На волі

НА ВОЛІ

(Із записної книжки)

і

.. .Ціла ніч прискореної ходи від міста. Лишилися далеко чорні димарі заводів, золочені маківки церков, розтоплені сонцем асфальтові пішоходи й засмічені недокурками мармурові східці знайомих мені інституцій. Йду самотою, полями. Навколо золоті жита. З насолодою вдихаю тонко-лоскотливий аромат розквітлих волошок і кукілю. Зачаровано дивлюся в степову безмежність ранішнього марева і не хочеться згадувати остогидлого міста. Через те, що опинився на волі, почуваю себе страшно задоволеним. Думка, що можу вільно виявляти настрої своєї душі, надає мені шаленої енергії. Знаю добре: тут мені ніхто не скаже, що я не гаразд вихований або дикий... Так, тут справжня воля і простір широкий...

Розхристую груди, скидаю капелюха і затягаю "марсілєзу". Голос лине між полиновими кущами і мені стає ніяково за його антимузичність. — Ні, тут, як видно, Марсельєза зайва!..

Перестаю співати і дивлюсь на сонце, як воно сходить і світить. Прислухаюся до тихого шепоту спілого колосся і відчуваю, як в мою душу приходить спокій, а разом з ним і утома безсонної ночі. Сідаю на межу і ловлю себе на думці: дивно, чому ніде не дзвенять коси, як саме жнива?!.

Лягаю. Під кущик жовтоголових ромашок кладу голову. Дивлюся в блакитну глибінь і згадую далеких Залізняка й Гонту. — Невже вони там, високо, над сонцем?..

Подобаються мені героїчні натури. Постійно захоплююсь ними і на самоті марю лицарськими справами. І все це через те, що маю романтичну душу, яка прагне казкового щастя й вишукує чудних пригод. Не що інше, як тільки жадання моєї душі вивело мене з міста й провадить невідомими дорогами до невідомої мети...

Джебонять і крутяться цілими роями настирливі комарі. Гудуть басами, як дяки, жовті полуденники. Десь близько підпадьомкають перепілки. Стрекочуть коники-стрибунці.

Запалюю цигарку. Синій дим в'ється ніжними пасмами, стелиться по межі, плазує поміж житніми стеблами й сизою наміткою обгортає кущ жовтоголових ромашок.

Мені цілком добре...

...Залізо. Бетон. Асфальт. Мотоцикли. Бульвари. Стомлені віти на столітніх липах. Жовтий пісок на доріжках. Спека. Байдужність. Туга.

На гарячій лавочці милої жду. Скучно. Замурзаний хлопчина продає радянські газети і пропонує хлібний квас. Стараюся не дивитись на нього, але дарма...

Мою ліву руку обтяжує важка тека з паперами. Іритуюся — чому довго не приходить? Нервово кусаю губи і даю собі слово "поставитись гордо"...

Повз мене проходять обшарпані старці й озброєні жовніри. Засмалені, набряклі, тупі й непорушні лиця не виявляють жодної думки. Іноді які-небудь спраглі вуста звернуться до замурзаного хлопчини і скажуть: "Дай!"... Тоді, не поспішаючись, припадають до брудної шклянки, заплющують очі і починають пити... П'ють жадібно, але зі смаком і з великою насолодою...

Мені стає чогось ніяково, коли я дивлюсь на їх згагу, але сиджу і чекаю милої. Щоб скоротити час нудного чекання, беру число радянської газети і починаю читати про побідний хід червоних військ, про грандіозні завоювання червоної революції і величність червоного терору...

Прочитавши майже все, що містили в собі дві сторінки газети, я дарма чекав на свою любку. Метким кроком задріботів маленький, присадкуватий, чорнявий чоловічок. Став проти мене й задивився. Його маленькі сірі злодійкуваті оченята нишпорили по моїй постаті. Мене брала нетерплячка й тривожило передчуття недоброго.

— Ви шпик блакитної армії? — спитався він мене.

—Я чекаю любки,—відповів я, удаючи байдужого.

— Як?.. На бульварі?.. В таку спеку?..

—Так!.. На бульварі... І в таку спеку...

—Тоді я мушу арештувати вас...

Настала хвилина напружених думок і чекання. Легко, як лісова сарна, підійшла якась незнайома, густо нафарбована женщина. Простягла до мене обидві руки:

—Що, заскучав?.. Сьогодня мала такі поважні справи... Загаялась... Вибачай...

Здивовано дивлюся на неї. Встаю й не знаю, що казати, як бути. Маленький чоловічок затримує:

— Справа не скінчена...

Нафарбована женщина приспііпила:

—Ходім звідсіль. Ходім в сад. Йому я дам червону рожу і він заспокоїться...

Маленький чоловічок вкладає в рот два пальці й починає пронизливо свистати. На голосний свист відгукнулося безліч свистів, що мене аж лихоманка струснула. Вмить з'явилися якісь озброєні люди й утворили коло навколо. Нафарбована жінка вийняла зі своїх кіс червону рожу й простягла чоловічкові:

— Візьміть! Це для вас, а він для мене... Розумієте?..

Той взяв рожу. Причепив до свого кашкета й засміявся:

— І ще одно придбання! Йдіть собі... Я пожартував тільки...

—Оце вже й кінець всій справі, — говорила до мене нафарбована жінка, коли юрба озброєних людей стала трохи розходитися. Хтось один, як видно, незадоволений таким кінцем справи, кинув шипуче й злобне слово:

— Його під стінку, а її на ліжко треба б!..

Нафарбована жінка, схилившись на моє плече, таємничим шепотом казала:

—Я таким завжди даю по червоній рожі... вони люблять червоний колір... От і тебе визволила ним, а тільки ти не думай, що ти мені потрібний... Я не повія яка-небудь, навіть не жінка... Я та мара, що по житах розпатланою приблудою блукає...

— Хіба?.. Хіба ти не жінка? — тихо питався я її.

—На жаль, я найсправжнісінька мара, бо люблю кров і сльози... От поплач трохи, а я послухаю....

Чую, як страшно стислося серце, як гострий біль пронизав груди. Намагаюся стриматись, але горло стискається спазмами незрозумілої гіркості і я починаю ревно ридати... Ридаю й не втираю сліз, бо відчуваю, що проклята мара не дасть мені заспокоїтись. Жах і розпач охоплюють мою душу і я, напруживши всі свої сили, починаю кудись бігти і... чую шепіт спілого колосся...

Дивлюся: золоті жита навколо, блакить і сонце вгорі. Вражений чудним сном, встаю на ноги й пригадую, що подорожую до рідного села.

Несподіваний гомін людських голосів почувся десь із боку шляху. Зацікавлено прислухаюся. Говорять про косовицю й посуху. Беру свого капелюха, витираю ним спітніле чоло і йду на гомін.

II

Широкий битий шлях. Верстові стовпи сумують. Ніде нікого. Замислився: куди йти?.. Спека дихає палом згаги. Йти не охота. — Чи не краще буде вернутися на свою межу й заждати вечірньої прохолоди?..

— Гей, куди ти?!.

Зупиняюся. З канави вилізло двоє: один високий, стрункий молодий парубок, а другий—присадкуватий, товстий, рижобородий дядько. Обидва—в синіх чумарках, сірих шапках, постолах, з патронташами на плечах і з рушницями в руках—справляли рішуче враження.

Я перший підійшов до них:

— Слава Богу! — привітався.

—Умгу!.. — пустили звук.

Цікаво оглядали мою постать і мовчали.

— З міста? — спитався парубок.

— Так! — відповів я.

— Від комуні!?—допитувався далі.

— Ні! — сказав я і в свою чергу запитався: — Чи не знаєте часом, кудою тут до Чорного Яру?

Рижобородий дядько нахмурив брови:

—Там штаб блакитної армії... Туди ніяк не можна...

Сказав і відвернувся. Сплюнув... Засунув руку в кишеню і витяг заяложеного кисета.

— Куриш?—спитався.

— Курю! — сказав я.

— Може, твій тютюн кращий?..

— Нічого собі... Попробуйте...

Дістав свої цигарки і запропонував обом. Закурили і стали щось думати. Щось, як видно було по зморшках на чолі, глибоко думали. Щоб порушити мовчанку, починаю розмову:

— А чому досі не жнуть і не косять?..

Мовчанка.

—То ж давно пора вже!—тягну далі.

Гірка ухмілка.

— Скоро висипатись стане, як стоятиме так!

Глибоке зітхання.

Враз парубок сердито шпурнув цигарку, вирівнявся і сказав:

— От ти, що тільки з міста, чи не знаєш ти яку-небудь сісте— му?.. Чи знаєш ти, що нам сістема потрібна, а не жнива?..

— Яка сістема?—спитався я нерішучо, маючи на думці, що мене таким чином хочуть про щось випитати.

— Все одно, яка-небудь, аби лише була! Бач, тут справа стоїть так, що сістема необхідна. От і жовта, і блакитна, і червона, і чорна армії свою сістему мають, а тільки в нас нічого... — захвилювався парубок.

Лице рижобородого дядька стислося в хижу грудочку, а очі блиснули обуренням:

—Так, можна сказати, всіх дармоїдів годували, а зараз хоч ти що роби... Лишилися самі одні, та ще й без усякої сістеми...

— А хто ви такі? — спитався я обережно.

— Ми?.. Та ми той... ми самі собі... З отаманом Мудриком... — сказав рижобородий.

Парубок чудно кашельнув, і він замовк. Подивилися один другому в вічі. Приступили ближче до мене.

— Показуй, що маєш! — несподівано крикнув парубок і наставив на мене пістоля.

—Показуй!—загаласував і рижобородий.

Я покірно підняв руки.

—Шукайте, люди добрі!..

Стали шукати. Роздягли до білизни. Обшукали кожний рубчик, кожну латочку і нарешті сказали:

— Одягайся! Заведем тебе до отамана!..

—Для чого?.. Нащо я там здався?..—пробував сперечатися.

— Не твоє діло! — сказали.

III

П'ять годин не спочиваючи йдемо, аж піт пробирає. Скоро полуднє. Сонце просто катує. Мої провожал поскидали чумарки і шапки, але це мало що помагає. Раз у раз нарікають на свою "собачу долю", а я стараюся зміркувати, що за людина їх отаман?

Ці простакуваті шукачі "сістеми" надзвичайно зацікавили мене. Разів два пробував розпочати розмову, але нічого не виходило. Кожний раз, як тільки я звертався до них з яким-небудь запитанням, вони одно казали: "Скоро все взнаєш... От почекай— но трохи!"

Звернули з битого шляху і стали йти межами. В житах чулися людські голоси, але самих людей не було видно. Пройшовши так двоє-троє гін, ми вийшли в ярок, де росла отава і паслися стриножені коні. Старенький дідусь, з білою бородою і червоними заплаканими очима, сидів і доглядав коней. Побачивши нас, він устав, зігнув над очима долоню і став приглядатися.

— Що, спіймали?—спитався моїх провожатих.

— Так! У житі! — відповіли.

— Комунія, чи що?

— Ні, сістема!

—А-а-а!.. Ну, так ведіть, ведіть!..—поважно промовив дідусь.

—Добре!..

Тільки з яру, як і село. Здалеку воно здавалося зеленим гаєм, тільки церковця, як голубка ніжна, біліла. Під самим коловоротом цвинтар із дерев'яними похилими хрестами.

— Скільки тут наших лежить! — зітхнули провожаті.

— Хіба? — сказав я.

— О, чимало!.. То ж скільки вже воюєм!..

В коловороті стрінув нас вартовий з рушницею, взяв "напого— тову" рушницю і сказав:

— Пропуск?

— Швайка!—відповів рижобородий.

— Йдіть!

Йдемо вузенькою вулицею. По обидва боки маленькі, біленькі, чепурненькі хатки.