палало в огні і світило нам в дорозі, як маяк, а зараз тут тліли кучі вугілля і біленький димок слався на зелені поля. Цілою зосталася тільки церква на краю села. Тут же біля церкви, на цвинтарі, серед старих могилок і хрестів, як комашня, ворушилися солдати. Тут нас якісь генерали поділили на сотні і порозводили по полках 33-ої піхотної дивізії, що отаборилась по ярах та гаях, позаяк в селах господарювали козаки. В той час в полках сеї дивізії налічувалося не більше як по 500 чоловік, а решта ж, тисяч по три—загинули навіки в карпатських проходах, за Перемишлем та Львовом. Нам подавали старі карабіни з погнутими багнетами і ми стали частиною дієвої армії. День і ніч з заходу на схід, валка за валкою, сунула сірою юрбою розпорошена отара наших недобитків, до яких прилучились і ми. Йшли усіма дорогами і шляхами до повного знесилення, а слідом за нами небо курилося курявою, села палали в полум'ї пожеж, сонце сумно виглядало з димової хмари.
Разом із нами по всіх доріжках і полях довгою низкою тягнулись галичани: горожани в капелюхах і з краватками, з парасольками і якимись пакуночками в руках, євреї їхали "бідою" зі своїми бебехами, селяни їхали возами і йшли пішки, гонячи перед собою скотину. Над дорогами стояв гомін важкий, чулись ридання — і все це зливалося в один глухий шум, як зітхання бурі. Зітхаючи до Бога і втираючи сльози, прямували вони на захід із жахом в душі, що стріне їх там, у східній Московщині, куди їх гонили козацькі наїзники?..
Ми йшли назад. Минули Красне і білою брукованою дорогою посунули на Олесько. Ліворуч розгорталися чудові зелені Підліські гори, а праворуч пишалися спілим колоссям широкі лани, серед яких виднілися зелені села, від яких здіймалися вгору стовпи диму і виблискували язики пожеж. Понад дорогою стояли хрести і фігури святих із написами українською мовою. Один із таких написів є в моїм записнику: "Старанєм сердечним во славу Божу і спасінє душі сооружися сей святий пам'ятник Миколаю ґаздою містечка Олесько Осипом Луциком, щоби Бог милував від нещастя і ниву від граду глядів. Року Божого 1910-го, Серпня 5-го посвячений парохом церкви Матері Божої неустаючої помочи".
В Олеську знаходиться чудовий образ Матері Божої неустаючої помочі, який селянами дуже шанується. Коли наш полк, знесилений довгим переходом, добився до містечка, то всюди на воротях і на дверях хат був виставлений сей образ, "щоби Бог милував від нещастя"...
* * *
Біля містечка Олесько, на зелених Підліських горах, серед піль далеко виднівся високий залізний хрест, поставлений в пам'ять Шашкевича селянами галицької України. Цей хрест я бачив ще тоді, як ішов у валці "земляків" на Олесько і, коли стало відомо, що в Олесько наш полк став на триденний спочивок, то я на другий день вирішив піти туди і на самоті пожуритись над нашою лихою долею. Цей хрест я знаю ще з весни 1911 року по тих численних фотографіях, що містилися в наших ілюстрованих часописах під час святкування пам'яті Маркіяна Шашкевича в Галичині.
В селянина, в хаті якого оселився, я скоро зробився своєю людиною. Скоро на столі парував чайок, молоко, і я повечеряв на славу. Господар, високий, чорнявий, літ 50, сидів біля мене на лаві і розповідав про свої вжитки, що в них робилося до війни і що сталося під час війни. Скоро почули й інші сусіди, що там є "українець з-під Києва", і ось крадькома почали вони сходитися в хату з низько опущеними головами і очима, червоними від сліз, бо в той день, як ми прийшли сюди, тут здорово погосподарювали козаки, а через те багатьом довелося плакати...
— Гей, як наїхало їх сюди, так видимо й невидимо. А такі люті, що не дай Боже! В кожне подвір'я заглянули. На полі половину череди забрали і погнали з собою, дітей пастухів нагаями так побили, гай-гай!.. Старий Тимко хотів свою корову забрати від них, так вони так його канчуками збили, що сорочка вся червона стала. Зараз лежить старий і, певне, що до ранку не виживе, а тут і висповідати немає кому, бо нашого пароха вчора москалі забрали, а сюди Яремка попом приїхав; він колись у дідича льо— каєм служив, а потім десь аж на Почаїв пішов. Три роки не було його, аж отеє повертає сюди вже патлатим і каже: "Тепер я тут буду парохом, а ти вибирайся, єретику проклятий..." Ми не хотіли пускати свого старого пароха, але приїхали якісь москалі з шаблями та й забрали його від нас. Ну, а ми ще, слава Богу, юдами не стали, щоб до запроданця Яремки йти",—скаржився старий сивоусий господар.
—Погляньте, пане, що отеє за квиток? Сьогодня в мене один капітан коня забрав для себе. Отак сам став за ворітьми, а в хату послав салдата. Кінь сотню ринських коштував, такий був фай— ний кінь, а він прийшов та й каже: "Надавай, бабка, свою лошадь нашому камандиру!" А я йому кажу, що немає в мене, бо я ж не знала, чого він хоче.