Він кохав сонце

Там, на далекім заході, в мовчазнім оксамиті вечірнього неба хтось таємничий злорадо сміється блискавками і полохає небо— схильні тіні. Щось одвічно-сумне й нерозважне розмовляє з вітами соснового бору. Хвилястою наміткою кривавої скорботи постелився над полями смарагдовий туман, що вродився з важкого зітхання заснулих низин. Така мовчазна і тривожна пустка навколо, такі таємничі шепоти і нестримні шелести посохлих квіток на могилах.

Я самотній у кривавих полях, а в моїй душі мовчазна мла оксамитного заходу і тихий сон гнітючої туги. Північні лежання чолом додолу тяжко скам'янили мій мізок, а тривога постійного чекання сповнила смертним жахом мою благальну істоту і вложила в мої уста жадібний крик: життя і сонця хочу!

Хочу жити, бо прагну сонця. Я так люблю ясну блакить весняного рідного неба і лагідні промені осіннього сонця, коли, здається, всесвіт дрімає в меланхолійній задумі, а незримі парки снують білі нитки в повітрі... Хочу жити, бо так люблю осіннє сонячне проміння. А тут такі чудні і страшні поля розгорнулись навколо вшир і вдалину, ген аж до соснових борів, де я не раз разом із гадюками плазував перед оком жаху і поблідлими устами намагався шептати молитви свої. Криваві поля і смарагдові тумани очарували мене і я, з пекучою тугою в душі і жаданням кохання в серці, блукаю самотній.

Он, як на сході спалахнуть червоні промені нового сонця, я, може, побачу те, чого так жадаю, шукаю в утомі своїх поривань. А коли зійде сонце, тоді розійдуться тумани і згаснуть усмішки блискавиць у мовчазнім оксамиті небосхилу.

Я, самотній у сосновім гаю, лежу на вогкім моху і спочиваю. Вгорі наді мною таємничо віти ялин розмовляють. Стокрилі буряні велетні стомилися й полягали спати в низинах, бо їм немає діла до того, що злісно радіє блискавками на далекім заході, їм не знайома туга моєї самотності, вони лише крізь свій сон подають кошмарні звуки свого голосу і полохають віковічні бори, які шумлять, розмовляють, гудуть і ридають над моєю головою.

Бачу, як серед перистих рун неба блукає бліде чоло небесного начальника "вічного без краю" І хочеться спитатися його:" Для кого ти світиш так сумно, красен-місяцю?.. Кому і нащо сиплеш своє срібне сяйво?.." Але він "вічний" і йому все байдуже, він навіть ласкаво всміхається і соромливо зникає за хмари тоді, як мої очі благально здіймаються до його, а душа ловить і п'є далеке срібне проміння... Ні, він кохає легенькі хмари, ніжно пестить їх і ховає чоло своє в їх обійми. Прощай, ласкаве проміння, коли й на єдину мить не хочеш вколисати тугу душі, а насилаєш сни скорботні і викликаєш могильні тіні... Буду з тінями, бо вони мені рідні, милій дорогі!..

* * *

Прийшов сон піль, схилив мою голову на вогкий мох, закрив лагідним крилом спокою мої очі. Я відчув, що вже не буду бачити срібного проміння, красного місяця, і зрозумів, що буду блукати з могильними тінями. Хай буде тьма і прийде сон...

Далекий тепер рідний край я бачу. Безмежні зелені поля і блакитне небо вітаю. Дзвонять жайворонки весняні пісні. Пісні жагучого кохання сміються п'яною радістю... Весна зелена... Ярило!.. Святий безсоромний Ярило, які твої очі пекучі! Твоє свято на рідному полі я бачу. Я п'яний хмелем твоєї радості і твого свята. Рідні пісні, ясні очі, піврозкриті уста-коралі, зітхання квіток... Шепочуть трави, і з моїх грудей виривається болюче "кохаю люблю".. Дети, Оленко?.. Твоє лице в срібнім сяйві весняного вечора було таке чарівне і миле.

Так виринали з тьми ночі далекого свята тіні ясні... З'явилися і, наче згук зненацька порушених струн забутної арфи, забриніли в душі.

Оленко! Твої ніжки згуками музики грали танець весняний. Твої очі світилися щастям, а на устах застигла усмішка вкраденого поцілунку. Я тоді так бажав кохати тебе... Але щось таке сталось, після чого нічого не лишилось... Твої очі були повні сліз, і ти стояла далеко від мене, вся в чорному, як привид жалоби. Тоді ти проводжала мого брата, а я самотній лічив червоні вагони, безліч червоних вагонів, які від'їздили на поля... Потім я, так само, як і мій брат, сидів в тіснім і темнім куточку червоного вагона і слухав настирливого голосу здичавіння, що хотів оглушити мене і вкинув у безодню низьких інстинктів... Ти кохала його і лишилася сама, а ми оба зникли з червоними вагонами в затьмаренім небосхилі рожево-смутного вечора.

Ти самотня лишилась, Оленко, але моя туга з тобою, бо ти кохала мого брата так, як я кохав тебе. Я чую твій голос жалю й розпуки, як чув його сам в своїх грудях над скривавленим трупом брата. О, брате скривавлений з мармурово-блідим лицем, таким лицем, як у коханої Олени при срібнім сяєві весняного місяця, чи знаєш ти, мій любий скривавлений брате, як я кохав тебе і бажав бути з тобою, але ти відвернувся з презирством і лишив мені вічну жалобу за собою, вічний жах перед лицем смерті! Слухай же, Оленко! Він кохав ясне сонце, що світило з рідного неба на весняному святі Ярила, тоді, коли твої ніжки грали весняний танець, а я кохав тебе і не смів сказати тобі цього!..

На далекому полі я ридав своїми сльозами на його могилі, а на його скривавленій сірій шинелі я своїми благаючими поцілунками просив його останнього слова, щоб мав із чим вернутись до тебе. Але мовчало його скривавлене чоло і на його хресті я вже сам написав те, що знало моє серце. Синім олівцем намалював сумний рядок:" Він кохав сонце!"

Його могила лежить непорушною грудою важкої землі там, у кривавих полях, що спочивають у смарагдових туманах, а я в утомі лежу на вогкім моху густого темного бору і, стомлений боротьбою, мрію в снах своїх далеким щастям... І тут ще раз бачу твої прощальні сльози, твої прощальні слова чую, Оленко! Ти, певно, самотня сидиш у своїй кімнаті, а думками своїми витаєш далеко поза її стінами, але не сягаєш ними сюди, де стогнуть бори і дрижить земля, де розпалене вогнем залізо сиплеться з неба, де залізні птахи шугають вгорі, де лютують у полях криваві завірюхи—і в самотності шепчуть мої уста:

— Виплинь, місяцю, з хмари! Проясніться, зорі, чорної ночі! Хай я ще раз побачу те страшне поле, де він упав, облившись кров'ю!.. Знову бачу минуле незабутнє. Його шабля лежить коло нього, а над його головою крячуть чорні гайворони. Тоді віти дерев шуміли, вітри голосили, північні завірюхи змітали з лиця землі людську злобу, а я, плачучи в одчаю, сварився кулаками до неба і проклинав того, що колись творив радість весняного свята.

Ти кохала його, бажала йти його шляхами тоді, як ясніли його очі і сміялись уста. Ти не знала, а через те не могла тужити, як він лежав скривавлений із мертвим суворим лицем, такий мовчазний і урочисто-гордий. Я так кохав його і так любив тебе, і що ж сталося в душі моїй?.. Пустка і безнадійність!.. І тепер я не насмілююсь згад увати весняного сонця і мріяти про тебе, бо страшна братня могила загородила мої шляхи до тебе, а його безпритульна тінь блукає в полях і оплакує своє щастя. — Я самотній тут, а ти—самотня там...

Він спить у могилі, мій любий і твій коханий Олелько. Його тінь блукає перед моїми очима і ніколи не з'явиться перед тобою, щоб сполохати твої мрії і порушити усмішку щастя твоїх уст. І могила його не скропиться твоєю сльозою, і чорним птахом не пролетить у чужих полях голосіння твоє.

Ми з ним обидва в спільнім стражданні свій страдницький шлях прокладали. Він упав, а я ще йду.

З червоним прапором в руках, з гордо піднятою головою, в сміливім змаганні з ворогом він був прекрасний собою. Він вірив так, як вірив і я, бо кохав сонце, як я кохаю тебе, а ти кохала його. Одна спільна мета була в нас, одна надія і одно жадання волі, життя і щастя...

Чужі вітри застудили пал моєї душі, але чуже сонце висушить сльози мого горя, і може, колись я діждуся чужого щастя, коли власного не зміг дістати? — Ні звуку рідного, ні співу весняного, ні аромату вітрів зеленого поля, ні паху барвистих квіток не лишилося тут. Все стало споминами, і моє життя стало беззмістовним сном без мети і значення.

Гомінливі бори і незнайомі поля, блискавичні усмішки заходу, блукаюче срібне проміння місяця вгорі і моє стомлене тіло на вогкім моху, оце й усе, що сповнює мою істоту і складається в коло моїх душевних почувань. Північ душить кошмарними снами і водить за руку між химерами кривавих піль...

...Ще не засипана могила, сумні лиця товаришів мертвого і моя туга над нею. Моє життя порушилося у своїй основі, і все стало жахливим сном, в якому я розумію одно: що я хочу ще жити і прагну хоч би маленького щастя. А може, я й не вернуся звідси?.. Може, прийде смерть і нахабно зазирне в моє лице, і душа моя стане тінню вічної печалі і замиготить в польових просторах тінню брата?..

Коли на землю буде лягати тьма ночі, коли північні вітри будуть летіти на південь, моя тінь буде летіти разом із ними, і під вікном того, що такий самотній, як і я, що не знав ще щастя, буду співами осінньої бурі оплакувати вселюдні страждання. І мій буряний плач буде грою струн таємної арфи Еола, яку ніжне вухо поета вчує, і чула душа зрозуміє тугу мою, що взяти у вічність не зміг. І тоді поет напише поему про моє страждальне кохання, а музика дасть свою мелодію, яка в ясно-освітленій концертовій залі щиро поллється в холодні і байдужні душі пишно вбраних слухачів. І може тую мелодію вчує Оленка і тоді — все спогадає, все зрозуміє.

Буде слухати Оленка, як бряжчать холодні краплі північного дощу по маленьких шибках покинутих господарями маленьких хаток на сірих мизах, буде чути шум вітрів і гомін соснових борів, буде чути плач і біснуватість сніговиць, і побачить у снігах ряд сумуючих забутих хрестів, а на одному із них написані синім олівцем слова:" Він кохав сонце!". Тоді вона зрозуміє ридаючі згуки скрипки і з її грудей вирветься голос розпачу, який буде акордом концерту. Хто знає, може, так і буде?..

* * *

В країні небуття і тіней сумує дух мого брата і, чуючи його, я прагну прокинутися зі свого кошмарного сну життя. Коли прокинуся й знайду дорогу, щоб вийти з кривавих піль, коли зможу здолати людський гнів і злобу мечем свого духа і крізь полум'я руїн прийти до її порту, то чи не скаже вона мені ласкавого слова утіхи, чи зможе в неї хватити сили на те, щоб прогнати мене?

Чи, може, її очі будуть холодною сталлю покинутої в кривавих полях братової шаблі? Чи будуть лагідно всміхатися її уста, чи будуть спокійні її груди, як буває спокійне море, коли воно спочиває після гнівних бурь?

Тоді я скажу їй, що він не може її більше кохати, але змовчу про те, що він має тісне і темне мешкання...