В часи безнадійності

Ніч і поля... Що за ніч така, справді?.. Я знав інші ночі влітку. Знав такі ночі, коли тиха тьма повільно стелиться над сонними полями і лагідно вколисує море похиленого бурями спілого жита; коли небо вгорі стане таким глибоким і темним і, наче урочиста риза великого Творця всесвіту, враз засіється зорями, які мерехтять різнобарвним промінням і розпалюють мрії на землі. Знав ночі, коли в полі ледве що шелестить колосся, на межі підпадьомкає перепілка, а десь з далекого простору вільними згуками лине пісня косаря, який, не знаючи утоми, радіє зі своєї важкої денної праці, заки на сході не заясніє небо і не вирине з-за обрію срібний кусок місяця, а тоді, як блідий князь спокою в мовчазній і глибокій задумі в надземних висотах запишається і піде подорожувать небесними шляхами, — повільно затихне все навколо, ляже косар спати, а разом з ним тихо засне його пісня. Тоді так мило лежати під копою, і мовчки дивитися на небо, і стежити за рухом срібного місяця.

Але такі ночі можуть тільки снитися тут, в сих чужих і незнайомих полях Польщі, серед сеї страшної ночі, такої грізної своїми шумами. Як мара страшна, якоюсь безформенною масою важко лягла на землю ся ніч, і здавалося, що вона намагалася все приспати і пригнобити. Середина неба темна, аж чорна, на сході і півдні дві-три зірки злякано блимають, а на заході, в червонім відблиску пожеж, ледвещо маячів "великий Віз", якийсь такий чудний і такий зайвий. Польські поля спали смертельними снами, польські поля утворювали казку страшної ночі.

На заході, заливаючи весь небосхил, шаліли хвилі огненного моря і в огні пожеж палали села; горіли без кінця і краю поля спілого збіжжя і, як гігантські свічі, досягаючи полум'ям до небес, горіли костьоли. Котиться, гоготить, регочеться, реве червона хвиля і заливає собою весь захід... Здавалося, що червоні дракони вибралися з підземної прірви і, виблискуючи своїми огненними крильми, вирушили по землі і принесли руїну і смерть всьому живому і всім, що прагнули життя, співають пісень похоронних. На небосхилі, як зачаровані велетні, товпилися один біля другого високі стовпи рижого диму; вони метушились, боролися і, здіймаючись вгору, билися своїми патлатими головами в червону стелю неба, і з глухим шумом падали додолу... Здавалося, що там линули на конях безумні фурії, які шаліли і без кінця безумствували.

Як зелена гадюка, підстрибнула з долу і вп'ялася в небо, десь з німецьких окопів вилетіла ракета і, підлетівши вгору, на мить освітила поле. Не встигла вона згаснути, як слідом за нею вилетіла червона, потім жовта, потім біла, а за нею знов зелена. Всі вони підлітали вгору і впивалися в небо, а потім розсипалися і згасали. Так німці подавали один одному свої гасла, що, мовляв, ніхто не спить і всі готові... Недалеко торохтів стомлено кулемет, і здавалося, що хтось недужими руками вибивав марш по старому барабанові.

А там горіли села, палали костьоли, танцювали потворливі стовпи рижого диму і шаліла страшна ніч кривавого безумства...

Там, звідки вилітали ракети і торохтів хорий кулемет, хвилинами чулося бренькання гітари і плач скрипки, і хтось високим тенорком співав якусь незрозумілу пісню. Там німецькі окопи, і німці не думають спати. Невже їм не знайома журба і туга, що вони бриньчать своїми гітарами?.. Чує моє серце, що і в них є тоскнота, що от-от високий тенорок ввірветься і в полях чорним кажаном заб'ється істеричний плач. Ми і вони — однакові. Нас і їх обгорнула одна ніч.

Минулий день був страшніший од ночі, а через те ніхто з нас не хоче його згадувати. Цілий день, до заходу сонця, ворожа артилерія нищила наші окопи так, що ми без бою мусили залишити їх на ніч і зараз, порозбивавшись на гуртки, мовчки сиділи серед чужого поля і розпалювали свою нікчемну злобу.

* * *

"Глядіть же, хлопці, сміливо йдіть! Не посоромте себе!.. Опівночі будемо наступати!"—так говорив молодий офіцер Лісець— кий, який ще сам не дуже-то обстрілявся, бо не так давно прибув сюди з затишного тилу.—"Так глядіть же, як будемо йти, то скрадайтеся, щоб великого шуму не було і щоб дружно... А для тих, що побіжать назад або задумають уникнути атаки, там, позаду, стоїть сотня донців з налаштованими кулеметами... Чи всім зрозуміло, що я сказав?"—казав далі свою "боєву проповідь" Лісець— кий і це якось чудно і зовсім не грізно звучало в його устах. Сам він невеликого росту, з ніжним, як у женщини, лицем, з гладенько зачесаною русявою "полькою", чудно підморгуючи очима, дивився на своїх солдат таким щирим і теплим поглядом, неначе добрий пастух на свої тонкорунні вівці. Говорив він завше привітливо, а коли й сердився, то, проте, не лаявся, а викрикував: "Як дзєці! Як дурачки якіє!" Родом він був з Вільна і сам свідомий білорус, той білорус, якого так важко було стрінути на Білій Русі. Любив він писати вірші, і деякі навіть були надруковані в "Нашей Ніве", що виходила в Вільно. Його вірші були відомі й тут, бо один його вірш, змайстрований в стилі московського патріотизму, з наказу командира полку, як додаток до полкового розказу, був розісланий по всіх ротах і командах "для ознакомленія й пенія". Згодом знайшовся і композитор, який утворив відповідний словам мотив, і весь полк заспівав пісню Лісецького, а він, слухаючи, як співають, задоволено усміхався: "Як дзєці!.. Як дзєці!.." До своєї нареченої, що жила у Вільно, він писав віршовані листи і підписувався — "Твій Мінастрель"...

Жовніри любили свого молодого ротного, а фельдфебель "авторитетно" заявляв: "Ще молодий він надто і дуже необережний... Воювати, то не ціпом махати. А через його дурну сміливість і загинути можна"... Ще, між іншим, розповідали про його, що він в останнім бою, загубивши свою сміливість, залишив свою роту на фельдфебельський керунок, сам сховався в канаву. Бій для нас був невдалий, рота відступила, а ротний мало що сам не вліз німцям в руки, та, на щастя, якось поталанило йому, і він втік від німців. Жовніри з цього випадку тільки сміялись, і ніхто з них не думав обурюватися, бо останніми часами вже до всього призвичаїлися, а цей гріх мався не за одним тільки молодим ротним Лісецьким. Дехто й до генеральського звання досягнув у канаві.

Так і зараз, почувши слово "атака", всі захвилювалися, і в кожного з'явилася думка: "А коли позаду стоять донці з кулеметами, то куди ж ти, голубчику, дінешся?" Всі вже бували в бувальцях і всі добре знали, що таке атака. Знали також, що багато є серед них тих, що вже не побачать сонця, як воно зійде вранці. Стояли всі пригноблені й пригнічені. На запитання ротного, чи всі зрозуміли його слова, обізвався тільки один фельдфебель: "Так тошно, зрозуміли!" — Хтось із задніх рядів ніяково кашлянув і тихо засміявся. Ротний сердито глянув у той бік і пробурчав собі під ніс: "Як дзєці!.. Дурачкі якіє!"

Потім став в переднім ряду і скомандував: "Ну, марш! З Богом вперед!.."

* * *

Коли вийшли на поле за свої окопи, то мусили розсипатися по дорозі, яка йшла Бог знає звідки і куди. Йти було важко, густа порохнеча здіймалася вгору, і дехто хорий на груди починав нестерпимо і голосно кашляти. Ще хтось спіткнувся і упав; десь хтось забряжчав казанком, а там хтось зовсім відмовляється йти — і фельдфебель голосно лаявся: "У, гадина! Холера вже тебе напала! Чортяка б тебе взяв, щоб мав тут паскудити справу! Вставай скоріше, ледащо!" Але "ледащо" і не думає вставати, й з його рота цівкою б'є густа кров. Я витер сірничка і з-під поли присвітив, щоб допомогти хорому. То був жовнір, який слабував сухотами, який майже щодня ходив в "околодок" і якому завше давали соди і гнали назад в роту. Людей використовували, як "боевой матеріал", а чи не все одно, як хто мав померти? — Хорого прийшлося самого одного покинути на дорозі, а всі пішли далі.

Німецькі окопи розгорнулися величезною підковою, а ми мали вдарити в саму середину сеї підкови. Всім було видно те, що ми самі йдемо в пастку, що нас німці візьмуть на навхресний вогонь і обійдуть з обох сторін, але мовчки йшли на певну згубу. Знали це офіцери і розуміли жовніри, але всі мусили слухатися вищого розказу. Йшло нас багато, аж цілих дві дивізії, що при інакших умовах склало б величезну і грізну силу, але зараз тільки й всього, що мусили йти тихо.

Між жовнірами пройшла чутка, що німці відступають. Звичайно, такі чутки пускаються від начальства через телефоністів і розповсюджуються серед жовнірів з метою заохотити їх до наступання. Новички піддаються і сміливіше йдуть на окопи супротивника.

Чим ближче підходили до ворожої позиції, тим більше спотикалися і тим більше бряжчали казанками. Коли вилітали ракети, то всі пригиналися до землі і тоді все поле, здавалося, було вкрите сірим камінням.

Між нашою і ворожою позицією горів маєток польського пана, куди і підійшов наш полк. Підходячи під маєток з своїми санітарами, які йшли слідом за ротою Лісецького, я боровся зі своїми споминами, які так настирливо лізли в голову. Чогось пригадувалися волинські ліси, кам'янисті береги Тетерева біля Житомира, зелений гай, шум тетерівського водоспаду, поля з синіми волошками і сивим полином, срібний туман літнього вечора і Соня, — та сама Соня, яка чітко і старанно переписувала у свій альбомчик мої вірші. Потім пригадалися минулі весни, білий цвіт черемшини за вікном моєї кімнати і дзвінкі співи соловейків, що лунали в саду до самого ранку. Потім пригадувалися сумні осінні дні, коли жовте листя повільно спадало з дерев і журавлі летіли на південь, я прощався і кудись мав їхати, щось мав робити, чого сам не знав. Стара мати молиться і плаче перед образами... Плаче малий брат, тужить сестричка, як сирітка бідна... Всі бідні...

Сіра шинеля на мені і туга в мені. Сам один між всіма незнайомими буду вічно чужий і смішний. О, невже ж маю так і згинути!.. Ні, ні! Цього не хочу я і не допустить Бог! Що б хто не казав, які б теорії не викладав, але ніхто не заперечить мені того, що не можна не вірити в Бога, того самого Бога, що мудрістю своєю дав всьому початок і призначив кінець. Я покірний йому і нехай буде воля його. Йду і мовчки дивлюся на огні пожеж і мовчки прислухаюсь до тривожного шуму кривавих піль. По лицю течуть чогось сльози з очей, але я не втираю їх...

Чую за собою голос:

— Пан фельшар, подивіться-но он туди! — говорив санітар Савчук і показував пальцем кудись вперед, на полум'я пожежі. См