За всіх — один...

(Із записної книжки)

Наступали. Повільно, але певно. Щоденно посувалися вперед на десять кілометрів і цікаво "нюхали повітря". Часами затримувалися і тоді відпочивали. Козаки збиралися гуртками і захоплено співали січову пісню:

Чи далеко славний город Київ?..

А Київ, звичайно, був ще далеко. Необхідно було положити не одну сотню, а то й тисячу завзятих голів, щоб побачити золоті маківки святої Софії. Однаково, ця думка нікого не турбувала і серед козацтва завжди був гарний настрій...

—Смішно, щоб ми не здобули Києва, як вони всі страхопуди! —так говорили між собою козаки в той час, як по штабах сиділи "партійні старшини" і провадили завзяті змагання за свої "програмові істини". Важке було повітря між ними і нічим було дихати. Особливо почувалося це під час відпочинків, коли такі змагання переходили всякі міри терпимості і панове старшини ділилися на групи і, з піною біля вуст, кидали друг другу:

— Що?! Водиченко — генерал?! Хам, а не генерал!.. Мужик... Бунтовщик!..

— А ваш Павлюченко — баба!.. Онуча!.. Нікчема!..

— Хто сказав, що Павлюченко баба?.. Хто сказав, признавайся!..

— Я сказав, бо це правда!..

— Що, правда?!. Ах ти!..

І в такий момент, коли найбільш гарячий прихильник Павлюченка ліз з багнетом на найбільш гарячого прихильника Водиченка, виступали найбільш гарячі прихильники "єдиного", розводили їх і заспокоювали тим, що при даних умовинах, коли існує "єдиний фронт", сваритися за таких генералів, як Павлюченко або Водиченко, немає ніякої рації...

—Запевняю вас, товариші, що обидва вони однаково доведуть справу до цілковитої загибелі... Згадаєте моє слово!..—виривався десь із кутка голос приблудного "соціаліста-революціонера".

— Що всій справі буде швах, то це й я скажу! — чувся голос молодого поручика, бувшого гетьманчика. — Тільки не соціалістам про це говорити...

—А ви думаєте, що чорна сотня збудує Самостійну Україну?— чулося вже декілька голосів.

—Та вже ж не ви збудуєте її! — не втихомирився гетьманчик. — Навколо вас крутяться всякі шпики та зрадники, а ви про чортзна-що галасуєте!.. Чи не ліпше було б оглянутися навколо себе і про щось інше подумати...

— Не гетьманчикові вчити нас, не гетьманчикові!—уже кричав соціаліст-революціонер.

— І не большевикові галасувати на мене! — гарячився гетьманець.

— Прошу не забувати, що я капітан російської служби і за такі річи морду б'ю!..—вискакував на середину старшинського зібрання соціаліст-революціонер і гетьманчик, закусивши губу, йшов у куток на місце свого супротивника і зачинав там лічити до ста, "щоб заспокоїтися".

Тим часом під вікнами старшинського зібрання ходили козаки і, прислухаючись, пошепки говорили між собою:

— Ги... ги... а наш брат ніколи не буде так довго балакати та сердитися...

— А то ж... в морду його, та й годі, якщо він теє...

— Хі... хі... хі...

—Ходім самогону шукати...

— А ти знаєш?..

— Знаю!..

—Ходім!..

І не було тому нічого дивного, коли о самій півночі коло старшинського зібрання розляглося несподіване:

Нє разбажу я пєснєй годалою

Раскошньїй сон красавиці маєй!..

Господар зібрання бомбою вилітав надвір і кричав:

— Геть мені звідси! Як вам не соромно! А ще й козаки!

— Ми такі козаки, як ви охвіцери!—чулася з вулиці нахабна відповідь.

Тоді надвір вилітало ще декілька прихильників Павлюченка та Водиченка і з диким криком священного обурення кидалися на дорогу, де грізно стурбучились кремезні козацькі постаті, і починалась розправа...

Дехто втікав, дехто попадав до арешту, але на ранок усе по-старому, бо судити козака не можна було вже тільки через те, що на нього одного припадало не менше трьох старшин і він був чимсь таким, як ота "синя птиця"...

Коли рушали вперед, то йшли охоче і радісно співали свій "Козацький гімн":

Оце я, Ярема, га-га-га.

Оце я, Ярема, го-го-го.

Оце я, Ярема, гі-гі-гі.

Оце я, Ярема, гоп-гоп-гоп...

Вигнані "за повинність" селянські підводи довгою валкою тягнулися слідом за ними і весь похід нагадував собою якийсь загадковий здвиг, який здалеку скидався на похоронний похід або...

— А ми думали, що це до Могиліва на ярмарок! — казали селяни в якомусь занедбаному кам'янецькому селі, дивлячись на наші вози.

"Боротьба розвивалася"... Про це говорилося бодай у тих відозвах, які я складав у той час, як у старшинському зібранні провадились гарячі суперечки на такі "актуальні" теми, як "хто кращий?", а коло зібрання все частіше лунало "нє разбажу я песней годалою"...

* * *

Йшли свіжими слідами руїни. Знаходили в придорожніх ровах знівечені трупи невідомих людей. Хоронили їх. Ставили хрести на свіжих могилках і переконувалися, що "ми таки ліпші"...

В більших містечках виходили проти нас назустріч — попи, ксьондзи та рабини. Говорили щось про визвольну боротьбу, а тим часом їх очі світилися смутком і тривогою.

— Дайте ж нарешті нам спокій! — просилися бідні робітники одної містечкової цукроварні, коли їх обвинували в зносинах з ворогом і в державній зраді.

Не помогло. Судили і розстріляли. І з того почалася повінь судових справ. Досить було суддів, ще більше злочинців, а ще більше—свідків. І суди то були не звичайні, а все наглі, бо "військово-польовими" називалися. Судили спочатку робітників, потім жидів та селян і, нарешті, стали самі себе судити. — Казали, що скрізь зрада...

Прийшов до мене "соціаліст-революціонер". Сів коло стола і тихо промовив:

— Ви будете мене боронити, якщо мене схоплять?

—Як то так? Хто схопить?—спитався я, не розуміючи його.

— Бачите, мені стало відомо, що мене мають арештувати і судити яко зрадника...

—Але ж ви не злочинець, а я не адвокат, товаришу!—сказав я.

—Так-то воно, то так!..—заговорив він тремтячим голосом. — Але мені хотілося б на всякий випадок мати за собою ваше слово... Ви ж і пишете дещо...

— А ви втечіть! — несподівано вирвалося в мене.

Він засміявся.

— Бачу, що з вас кепський оборонець, але все ж таки... Все ж таки дуже вас прошу!..

Викурив запропоновану мною цигарку і пішов собі. Пройшовшись декілька раз по селянській хаті, де мені було призначено "кватиру", я спокійно взявся за свою роботу.

Величезний плакат був майже готовий. На тлі цілого моря людських голів, над якими грізно здіймалися вгорі гострі коси та списи, виступала буйна пляма вершника із шаблею в руці, якою він показував у задимлену далеч полів, укритих клубками шрапнельних вогників. Зоставалося ще написати заклик. Подумав трохи, згадав щось і став виводити:

Ходіте, люде, з хат і з поля,

Тут кується краща доля!..

І в той час, коли я виводив останнє слово заклику, в хату ввійшов посильний козак, вийняв з книжки адресованого до мене пакета і сказав:

—Розпишіться.

Я розписався. Козак склав книжку і, чудно всміхаючись, заговорив:

— Та й били ж його, проклятущого. Два зуби вибили, а він таки не признав!

—Кого били?—спитався я, не розуміючи про кого він говорить.

— То ж вам там написано! — кивнув він головою до пакета.

Я розірвав конверту і прочитав:

"З наказу Командуючого дивізією вас призначено оборонцем селянина Григорія Борини, обвинуваченого в державній зраді, справа якого має розглядатися 18-го вересня ц. р. в помешканню Вільховецької народньої школи".

Плакат поблід. Заклик зазвучав фальшиво. Одним рухом руки зім'яв його і шпурнув у куток. Не більше як чотири дні тому він сам на власну руку провів мобілізацію свого села і припровадив до дивізії більше ста хлопців, а це...

— Це щось незрозуміле! — промовив я вголос.

— Книжки знайшли в нього...—сказав козак.

Я мовчки підійшов до вікна і став дивитися на вулицю. На вулиці стелилась вечірня мла, було сонно і тихо, і не хотілося вірити ні в які змагання.

* * *

Обороняв, як міг, але дарма... Розстріляли, не дивлячись на те, що його увільнення домагалася вся сільська громада. Розстріляли, не дивлячись на те, що нічого злочинного він не зробив і що знайдені в нього книжки були всього лише вірші Дем'яна Бедного. Розстріляли його за те, що він в один час був головою Ревкому і не допустив до руїни свого рідного села. Забуваючи за те, що його поступування було гідне любого патріота, знищили 45-літнє життя...

Пригадую його, який він був блідий, коли сидів на шкільній парті, яка в той час являла собою лаву підсудного. Говорячи своє "останнє слово", він казав: "Зерна неправди нема за мною, але говорити не маю чого, бо нема до кого..."

Сів за парту і сидів так аж доки не вийшли судді і не винесли свого жорстокого присуду: "розстріляти!"... Він обвів їх усіх сумним поглядом своїх попідбиваних під час "допиту" очей і плюнув просто на той стіл, за яким засідали судді.

Гордо тримався цей гречкосій!..

А от "соціаліст-революціонер" не був такий. Він хвилювався, тремтів і раз у раз звертався до мене з одним словом: "напишіть!"...

Як живого, бачу я його перед собою. Бачу цього "соціаліста", як він тремтить не гірше якого-небудь трусика, коли його раптово взяти за спину...

Зовсім інакше повів себе молоденький поручик, бувший гетьманчик. На самовпевнене запитання прокурора він тільки всміхнувся:

— А ви б кокаїну більше нанюхалися, так тоді й розумніші запитання ставили б!..

Слово розумніші вимовив з притиском. Меткий був і знав, що сказати. Присутній при цьому командуючий дивізією схопився на ноги і, чисто "Шевченківським язиком", запитався:

— Что ето значіт?

Судді ніяково мовчали. Голова суду піднявся і залепетав:

— Бачите, пане генерале! Пан прокурор перед засіданням суду нюхає кокаїн для натхнення...

— Какого єщо там натхнєнія? Что за єрунда? Сейчас же освободітє етаво чєлавєка!..—і показав рукою на гетьманчика.

Це був, здається, останній суд, який засідав "по всіх правилах". Після того суди вже були різні, але розстрілювали ще більше і головну роль в цих розстрілах грав не хто інший, як визволений гетьманчик і той самий "прокурор".

Головним чином боролися зі "зрадою" і знаходили її на кожному кроці. Однаково, як це не дивно, місто веселилося. Щоденно відбувалися різні вечори з музикою та танцями, на які сходилися п'яні і тверезі, і на яких було надзвичайно цікаво... Часами розпорядники цих вечорів запрошували і мене, і тоді я, не сміючи відмовитися, приходив і сідав де-небудь у темному куточку, "щоб не перешкоджати", і так спостерігав за тим, що робилося в залі.

Одного разу, бажаючи непомітно вийти, я пішов якимсь темним коридорем і попав у запущену кімнату.