(З голодних днів селянських)
Похмура, повна таємничого жаху, десь із височини спускалася на землю ніч.
Чорні хмари важко повиснули над вогкими полями. Стокрилий вітер гонив їх на північ цілими отарами. В повітрі чувся могутній дух сирої землі і запашна сила весняного відродження.
Тихо сиділо на узліссі двоє нічліжан. Здавалося, що пітьма отруїла їх собою. Сиділи мовчазні, сірі самі, як лісові привиди. Вітер байдуже летів повз них з далекого степу і шумів вітами дерев.
Дерева гомоніли, наче розмовляли з ніччю, турботно розповідаючи їй сумні казки сучасного терпіння.
Село давно вже спало своїм важким сном, тільки ці двоє людей сиділо без сну, наче занімілі. Тільки їх двох не бере сон: у них обох зосталося ще по одній коняці і от пасуть їх...
Один з них схилив голову—дрімає і крізь сон уже ввижається йому завтрашня праця, стертий леміш коло старого плуга, поламана борона, яку нічим полагодити.
В пітьмі заіржала коняка, забрязкало залізне путо, щось наче зашелестіло.
Обидва вони підвели голови й уважно з тривогою стали прислухатися.
—Чи не злодій часом? — прошептав один.
Швидко встають і йдуть до коней.
Під ганяють їх ближче до себе. Важко гупають коні спутаними ногами, як м'яка подушка, гнеться під ними свіжа, весняна земля...
Лаються нічліжани:
— Щоб ви посліпли!.. Загибелі нема на вас, прокляті!.. Просто на битий шлях несе їх чортяка, щоб попасти в голодну пельку якогось голодранця... Жени їх, Максиме, сюди!.. Годі їм розгулювати, як колись!..
І знов зачинають тихо дрімати. Мовчазна ніч загортає їх чорното шатою: до знемоги стомлює. Кріпляться нічліжани, а очі самі злипаються. Повна байдужість забирає їх у свою владу. Одна тільки твереза думка: "Аби як зберегти своє останнє добро!" — міцно гострим цвяхом сидить у їх голові і не дає спокою, проганяє сон.
І вухо ловить найменший шелест.
— Степане, чуєш?—питає враз Максим.
— Га?.. А хіба що?..
І знов тиша. Мовчить ніч. Але не віриться в її мовчанку...
— Степане!.. Чуєш, Степане!..—тихо будить Максим.
Але Степан у відповідь щось тільки мимрить спросоння і знов спить. Спить Степан, що вже й не добудитися, забувся й про коні. Один тільки Максим кріпиться.
Незадоволений товаришем, Максим встає, дивиться на нього з безмежним презирством і, вилаявшись, іде подивитися до коней.
Коні спокійно собі пасуться; інколи котра з них голосно пирхне, наче регочеться над безпокійним господарем.
Скучно Максимові самому. Всі сплять, тільки він, як нечистий дух, тиняється в пітьмі; якась тривога в душі ні на одну хвилину не дає йому спокою.
Нарешті лягає і він коло сплячого товариша і жде не діждеться, коли минеться ніч і настане день...
- Клим Поліщук — Друг мертвих
- Клим Поліщук — На волі
- Клим Поліщук — Отаманша Соколовська
- Ще 56 творів →
Коли тут забряжчали пута... Хтось темний легкою тінню промайнув на обрії захмареного неба...
—Злодії до коней скрадаються...—блискавкою освітила його мізок гостра думка.
Тихо збудив товариша і, обоє разом, з важкими торчиками в руках, стали скрадатися в передранковій млі, щоб не злякати злодія, і враз наглий крик порушив напружену мовчанку ночі:
—Тримай, лови його!.. Лови!..
Десь іздалеку, здавалося, в лісі, дико й пронизливо хтось свиснув кілька раз, але нічліжани вже нічого не чули.
Зловили... Злодій в їх руках... Налягли на нього обидва разом... Обоє важко дихають... Тільки крізь зуби хриплять раз за разом:
— Бий його... бий... бий... щоб не діждав ясне сонце побачити... бий...
Раз за разом, все швидше й швидше об щось м'яке гупають торчики...
— Пожалуйте!.. Помилуйте! Ой, помилуйте! Не для себе, а для голодної мами хотів!.. Ой!.. Ой!.. — з тяжким стоном проситься конокрад.
Але його голосу вже не чують розлютовані кривдою господарі.
Твердим камінням падає удар за ударом, сиплеться, як горох з мішка, дика й нестримана лайка:
— Ас... сину!.. Останнє добро забирати?!. Коні красти?!. М'яса захотів?!. А землю їсти не хочеш?!.
Злодій ледве що стогне, боляче здригається пошарпане, розбите тіло...
— Брате, годі! Буде вже з його!.. Він конає!.. — скрикнув Максим.
Смерть дивиться злодієві в очі, а вони ще б'ють і б'ють.
— Ще його, ще!.. — кричить розлютований і сонний Степан.
Але враз опустили руки і промовили:
—Годі, годі!..
Стали тихо і зігнулися низько, як перед бурею верби придорожні.
Враз обом стало страшно.
Максим нахилився над злодієм, довго прислухався до його дихання, а потім схопився, неначе його вкусила гадюка. Глянув непритомно на Степана і сказав:
—Ах, що ми наробили? Хоч він і злодій, а не треба було так. Все ж таки чоловік...
— Що таке?.. Хіба?..
— Вмер, он що!.. Ще й питаєшся!..
Заговорили обидва разом. Один другому хотів щось пояснити:
— Ну що ж, собаці — собача смерть... Так і комісарові на допиті скажем! Коні крав... Зловили... От і смерть... Провчити тільки хтіли, бо своя кривда... Ніхто йому не винен, що він так скоро вмер...
Не йшли вже до коней, не думали про наступаючий день і денну роботу. Стояли на одному місці, радилися й змагалися.
Засіріло в полі, надходив ранок і як стало видно настільки, що можна було розглядіти чоловіка, вони нахилилися над трупом.
Той лежав страшний, окровавлений, голова розбита, білів оголений кусок черепа, рот широко відчинений з повибиваними зубами, одне око витекло.
Вся його порвана свитина була в свіжій землі і в запеченій крові.
—Та це ж вдовиці Олени синок старшенький!.. Менший учора сконав з голоду, а цей!..—скрикнув Максим.
— Що ж це з ним сталося, що він пішов красти?! — здивувався Степан.
—От, жертва невинна!—глибоко зітхнув Максим.—Точнісінько, невинна!.. Що ж тепер робити?..
Замовкли на мить, а через хвилину знов загомоніли разом.
— Що ж з того, що ми його вбили?.. Всяково ще можна буде сказати й самому комісарові!.. — говорив Степан. — Тільки, щоб угода була, ато...
— А як ні, то що? — питався схвильовано Максим. — Розстріляють, може?..
— Цього може й не бути, але коники наші пропали!..
— Як так?!.
— Зареквізують їх і більш нічого...
Аж задубів Максим від таких слів. Став, як укопаний, а думка за думкою перевертала мізок.
— Гей! — озвався нарешті. — Вертаймося тоді скорше додому, заріжемо коней, то й тоді спокійніше буде...
— Вертаймо!—згодився Степан. — Бідній Олені дамо якийсь там шматок, щоб не дуже-то за сином побивалася...
Саме починався ранок. Із-за лісу повільно викочувалося велике червоне сонце, а вгорі, під самісіньким небом, защебетали жайворони...
Весняний день мав бути гарним і... веселим...
1922р., весна