В нетрях Латвії

Шумлять старі латиські бори, зелені сосни гомонять. Серед багнищ блукають озвірілі люди, напружено вдивляються в туманну білу млу червневої ночі і стомлено шепочуть прокляття. Холодний балтійський вітер, захлинаючись, скиглить серед могил та хрестів і, здіймаючи свої могутні крила над лісами і болотами, озерами та низами, трубить в свої бойові сурми, дмухає на червоне світло спалахуючих ракет і в гарматній сварці розсипається нудним скиглінням. Небо, сіре і важке, вкрите пошматованими хмарами, крізь які проглядає жовто-зеленувате чоло очманілого од всесвітнього горя, одвічного місяця. Таких ночей не буває на Україні; там навіть кращі бувають осінні ночі на волинському Поліссі, як тут червневі. Там сосни гудуть урочисто й поважно, а вітер співає щось сумне і рідне, як думи кобзарські…

Скільки тут пролито крові, насипано могил, наставлено хрестів! Страшно дивитися, а ще страшніше думати про це. Кажуть, що люди призвичаюються, – не знаю. Я, власне, сказав би, як хто, а я три роки майже-майже лишаюся тим самим, що й був. Ні, навіть і не тим, зараз я вже не можу дивитися на довгі транспорта свіжоскалічених людей, не можу стриматися від стрілу гармат і, коли зачую далеко в небі джеркотання летючого снаряда, я каменем падаю додолу і щільно притискаюся до землі, неначе в цій брудній землі весь захист мій і вся надія моя. Серед могил проходжу з низько схиленою головою і боюся читати оті "братські" написи, що розказують безграмотною мовою про те, як, коли й де, скільки саме полягло їх.

Пригадую позиції за Кеммерном під Тукумом, як одної ночі, під час скаженої стрілянини з гармат, коли над головою раз у раз, голосно джеркочучи в повітрі, з шумом пролітали німецькі "чамайдани" і лопалися шрапнелі, я мовчки сидів у землянці і слухав ридання скрипки, яке виливалося з-під лучка і пальців закинутого сюди молодого музиканта, який майже ніколи не розлучався зі своєю скрипкою. Він грав отой самий "трафаретний" вальс "Осінній сон", а мені здавалося, що я чую якусь не земну, а небесну музику. Скрипка плакала і тяжко скаржилася…

А ніч була така страшна і чудна. Навколо послалися хвилясті білі тумани, а вгорі, між кучерявими сонними хмаринами, блукав затуманений місяць. Була остання доба літа, і в повітрі почувався подих смерті. Перед світом нам прийшлося відступати і, коли ми удвох із музикантом побігли через широку галяву, він лишився на тій галяві назавше. Шрапнель, що розірвалась над його головою, поклала його на місці і потрощила на маленькі кусники його скрипку. Повалене дерево кремезним корінням стало для мене чудом спасіння і я врятувався під ним.

Відтоді почуваю себе під керунком всемогучої руки і мовчки дивлюся на окружаючу мене сваволю і злобу. Зрозумів жах смерті найменшим атомом своєї істоти. Не знаю, як почувають себе інші люди, як реагують на це все отсі байдужі земляки, які серед трупів убитих своїх товаришів спокійненько обідають собі з зашмарованих казанів або вивертають окровавлені кишені убитих товаришів і нишпорять руками, шукаючи грошей. Не можу зрозуміти цеї страшної жадоби до грошей і хліба, за якою блідне такий могутній інстинкт, як інстинкт самозбереження. О, скільки-то ще згине їх, коли в нас буде хліб і гроші!

Ось він, як живий, стоїть передо мною здоровий, плечистий, червонолиций санітар Безверхий, що, важко зітхаючи, щиро просить Бога:

– Допоможи мені, милостивий Боже, ще хоч два-три бої таких щасливих пережити, як це був один, то, може, яку-небудь копійчину й додому діткам принесу.

Коли я йому сказав про злочинність такої "молитви", то він подивився на мене, як на божевільного. В слідуючім бою закололи свої ж земляки, бо надійшли на нього в той час, як він добивав дрючком від носилок своєї ж роти чоловіка, в якого очистив раніш всі кишені. Чи може бути порівняння цього санітара з отим музикантом? Я думаю, що порівняння тут може бути тільки те, що обидва згинули на полях смерті, на війні.

Бачив людей і інших, які безумно кидались вперед і різали того, хто стрічавсь на їхній дорозі, вони в той час, не задумуючись, зарізали б матір і батька або самі згинули б у своїм безумстві. Таких людей за їх уміння тратити самовладу і за їх здатність різати тут називають "героями". Але життя таких людей, будь воно тисячу разів "героїчним", мені зовсім не подобається, здається чимсь незрозумілим, образливим.

Досить тільки одну годину прислухатися до тих балачок, що провадять "земляки", як відчуєш весь жах сучасного життя. Ось вони заговорили про мир і з легким серцем перейшли на шаровари та чечевицю, далі розмова йде про цингу, але вона зараз же вривається, бо хтось почав щось розказувати про женщин. Тут їх очі засвітилися хижими і лютими вогниками, а із уст їх з густою піною повзуть цинічні, похабливі казки, слухаючи яких стає соромно і важко, щось гидке і противне наповнює груди, і така лють охоплює всю істоту.

На другий день бачиш одного з цих земляків, як він ячить весь в крові з тяжко простріленою ногою або рукою, чуєш його стогін і брудну лайку, до неможливого стає боляче і тяжко за їх. Поранений, він злобствує проти усіх і вся і навіть лає того, хто старається подати йому поміч. В шпиталі цей земляк кричить, щоб його перев'язувала сестра, а не фельдшер. А коли та його перев'язує, він спочатку стогне, потім уважно розглядає її бюст, вимірює очима її клуби і, часто, замість подяки скаже щось таке ідіотсько-цинічне, від чого та червоніє і поневолі мусить відступитися. А землячок їй вслід озлоблено сичить:

– А! Так вам офіцериків подавай, а наш брат не потрібний!

А потім, вже видужуючи, кумпанія земляків у тіснім колі за "очком", розмовляючи поміж собою, складає фантастичні казки про сестер і розвозить їх скрізь і всюди, розповсюджуючи, як правду. Чимало траплялося бачити ганебних картин земляцького нахабства, чимало чув я безглуздих казок на фронті.

Зараз, за умов сучасного життя, фізіономія "земляка" в дечому змінилася і нагадує лице товариша. Вся література кадетів, меншовиків та большевиків дала змогу збільшити земляцький лексикон бодай на три десятки незрозумілих слів. Так і сиплються: "ліворуція", "кофендреція", "абсалютна", "плєбицітія", "фактичаскі", "пунтально", "присціпально", "регеліозно" і т. ін. Та, на жаль, це мало змінило земляцький духовний склад і нинішній товариш у масі лишається тим же земляком.

Погаласувавши трохи на мітингах в перші дні революції, всі товариші визнали за мною "ораторський талан" і надавали мені цілий ряд всяких уповноважень, що й годі було те все виконати. Зараз про мене не всі доброї думки, а є такі, що й "проватором" називають, позаяк я провинився тим, що заклав у своїм полку першу на всю армію українську раду, про що хтось сказав їм, що це "шовінізм". Товаришам-москвинам це не дуже-то припало до сподоби, бо, мовляв: "Так скоро й всю Росію рознесуть". Наші ж земляки теж, захопившись своїм відродженням, нахвалялися на "кацапів" і цим тільки загострювали міжтовариські відносини. Спасенне "очко" і тут відігравало значну роль, позаяк воно утворювало ту платформу, на якій цілком погоджувались ворогуючі табори.

Шумлять сосни і гуде вітер у димарі. В хаті, давно покинутій господарями, помістилися комітетчики. Я, як один із комітетчиків, зараз залишений ними, самотою сидів в хаті. На столі стояв саморобний каганець і немилосердно чадів на всю хату, а товариші-комітетчики розійшлися десь по латишках, які тут працюють над вимощуванням доріг і живуть на солдатських пайках у старих землянках. Теж дожилися люди. Росте і шириться скрізь розпуста, велика сила поганих хвороб з'явилася, що й воля нічого не помагає. Що вже "комітетчики", найкращі люди в полку, а й ті не стрималися.

На столі лежить мій нескінчений лист; не знаю, що писати тій особі, якої й разу не приходилося бачити? Але ж я від неї через кожних три дні отримую блакитні листочки її почувань ніжних. Якась провінціалка, панна поетка, сентиментальна натура, але, судячи по деяких деталях листів, запевне, що ще читає мільйон снів і гадає судьбу свою по календарю Брюса. Тут смерть і смуток, тут шириться очевидна розпуста, а я сиджу і пишу якісь сентиментальні листи. Через що я їх мушу писати? Стало чогось сумно-сумно, і я порвав нескінченого листа і, взявши добрий пакунок всяких "известий", став розпалювати в печі. Задумав заварити чаю, щоб не так сутужно сиділося.

Сидів собі біля печі і, слухаючи шум бурі за вікном, стежив за чайником. В той час за вікном почувся якийсь сміх, а потім хтось заспівав щось таке сумне і костьольне. Спів цей нагадав мені своєю мелодією той спів, що я чув колись біля Остроленки на ломжинськім шляху, де гнані козаками польські селяни прощалися зі своїми "wioska-ми" і, пограбовані, мусили йти з рідних осель кудись, у світ за очі. Спочатку, почувши за вікном спів, я думав, що то мені так здалося, що мої нерви, пошарпані щоденним ревом гармат, почали мені зраджувати.

Але скоро я взявся за клямку, як двері самі відчинилися, і у хату ввійшла якась чудна жінка. Розхристана, простоволоса, якось ніяково і чудно всміхаючись, вона довго дивилася на мене і накінець промовила: "Лабвакор". Сказавши одно слово, вона голосно засміялася і знов затягнула своєї "костьольної". Співаючи пісню, вона пильно і не моргаючи дивилася на мене своїм страшним, чорним, страдницьким поглядом. Я сидів і, слухаючи ці жалібні згуки незрозумілої мені пісні, відчував щось страшне в цій жінці, що волосся на голові стало щетиною. А вона все співала і співала…

Я пробував її заспокоїти і, показуючи рукою на стілець, просив її сісти, але вона тільки зупинила на мені свій погляд і співала далі. Мене почало чогось тошнити, і я не міг більше всидіти в хаті. Я встав і хотів вийти надвір, і вже коли я повернувся до дверей, ззаду за шию обвилося дві довгих кістлявих руки і величезною силою потягли мене назад. Коли я думав відкинути їх з своїх плечей, то вона сама покинула мене і, сміючись, побігла в куток. Повернувшись до неї, я старався розпитатися в неї, хто вона і звідки, що робить тут біля позицій і куди йде. Вона була тепер цілком спокійна, щось говорила на своїй мові, якої я не міг зрозуміти, а потім вийняла з-за пазухи складену вчетверо восьмушку аркуша писчого паперу і простягла мені.